XX століття — епоха глобальних зрушень у світовій літературі й культурі взагалі. Переворот у художній практиці пов'язаний насамперед з принципово новим розумінням мистецтва і його співвідношення з людським буттям. Мистецтво втрачає функцію наслідування життя, воно звільняється від соціальних зобов'язань, виходячи на широкий шлях свободи самовиявлення митця і пошуків нових форм творчості духу.

Революція в мистецтві була зумовлена новим ставленням до людини та її проблем. Фактично XX ст. розпочалося з усвідомлення того, що «померли всі боги, залишилась одна людина» (Ф.Ніцше). Людина стає центром художнього твору як самостійна категорія, як особливий і неперевершений світ, що має свої закони, відмінні від законів дійсності. Пізнання законів людської свідомості стає основним завданням митців XX століття. Особистість постає надзвичайно величною з точки зору духовного саморозвитку і водночас суперечливою і незахищеною перед обличчям Всесвіту. Але головне, що визначало розвиток культури XX століття, — це прагнення розкрити проблеми кожної окремої душі, кожної окремої людини, кожної окремої особистості у контексті вічних законів духовного буття. Герой, на відміну від мистецтва XIX ст., перестає бути «соціальним типом». Діячів культури більше цікавить те, ще вирізняє людину серед інших.

В епоху XX ст. художній твір усвідомлюється як самостійний, довершений світ, що має власну цінність. Мистецтво шукає нові форми побудови, відмінні від традиційних.

На розвиток культурної епохи мали великий вплив філософські теорії й концепції. Взагалі, мистецтво стало приділяти більше уваги питанням світоглядного характеру, намагаючись визначити місце особистості у Всесвіті, загальні закони духовної еволюції людства, моральні чинники розвитку цивілізації.

Домінуючу роль у художньому житті епохи XX століття відіграє модернізм.

Модернізм (фр. moderne — сучасний, найновіший) — загальна назва нових літературно-мистецьких течій XX ст. нереалістичного спрямування, що виникли як заперечення традиційних форм та естетики минулого.

Виник він наприкінці XIX ст. у Франції (Ш.Бодлер, П.Верлен, А.Рембо та ін.), невдовзі поширився в Бельгії (група «Молода Бельгія»), Польщі («Молода Польща»), Росії (О.Блок, І.Анненський, Й.Маньдельштам та ін.), Австрії (Р.М.Рільке) та інших країнах. Врешті став однією з визначальних прикмет літератури XX ст. В Україні модернізм утверджується на початку XX ст. в творчості П.Вороного, Олександра Олеся, М.Коцюбинського, М.Хвильового, М.Зерова та ін. Уперше за свою історію українське письменство зважилося поставити естетичний критерій на центральне місце в мистецтві. Водночас воно не забувало свою роль у загальнонаціональному контексті. Національний чинник мав велике значення у формуванні українського модернізму, що визначає його своєрідність на тлі світового мистецтва XX ст.

Для світового модернізму характерні активне новаторство в царині змісту й форми, а також підкреслена умовність стилю, що відбиває не лише індивідуально-конкретне, а й загальне у певних тенденціях розвитку. У центрі твору — людина, яка шукає сенс буття, прислухаючись до власних переживань і стаючи немовби оголеним нервом епохи.

У модерністському творі поєднуються свідоме й підсвідоме, земне й космічне, що здійснюється передусім у психологічній площині — душі особистості, яка прагне усвідомити сутність свого існуванні з позиції вічності.

Модернізм виявляється у різних стильових течіях: імпресіонізм, екзистенціалізм, символізм, акмеїзм тощо. Одним із помітних відгалужень модернізму є авангардизм.

Український поетичний авангардизм належить поки що до проблем малодосліджених. Тим часом він становить великий інтерес як у теоретико-літературному, так і в історико-літературному плані, особливо у час відновлення реальної та повної картини розвитку нашого письменства, адже у роботі поетичний авангардизм подається з нового погляду – як складова світової традиції і як підґрунтя авангардизму сучасного. Стрімка філософізація суспільної та індивідуальної свідомості, до буденної свідомості включно, спричиняє чутливість та інтерес до явищ художньої філософічності. А шляхетний поетичний матеріал, відкриття нових імен та творів, перечитання вже відомих під новим кутом зору здатні розвинути естетичне чуття, художню сприйнятливість, прищепити стійкий смак і до теоретичних проблем, і до проникнення в глибини тексту.

Отже, авангардизм є феноменом художньої культури, суть якого передусім у загостреному й напруженому вираженні процесів естетико-художнього перевороту, означуваного як модернізм. У різких, безпрецедентних формах відбувалися в авангардизмі процеси деструкції, руйнування й заперечення «старого» мистецтва й культури. Можна сказати, що деякі авангардистські течії, як, скажімо, дадаїзм, живляться майже всуціль енергією руйнування, в тому розумінні, що їхні власні форми тяжать до спрощення, «узагальнення», загострення, зрештою деструкції форм «старого» мистецтва. Звичайно, це не можна поширювати на всі авангардистські течії: деякі, як, наприклад, сюрреалізм, несли із собою й справжнє оновлення мистецтва, відкриття нових «енергетичних» джерел образотворення. Такий самий крайній вияв знаходять в авангардизмі притаманні всьому модерністському руху пошуки нових шляхів у мистецтві, порив експериментаторства, котре в авангардистів далеко не завжди виявлялося конструктивним, хоч водночас аж ніяк не можна заперечити їхній величезний внесок в оновлення й збагачення арсеналу зображально-виражальних засобів літератури й мистецтва, у витворенні нової художньої метамови.

Нелегко точно розрізнити між собою деякі художні стилі і напрямки в такому бурхливому літературному процесі, яким була українська література початку ХХ століття. Ці художні стилі й напрямки, як знаємо, досить часто перехрещувались, доповнювалися не тільки в творчості того чи іншого поета, але деколи і в тому чи іншому окремому творі. Незважаючи на це, маємо також безліч прикладів цілком ясних і переконливих ознак певного стилю чи напрямку в творчості різних поетів або в їхніх конкретних творах. Семенкові “футурні відеофільми” цілком виразно відрізняються, наприклад, від яскраво символічних “Сонячних кларнетів” Тичини. Неоромантична Бажанова “Трилогія пристрасті” за своїм змістом і настроєм зовсім інша, аніж, скажімо, гармонійно врівноважений неокласичний сонет Зерова “Навсікая” та ін. Вирішальним є тут передусім мистецьке чуття щодо поезії, естетичні вартості взагалі, літературна культура читача й критика.

Із розглянутих у роботі художніх стилів і напрямів, які щодалі модифікувались і змінювались, набуваючи нових ідейних та естетичних якостей, поступово зникали або силоміць були припинені, я звернула увагу на авангардні течії, бо в даному разі йшлося про перехідний стиль епохи.

Оскільки історія модерної поезії починається безжальною і радикальною ліквідацією символістської спадщини, найбільшу заслугу в цьому мав авангардний футуризм з його негацією культурної спадщини, деструкцією форми і нахилами до екстраваганцій і навіть скандалів. У літературній революції «панфутуризм» Семенка відіграв на дрімаючій і романтично замріяній Україні особливо позитивну місію. Він енергійно розпочав художнє експериментування, без котрого не можна собі уявити розвиток мистецтва, запровадив урбанізацію в українській літературі і відкрив для неї вікно до світу. Революційний темп, впливи російського Лефу (Лівого фронту) і світової пролетарської поезії утворюють, з найлівішого крила українського футуризму конструктивний динамізм (В.Поліщук). Символістська музичність вірша у футуристів і конструктивних динамістів змінюється, зводиться до гамору, гармидеру і грюкання модерної техніки — в поезію вступає какофонія. Футуристи й конструктивісти проголошували функціональність, інтелектуалізм і універсалізм у поезії. Конструктивісти намагались навіть змінити побудову вірша, в якій би була логічна організація змісту даного твору (модерний техніцизм, посилений ідеєю світової пролетарської революції). Це були найлівіш орієнтовані авангардні напрямки.

20-ті роки ХХ століття в загальному контексті української поезії стали сильним руслом модерних художніх напрямків, надійний процес яких брутально зупинений культом Сталіна. Континуїтивність цього надійного розмаху була частково врятована в 30-х роках на Західній Україні, яка віддавна була в тісніших зв’язках із західною культурою. Тому твори поетів стали вирізнятись такими характерними для модернізму ознаками:

- відбиття дійсності в людській підсвідомості;

- суб’єктивне (сфера духу, мистецтва) наділяється ознаками об’єктивної реальності;

- побудова художньої реальності, мало пов’язаної з дійсністю і протиставленої їй;

- пошук нових шляхів у зображенні світу і людини.

20-ті роки ХХ століття були важливою межею, на якій в гострих протиріччях зустрілися світоглядні і мистецькі течії нашої епохи. В цій боротьбі гартувалася енергія пробудженого українського народу, утворювалися перспективні основи його культури, шукався відповідний до них національний художній стиль, стиль даної епохи. Хвильовий його називав “романтикою вітаїзму”. З цього погляду початок ХХ ст. був для української культури великим піднесенням усіх духовних сил і можливостей народу. Саме тому характеристика цього дотепер небувалого розквіту всіх галузей української культури як ренесансу є дуже влучною, історично виправданою і цілком правильною.

Значний часовий відступ і поступова ліквідація злодіянь, вчинених під час сталінського культу та застою дають можливість сьогодні, в добу глибшого перегляду недавнього минулого, об’єктивніше і справедливіше оцінити розвиток української поезії досліджуваного періоду. З її багатющих традицій вдало черпає сьогоднішнє покоління українських поетів (І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський, Д.Павличко, Б.Олійник, В.Голобородько і ін.), які разом з кращими письменниками старшого покоління гідно репрезентує українську літературу, скалічену, але й загартовану тяжкими випробуваннями історії