РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ У РАМКАХ ВЧЕННЯ ПРО ДУШУ

Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

Зміст

Вступ

1. Розвиток психологічних знань у рамках вчення про душу

1.1 Атомістична філолофсько-психологічна концепція Демокрита. Гіппократ і вчення про темпераменти

1.2 Філолофсько-етична система Сократа. Призначення філософії. Метод сократичної бесіди

1.3 Платон: щире буття й мир ідей. Почуттєвий мир і небуття. Вища ідея Блага й світова душа Зла. Безсмертя душі

1.4 Вчення Аристотеля

1.5 Епікур і Лукрецій Кар

2. Філософське вчення про свідомість

2.1 Гребель: психологія як наука про свідомість

2.2 Августин: християнське ранній середньовіковий світогляд

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Природничонаукові джерела психологічного знання заставлялися ще за кілька тисячоріч до н.е. , коли зароджувалися великі древні цивілізації: єгипетська, індійська й китайська. Для цих цивілізацій були характерні досить високий рівень виробничої культури, панування релігійної ідеології й ідеї безсмертя душі. У той же час у цих культурах зберігалися й джерела природничо-наукового пізнання. Природничо-наукові подання про психіку заставлялися в межах теологічного знання (релігійного світогляду).

Головним органом психічної діяльності переважним образом розглядалося серце.

У давньосхідної думки проблема душі починає вперше обговорюватися з етичної точки зору, тобто піднімаються питання правильного й неправильного поводження й удосконалення людини. Ці проблеми чітко позначені у вихідні для індійської філософії текстах Вед (друге тисячоріччя до н.е. ) і в їхньому логічному завершенні - Упані-шадах (близько 1000 р. до н.е. ) і в складним на їхніх основах релігійних навчаннях - джайнізмі й буддизмі (VІ в до н.е. ).

Виникла пізніше філософська школа Веданта розвивала суб'єктивно-ідеалістичні тенденції Упанішад і вчення про особливу інтуїтивну свідомість (вчення про Атмана й Брахмана). Особлива інтуїтивна свідомість, або сьогодення "Я" (Атман), тотожно нескінченній космічній свідомості, основі миру (Брахманові). Індивідуальна ж душа відрізняється від Ат-мана, оскільки сховано за потоком почуттєвих сприйняттів і тілесних прагнень. Шляхом пізнання й строгої моральної дисципліни вона може позбутися від них і стати ідентичної Брахманові. Таким чином, древньої східної філософії вводяться вперше поняття свідомості й самосвідомості (поняття "Я" у психології).

Жвавий інтерес до психології індивіда визначило прагнення древніх філософів розв'язати етичні питання. Результатом таких прагнень стали перші техніки й способи саморегуляції тіла, процесів уваги й мислення, а також психічних станів в індійській школі - йогу.

В індійській літературі філософами розроблялися перші теорії розумової діяльності, в основі яких лежала ідея нерозривного зв'язку органа пізнання з об'єктом пізнання. Центром аналізу ставали образи подання, що зберігаються після впливу предмета на органи почуттів. В індійській психології основна увага приділялася сприйняттю, вивчалися ілюзії сприйняття, галюцинації й образи сновидіння.

У школі Древнього Китаю - конфуціанстві - уперше була поставлена проблема про співвідношення вродженого й придбаного в психіці людини й можливостях правильного виховання (VІ-V ст. до н.е. ).

Характерні риси формування психологічних ідей на Сході й на Заході мають загальні особливості, що говорить про загальні закономірності розвитку психологічної думки. Зародження наукових подань про психіку було залежним від досвідченого вивчення організму й зустрічало протидію з боку містико-релігійної догматики.

Вивчення історії психології ставиться до циклу загальнопрофесійних дисциплін за фахом "соціальна робота" і дозволяє забезпечити формування в нас базових знань по історії зародження й динаміку психологічних знань, їхнього зв'язку з актуальним станом психологічної науки. У даній роботі поставлені наступні завдання: охарактеризувати логікові розвитку античної думки в області психології; зрозуміти чим відрізняється релігія від науки й що така міфічна свідомість; вивчити закономірності розвитку знань про психіку; розкрити взаємозв'язок психології з іншими науками, від яких залежать її досягнення.

Вчення Аристотеля

Сформовані труднощі й протиріччя в розумінні природи психічного, які випливали, з одного боку, з подань про душ Демокрита, з іншого боку - із вчення про душ Платона, вимагали свого дозволу. Спробу зняти протилежність двох полярних точок зору здійснив найближчий учень Платона, Аристотель (384-324 р. до н.е. ) - один з найбільших філософів стародавності. По Аристотелеві, ідейне багатство миру приховано в почуттєво сприйманих земних речах і розкривається в їх дослідженні, що опирається на досвід.

Рішучий підсумок міркувань Аристотеля: "Душу від тіла відокремити не можна", - робив безглуздими всі питання, що стояли в центрі навчання Платона про минуле й майбутнє душі. Його погляди являють собою узагальнення, підсумок і вершину всієї давньогрецької науки.

Додання психологічним знанням того величезного значення, що вони мають для вивчення природи в цілому, з'явилося для Аристотеля підставою для виділення знань про душ у самостійний розділ філософії. Аристотель був першим, хто написав спеціальний трактат "Про душ". Оскільки в цьому добутку власні погляди Аристотеля випереджаються оглядом подань про душ його попередників, то згаданий твір філософа можна розглядати також і як перше історіографічне дослідження в області філософії й психології.

Психологічна концепція Аристотеля була тісно зв'язана й випливала з його загальнофілософського вчення про матерію й форму. Мир і його розвиток розумілися Аристотелем як результат постійного взаємопроникнення двох почав - пасивного (матерії) і активного початку, названого Аристотелем формою. Матерія - це все те, що оточує людини, і сама людина. Всі конкретні матеріальні речі виникають завдяки формі, що надає їм внаслідок своєї організуючої функції якісну визначеність. Матерія й форма являють собою не віддільні друг від друга. Душу як форма є сутність усього живого. Навчання Аристотеля про матерію й форму й про душ як формі живого мало ряд найважливіших наслідків.

Душу, на його думку, не може розглядатися ні як один зі станів первоматерії, ні як відірвана від тіла самостійна сутність. Душу є активний, діяльний початок у матеріальному тілі, його формі, але не сама речовина або тіло.

Виконуючи організуючу, діяльну функцію стосовно тіла, душу не може існувати без останнього, так само як існування самого організму неможливо без форми або душі.

Душа й тіло нерозривне зв'язані, і "душі від тіла відокремити не можна".

Мислення, по Аристотелеві, неможливо без почуттєвого досвіду. Воно завжди звернено до нього й виникає на його основі. "Душу, - затверджував філософ, - ніколи не мислить без образів". У той же самий час мислення проникає в недоступну органам почуттів сутність речей. Ця сутність речей дана в почуттях лише у вигляді можливостей. Мислення - це форма почуттєвих форм й наочне й залишається узагальнене й загальнозначуще. Виростаючи з почуттєвих форм, мислення не може протікати у відриві від тіла. А що ж є причиною, що запалює індивідуальний розум і актуализуючої укладені в почуттєвих образах у вигляді потенції узагальнені форми в поняття?

Цією причиною Аристотель уважає надіндивідуальне, родове мислення, або верховний розум, що надбудовується в людини над уже відомими йому пізнавальними формами души й завершує їхню ієрархію. Саме під впливом верховного розуму відбувається утворення або реалізація ідеальних узагальнених форм, заданих у почуттєвих формах у вигляді можливостей.

Нероздільними з пізнавальними здатностями душі є інші її специфічні властивості - прагнення й афективні переживання. Виникнення емоцій і прагнень викликається природними причинами: потреби організму й зовнішні предмети, які ведуть до їхнього задоволення. Будь-який вольовий рух, усякий емоційний стан як провідні рушійні сили душі, що визначають активність організму, мають під собою природні підстави.

Загальну рухову активність людини Аристотель зв'язував із кров'ю, у якій він бачив основне джерело життєдіяльності організму. Кров розглядалася Аристотелем як матеріальний носій всіх щиросердечних функцій від нижчих до вищих. Розтікаючись по всьому тілу, вона дає життя його органам почуттів і м'язам. Через неї вони зв'язуються із серцем, що і виступало як центральний орган душі.

Що стосується головного мозку, то він розглядався Аристотелем як резервуар для охолодження крові.

Найважливіший розділ у загальній системі подань Аристотеля про душ становить його вчення про здатності душі. У ньому виражений новий погляд на будову душі й співвідношення основних її властивостей.

Новизна в поглядах Аристотеля на будову душі полягає у двох істотних моментах.

По-перше, у них знайшов вираження цілісний підхід, при якому душа мислилася як щось єдине й неподільне на частині.

По-друге, аристотелевска схема будови душі перейнята ідеєю розвитку, що була реалізована філософом, як у філогенетичному, так і в онтогенетичних аспектах. З одного боку, окремі здатності душі виступають як послідовні етапи її еволюції, а з іншого боку - розвиток індивідуальної людської душі як повторення цих стадій еволюції. Розвиток душі в онтогенезі являє собою поступовий перехід і перетворення нижчих здатностей у вищі. Із вчення про три основні здатності душі випливали й педагогічні завдання, які зводилися Аристотель до розвитку ціх здатностей. Розвиток рослинних здатностей формує в людини спритність тіла, силу м'язів, нормальну діяльність різних органів, загальне фізичне здоров'я.

Завдяки розвитку здатностей, що почувають, у людини формуються спостережливість, емоційність, мужність, воля й т.д..

Розвиток розумних здатностей веде до формування в людини системи знань, розуму й інтелекту в цілому.

Епікур і Лукрецій Кар

Після Аристотеля й стоїків в античній психології намічаються помітні зміни в розумінні сутності душі. Нова точка зору найбільше яскраво знайшла своє вираження в поглядах Епікура (341-271 р. до н.е. ) і Лукреція Кара (99-45 р. до н.е. ).

Епікур припускав, що живе тіло, як і душу, складається з атомів, що рухаються в порожнечі. Зі смертю вони розсіюються за загальними законами все того ж вічного Космосу. "Смерть не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще ні, коли ж смерть наступає, то нас уже ні".

Представлена в навчанні Епікура картина природи й місця людини в ній служила тому, щоб досягти безтурботності духу, волі від страхів і насамперед перед смертю й богами (які, оббита між мирами, не втручаються в справи людей, тому що це порушило б їхнє безтурботне існування).

Епікурейці міркували про шляхи незалежності особистості від усього зовнішнього. Кращий шлях вони вбачали в самоусуненні від всіх суспільних справ. Саме таке поводження дозволить уникнути прикростей, тривог, негативних емоцій і тим самим зазнати насолоди, тому що воно не що інше, як відсутність страждання.

Матеріальний світ, по Лукрецію, від людини не залежимо, він існував до нього, існує при ньому, буде існувати після нього.

Єдиною субстанцією всіх речей є атоми, які існують незалежно від того, бачимо ми їх або не бачимо. Атоми перебувають у постійному русі, вони вічні, неподільні й непорушні. Речі виникають шляхом зіткнення атомів, що рухаються в порожнечі у всіляких напрямках. Розвиток миру відбувається за законами, властивій самій природі, за законами необхідності й причини.

Все живе виникає з неживої матерії. Складні організми походять із найпростіших. Люди виникли із тварин. Спочатку вони вели тваринний спосіб життя, потім нестаток змусив їх використати знаряддя праці.

З матеріалістичних позицій підходив філософ і до області психічних явищ. Натхненність властива тільки високоорганізованої матерії. Душа не існує ні до народження людини, ні після смерті. Душа виникає разом з народженням тілесного організму, розвивається й ускладнюється разом з його ростом і гине разом з його смертю. Душа не віддільна від тіла й обмежена межами життя організму. Душа має тілесну природу. Її матеріальним носієм є повітряні атоми. Самі по собі атоми не утворять душі, якщо вони не пов'язані з тілом. Лише з'єднуючись між собою й зчіплюючись із тілом, ці атоми утворять чутливість, або душу. Співвідношення в душі вогненних і повітряних атомів визначає загальну її активність.

Душу людини у своїй підставі неоднорідна. Одну з її сторін утворить anіma, тобто така її частина, що розсіяна по всьому тілу, відповідає за рослинні функції організму й управляється більше зробленою частиною душі, названої Лукрецієм anіmus - "духом". Дух являє собою самі тонкі атоми, зосереджені в області груди й виступаюча матеріальна основа психічних функцій - чутливості й розуму.

Сфера спонукання почуттів і афектів розглядалася їм у якості провідних рушійних сил душі. Ідеал щасливого життя він бачив в усуненні причин, що викликають страждання, тривоги й страхи. Страх перед стихіями природи й перед смертю змусив людей "створити для себе богів". Тільки через подолання страхів і марновірства людини може забезпечити собі спокій і щиросердечний комфорт.

Лукрецій своє навчання вважав наставлянням по мистецтву жити у вирі нещасть, для того, щоб люди назавжди позбулися від страхів перед загробним покаранням і потойбічними силами, тому що у світі немає нічого, крім атомів і порожнечі.

ВИСНОВОК

У зв'язку з умовністю періодизації розвитку психології, природної практично для будь-якого історичного дослідження, виникають деякі різночитання при встановленні тимчасових границь окремих етапів. Іноді поява самостійної психологічної науки зв'язують зі школою В. Вундта, тобто з початком розвитку експериментальної психології. Однак психологічна наука визначилася як самостійна значно раніше, з усвідомлення незалежності свого предмета, унікальності свого положення в системі наук - як науки й гуманітарної й природної одночасно, що вивчає й внутрішні й зовнішні прояви психіки. Таке самостійне положення психології було зафіксовано й з появою її як предмета вивчення в університетах уже наприкінці XVІІІ - початку XІ в.

Таким чином, ми розуміємо, що вірніше говорити про появу психології як самостійної науки саме із цього періоду, відносячи до середини XІ в. становлення експериментальної психології.

Аналізуючи матеріал по даній тематиці, приходимо до розуміння, що час існування психології як самостійної науки значно менше, ніж період її розвитку в руслі філософії. Природно, що цей період не однорідний, і протягом більш ніж 20 століть психологічна наука перетерпіла істотні зміни. Змінювалися й предмет психології, і зміст психологічних досліджень, і взаємовідношення психології з іншими науками.