Проблеми малого бізнесу в Україні опинилися зараз в центрі уваги. Не підлягають сумніву аргументовані теоретичні обґрунтування потреби існування цього важливого сектора економіки, що функціонує на ринкових засадах вже за умов перехідної економіки [47].
Однак процес становлення малого підприємництва в Україні проходить не рівно. Сьогодні спостерігається зниження життєздатності підприємництва. Це проявляється перш за все у негативній динаміці чисельності суб’єктів підприємництва та зайнятих у цій сфері працівників. Аналіз офіційної статистики виявляє тенденцію зниження темпів зростання суб’єктів підприємництва. Сьогодні за своїми кількісними характеристиками малий бізнес в Україні у десятки разів відстає від показників промислово розвинутих країн (табл. 2.6).
Так, частка малих і середніх підприємств у загальній кількості підприємств змінюються по країнах – від 94 % у Великобританії до 99,9 % у Франції. Кількість діючих малих підприємств в Україні за останні шість років збільшилась майже у чотири рази (з 50496 у 1994 році до 197127 станом на 1 січня 2001 року). Про місце і роль малого та середнього підприємництва свідчать показники його ролі в ринковій економіці, зокрема частка таких підприємств у загальній кількості зайнятих становить у США і Франції – 54%, в Італії – 73, в Японії – 78% [25].
У першому півріччі 2001 року було зареєстровано 832 тис. юридичних осіб – малих підприємств та 1070 фізичних осіб – підприємців. Проте за оцінками Держкомстату України, із загальної кількості зареєстрованих суб’єктів підприємницької діяльності діють в середньому близько половини. Питома вага малих підприємств, які зайняті торговельним бізнесом, громадським харчуванням і заготівлями, становить 51% їх загальної кількості. Частка промислових не перевищує 15%, будівельних – 10%.
Таблиця 2.6
Стан розвитку малого та середнього підприємництва в окремих країнах (станом на вересень 2003 р.)
|
Переважна орієнтація малого бізнесу на швидко прибуткові сфери торгівлі та посередництва поясняються тим, що малі підприємства позвиваються в Україні на фоні несприятливого інвестиційного клімату, який робить невигідним довгострокові виробничі капіталовкладення.
Стан малого бізнесу принципово не змінився за 2002 рік, незважаючи на те, що за 9 місяців ВВП збільшився на 5% порівняно з аналогічним періодом попереднього року. Сфери для інвестування залишаються, як і раніше, звуженими через фіскальні принципи податкової політики. Крім цього, техніка застаріла на 50% фізично та на 90% морально. Практично заблоковані для малих підприємств ти види діяльності, які мають високий ступень інвестиційного ризику.
Таким чином можна визнати, що мале підприємництво все ще не посіло того місця в соціально-економічному розвитку країни, яке воно займає в країнах розвинутої ринкової економіки.
Одним із основних показників, що характеризують процес становлення підприємництва, є динаміка зміни кількості діючих суб’єктів підприємництва
Формування малого підприємництва в Україні проходили шляхом само ініціативи і самоорганізації суб’єктів підприємництва в рамках нового законодавства, а також комерціалізації та приватизації державних підприємств, про що свідчить динаміка кількості суб’єктів підприємництва в 1993-2001 рр.
Найбільш інтенсивно мале підприємництво розвивалося в 1992 році, тобто після прийняття законів України “Про підприємництво”, “Про підприємства в Україні» та інших. Сприяли цьому і пільги в оподаткуванні новоутворених малих підприємств.
У 2002 році (порівняно з 2001 р.) кількість малих підприємств збільшилась у 10 разів, а кількість фермерських господарств – майже в 17 разів, однак кількість діючих кооперативів постійно зменшувалася. Разом з тим, вже в 1994-1995 рр. Проявляються негативні тенденції у процесі становлення та розвитку малого підприємництва [30]. Про це свідчить динаміка зміни кількості суб’єктів підприємництва (рис. 2.1).
На думку спеціалістів це пояснюється такими обставинами: зміною державою податкової політики, тобто переходом до сплати податку з доходів, а не з прибутків підприємств; значним погіршенням загальноекономічної ситуації в країні; браком державної підтримки суб’єктів малого підприємництва, що призвело до зменшення їх активності у виробничих секторах економіки, що, в свою чергу призвело до скорочення кількості суб’єктів малого підприємництва та їхніх працівників.
Подальший розвиток малого підприємництва України потребує формування і здійснення ефективної та гнучкої регіональної політики. Взаємовідносини між центром і регіонами, а також міжрегіональні відносини в нашій країні продовжують залишатися неврегульованими. Власне соціальна-економічна неврегульованість і підштовхує як політичні сили, так і Державні органи різних гілок та рівнів влади до конфронтації на цьому ґрунті.
Під регіональною політикою розвитку підприємництва слід розуміти, з одного боку, чітко опрацьовану в законодавчому аспекті практичну діяльність центральних органів виконавчої влади і місцевих державних адміністрацій в усіх регіонах України, спрямовану на створення необхідного комплексу умов розвитку підприємництва, а з іншого – соціальне - економічні заходи, здійснювані на базі загальнодержавної політики, закріпленої у законодавстві самими регіонами для досягнення тих чи інших регіональних і місцевих цілій та завдань.
Регіональну соціальне – економічну політику можна визначити як сукупність економічних, правових та адміністративно-організаційних засобів і методів, що органічно поєднують загальнодержавні й місцеві інтереси, будучи спрямованими в остаточному підсумку на повнокровний, рівноцінний та рівномірний розвиток регіонів і країни в цілому. Органічною частиною цієї політики має бути врахування саморегулюючих засад підприємництва.
У сфері економіки останніми роками відбувалися процеси концентрації у вже сформованих індустріальне розвинутих центрах фінансового, промислового, торговельного потенціалу, інтелектуальних ресурсів. Це відбувалося тому, що різноманітні ресурси (внаслідок відходу від адміністративного керування) спрямовувалися переважно в регіон з більш-менш розвиненою ринковою інфраструктурою. Тому на сьогодні у Києві, за різними оцінками, від 60 до 80 % сконцентровано фінансових ресурсів. Тому досить нагальною є проблема проведення активної економічної політики сприяння розвитку підприємництва на рівні регіонів.
Ще одним суттєвим чинником є наявність пріоритетних для регіону видів економічної діяльності, який підтверджує необхідність надання регіону достатніх повноважень для проведення власної політики щодо розвитку малого підприємництва. Потенційно перспективні для регіону види економічної діяльності зумовлюються наявністю ресурсної, промислової, технологічної, наукової бази, територіальних переваг, наближеністю до ринків збуту, кліматичними умовами тощо. Усі ці особливості й потенційні переваги доволі повно можна реалізувати лише на регіональному рівні. Цільові програми різноманітного спрямування, що реалізуються на рівні загальнодержавної економічної політики, як правили, не фінансуються достатньо, вони не враховують повною мірою місцеві особливості, та недостатньо забезпечені організаційно. Це є наслідком відмінності загальнодержавних і регіональних інтересів та пріоритетів, що цілком закономірно. Саме тому регіоналізіція державної політики щодо розвитку малого підприємництва сприятиме її результативності.
Слід зазначити, що Україна являє собою сукупність дуже неоднорідних територій, кожна з яких має неповторні, притаманні тільки їй особливості. Розвинутими в індустріальному відношенні є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська та Харківська області. Сільське господарство переважає у Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Полтавській, Черкаській областях. Є також області, де врівноважені сільське господарство та індустрія, – Одеська, Київська, Харківська.
Розглянемо тенденції розвитку малих підприємств в Україні на регіональному рівні. Так, станом на 1 січня 2001 року в Україні діяло 217930 малих підприємництв, найбільша кількість їх припадає на м. Київ – 30691, Донецьку область – 24807, Львівську – 13612, Дніпропетровську – 13494, та Харківську області – 13392 [50].
У 2001 році, як і в минули роки, мале підприємництво у територіальному розрізі розвивалося нерівномірно. Якщо в середньому по Україні на 10 тис. чоловік наявного населення припадає 44 малих підприємств, то в деяких регіонах цей показник значно вищий. Так, у м. Києві на 10 тис. чоловік наявного населення припадає 116 підприємств, у Миколаївській області – 53, Львівській – 50, Закарпатській – 46, Харківській – 45, в Херсонській – 62 та місті Севастополі – 53, в Донецькій – 50 підприємств. Найнижчий показник кількості малих підприємств у розрахунку на 10 тис. чоловік наявного населення визначається в Тернопільській – 26, Черкаській – 29, Вінницькій – 29 підприємств.
На підприємствах малого підприємництва було зайнято 1677,5 тис. осіб, що становить 5,9 % у розрахунку до кількості населення у працездатному віці. У розрізі регіонів України цей показник коливається від 4 4 до 13,2 %. Найнижчий він в Тернопільській – 4,4 %, Луганській – 4,6 %, Сумській – 4,6 %, Чернівецькій – 4,8 %, Вінницькій – 4,9 % областях. Вищій за середній по Україні цей показник у м. Києві – 13,2 %, Львівській – 8,1 %, Харківській – 6,3 %, Миколаївській -6,2 %, Івано-франківській – 6,1 %, Полтавській – 6,0 % областях.
Виходячи з аналізу бачимо зростання кількості малих підприємств в багатьох регіонах.
Так, наприклад, в Харківській області станом на 1.01.2002 року функціонувало 15127 малих підприємств. Проти попереднього року їх кількість зросла на 12,9% (у 2000р. проти 1999 р. приріст склав 0,5%).В середньому по Харківській області на 10 тис. осіб наявного населення припадало 52 малих підприємства, що на 6 підприємств більше, ніж у 2000 році. На малих підприємствах зайнято 125,3 тис. осіб, що складає 7,2 % від кількості населення працездатного віку (у 2000 році – 6,4 %). Середньомісячна заробітна плата одного працівника малого підприємництва у 2001 році склала 197,12 грн. (по Україні – 189,46 грн.) проти 156,65 грн. У 2000 році (по Україні – 154,84 грн.). Із загальної кількості малих підприємств, що функціонували у Харкові, фактично виготовляли продукцію, виконували роботи та надавали послуги 12344 підприємства, або 81,6 % (по Україні – 74,8 %). За рік обсяг виробництва продукції, робот, послуг малих підприємств (у діючих цінах) склав 1597,5 млн. грн., або 10 % загального обсягу виробництва по області (по Україні – 7,3 %).
У галузевій структурі малих підприємств, визначається їх зосередження здебільшого в сфері послуг. Так, 39,8 % малих підприємств функціонує за видом економічної діяльності “оптова, роздрібна торгівля (включаючи торгівлю транспортними засобами та послуги з їх ремонту)”.
За 2001 рік малими підприємствами та організаціями області від звичайної діяльності отримано 6,9 млн. грн. прибутку. 60 % малих підприємств спрацювали прибуткове на 233,3 млн. грн., а 40 % одержали збитки на 226,4 млн. грн. По Україні мали підприємства одержали збиток у розмірі 94,7 млн. грн. в т.ч. 61,9 % малих підприємств спрацювали прибуткове, а 38,1 % – збиткове. Кількість малих підприємств та середньорічна кількість працюючих на малих підприємствах за 1991-2003 роки приведена в таблиці 2.2 та 2.3.
В Харківській області у 2003 році розпочалась реалізація вже четвертої Регіональної програми розвитку малого підприємництва, заходи якої є складовою частиною програми соціально-економічного розвитку регіону.
Результатом проведеної роботи є те, що на початок 2004 року в області працювало 17 тисяч малих підприємств з чисельністю працюючих на них 139,6 тисяч осіб, що майже на 7,0 % більше, ніж у попередньому році.
Зростає обсяг виробленої малими підприємствами продукції і складає 10,9 % від загального обсягу виробництва по області. Для порівняння по Україні — 13%. З мстою створення сприятливого клімату для розвитку підприємницької діяльності, формування сучасних ринкових відносин в області закладена основа формування та розвитку інституті ринкової інфраструктури.
Рис. 2.2 Кількість малих підприємств за 1991 – 2003 роки
Рис. Середньорічна кількість працюючих на малих підприємствах за 1991-2003 роки
Сьогодні в області діють 7 інвестиційних компаній і фондів, більше 200 аудиторських фірм, 24 страхові компанії, 27 кредитних спілок, 10 бірж, 5 бізнес-інкубаторів, 21 бізнес-центр, 12 з яких працюють в містах обласного підпорядкування та районах області. Це найбільш потужна в Україні інфраструктура малого бізнесу. Створено Центр трудової і соціальної реабілітації інвалідів, які займаються підприємницькою діяльністю. Продовжується робота по створенню Кредитного союзу для інвалідів.
Досягненню певних результатів сприяла скоординована та системна робота органів державної влади і громадських об’єднань підприємців.
В області зареєстровано близько 70 громадських організацій підприємців, які захищають їх інтереси. З багатьма об’єднаннями регіональними і місцевими органами влади встановлені партнерські відносини, проводяться спільні семінари, наради, «круглі столи», зустрічі тощо.
Спільно з громадськими об’єднаннями підприємців в області організовані і діють 4 громадські приймальні, 16 «телефонів довіри» та «гарячих ліній». Крім того працюють «гарячі лінії» при обласній санепідемстанції та при районних санстанціях м. Харкова, при обласному центрі зайнятості, що сприяє налагодженню зворотного зв’язку з підприємцями.
Завершується робота по створенню Єдиної реєстраційної палати м. Харкова, що сприятиме удосконаленню процедури реєстрації підприємницької діяльності та її припинення.
В області працюють та надають фінансову підтримку підприємцям два фонди підтримки підприємництва: Харківський регіональний фонд підтримки підприємництва та харківська філія Українського фонду підтримки (фермерських господарств.
У м. Харкові функціонує філія «ПроКредитБанку», яка спеціалізується на наданні підприємцям невеликих кредитів для започаткування або розвитку своєї справи, якою за 2003 рік надано кредитів на суму більше 14 млн. дол. США.
Також діє мікро кредитна лінія для селян через кредитну спілку «Жіноча взаємодопомога».
Обласним та районними центрами зайнятості проводяться спеціалізовані семінари, метою яких є підготовка кадрів для малого бізнесу. У 2003 ропі проведено біля 1500 бізнес-занять, семінарів, консультацій, якими охоплено до 14 тис. безробітних.
За той же період пройшли профнавчання з професій, що в нинішній час користуються попитом, більше 5000 осіб, з яких близько 2000 чоловік отримали підготовку для ведення власної справи, 1700 з них стали підприємцями.
В області розгорнута робота з виконання програми «Українська ініціатива» з підготовки управлінських кадрів для сфери підприємництва. За цією програмою пройшли навчання 53 особи. В нинішній час сформована група ще з 40 осіб.
Підприємці області у 2003 році залучались до участі більш ніж у 40 виставках та ярмарках.
За 2003 рік було надано підприємцям в оренду та у приватну власність більше 1 млн. кв. метрів приміщень, що раніше не використовувались.
Продовжують свою роботу обласна, міські та районні комісії з питань розвитку підприємництва, Громадська колегія при уповноваженому Держпідприємництва по захисту прав підприємців у Харківській області, на яких розглядаються найбільш гострі та актуальні питання щодо розвитку бізнесу в регіоні.
Аналіз свідчить про достатній внутрішній потенціал малого бізнесу, бажання широких прошарків населення забезпечити власними силами свою економічну самостійність, а також відіграти роль у сфері зайнятості населення.
Один із першочергових кроків на шляху становлення і розвитку підприємництва в Україні – подолання перешкод, зумовлених саме суб’єктивними чинниками, до яких належать:
· проблеми з реєстрацією;
· недосконалість системи ліцензування;
· бюрократичні дії органів державної виконавчої влади;
· занадто велика кількість контролюючих органів, які дублюють функції;
· слабка підготовленість населення до підприємницької діяльності.
Українські підприємці мають зареєструвати створене ними підприємство. Розрізняють три складові цього процесу: заходи перед реєстрацією, реєстрація підприємства в органах місцевої влади та після реєстраційні заходи. Чинне законодавство регулює тривалість самої реєстрації (5 днів), однак заходи до реєстрації та після неї затягуються на тривалий час. Тому, в середньому на реєстрацію витрачають від трьох тижнів До двох місяців. Витрачений час на ці заходи пов’язаний з фінансовими витратами, що включають як офіційні збори, так і неофіційні виплати.
Реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності регламентується ст. 8 Закону України „ Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р., до якої чотири рази вносили зміни та доповнення. Зараз діє четверта редакція Положення
про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України віл 25 травня 1998 р. № 740.
Фактично, реєстрація складається з послідовності певних процедур, а саме:
1. Проведення зборів засновників та підготовка статуту підприємства, установчого договору, протоколу зборів засновників.
2. Засвідчення підписів засновників підприємства під статутом та установчім договором у нотаріальній конторі.
3. Оплата у відділенні Ощадбанку збору за державну реєстрацію.
4. Відкриття тимчасового рахунку та сплата власником підприємництва внеску до статутного фонду суб’єкта підприємницької діяльності у розмірі, передбаченому відповідними законодавчими актами.
5. Подання до відповідного відділу районної державної адміністрації необхідних передбачених законодавством документів для державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності.
6. Отримання через 5 робочих днів у районній державній адміністрації затверджених документів про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності.
7. Постановка на облік у міському управлінні статистики та отримання ідентифікаційного коду суб’єкта підприємницької діяльності в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій.
8. Постановка на облік у районній податковій інспекції.
9. Закриття тимчасового рахунку в банку та відкриття постійного (розрахункового) рахунку.
10. Одержання дозволу на виготовлення печатки та штампів у відділенні дозвільної системи районного відділу внутрішніх справ.
11. Виготовлення печатки та штампів.
Установлені такі розміри плати: за державну реєстрацію (перереєстрацію) суб’єктів підприємницької діяльності (реєстраційний збір): Для громадян-підприємців – 1,5 % (25,5 грн.), для юридичних осіб – 7 % (119 грн.) неоподаткованих мінімумів доходів громадян; за прискорену державну реєстрацію (перереєстрацію) суб’єктів підприємницької діяльності – потрійний розмір відповідного реєстраційного збору [10].
У всьому світі реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється органами юстиції, а в нас це в компетенції органів виконавчої влади, до того ж вона розглядається не як реалізація державно-владної функції, а як виконання певного виду послуг цивільно-правового характеру.
Ліцензування регламентується постановою Кабінету Міністрів від з липня 1998 року № 1020 “Про порядок ліцензування підприємницької діяльності» та ст. 4 Законі України “Про підприємництво”, зміни до якої вносились більше 20 разів [3]. Ліцензуванню в Україні в 1991 р. підлягали 11 видів діяльності, а в 1998 ця кількість зросла до 112 видів, в наслідок прийняття нових законів про ліцензування окремих видів діяльності. Ліцензування має чітко виражений відомчий характер, але при цьому функції міністерств та відомств часто дублюються. На сьогодні 831 органу виконавчої влади надано право видачі ліцензій.
Результати перевірок Ліцензійною палатою органів державної виконавчої влади порядку видачі ліцензій, а також виконання вимог нормативних актів суб’єктами підприємницької діяльності, свідчать, то закони України та рішення уряду носять декларативний характер, бо ні органи виконавчої влади, ні суб’єкти підприємницької діяльності н основному не дотримуються норм чинного законодавства з питань ліцензування.
Для розв’язання цих та інших проблем Указом Президента України “Про Ліцензійну палату України” від 7 лютого 1997 р. № 104. Ліцензійній палаті України було надано статус органу центральної виконавчої влади, а вже 29 липня 1997 р., відповідно до Указу Президента України “Про створення Державного комітету України з питань розвитку підприємництва” новоутворений орган було підпорядковано цьому комітету [11].
Така невизначеність політики уряду щодо розвитку та підтримки підприємництва не сприяє як поліпшення умов становлення та розвитку підприємництва, так і ефективності державного регулювання.
Аналіз стану малого підприємництва в України свідчить, що головні причини гальмування розвитку підприємництва такі:
· немає дійового механізму реалізації державної політики щодо підтримки підприємництва. Це питання ще не посіло належного місця і в діяльності місцевих органів державної виконавчої влади;
· важкий тягар оподаткування, що примушує підприємців йти в тіньову економіку;
· низькі темпи та перекоси у процесі реформування власності. Усього станом на 1 січня 2000 року було приватизовано 67998 підприємств, у тому числі 53694 об’єктів малої приватизації. На жаль, у багатьох випадках вона має формальний характер. Цей процес не завжди створював “реального” власника;
· відсутність належного нормативно-правового забезпечення малого підприємництва. Недостатньо врегульовані відносини суб’єктів підприємницької діяльності з органами влади й управління, немає законодавчого механізму державної фінансової підтримки підприємництва;
· обмеженість або повна відсутність матеріально-фінансових ресурсів. Багато малих підприємств не розпочали свою діяльність за браком достатньої суми стартового капіталу, власних виробничих площ та устаткування;
· недосконалість системи обліку та статистичної звітності підприємництва, обмеженість інформаційного та консультативного забезпечення, недосконалість системи навчання та перепідготовки кадрів для підприємницької діяльності.
Результат проведеного опитування підприємців показав, що найгострішими з них є такі: високі податкові ставки (97%); велика кількість різних податків (86%); нестабільне законодавство (78%); неплатежі клієнтів (58%); державне регулювання (58%); нестача фінансів (52%) [17].
На тенденції розвитку малого підприємництва в Україні безпосередньо впливає негативна динаміка основних макроекономічних показників. Так, у 1994-1997 рр. в Україні спостерігався спад ВВП. У 1994 році цей показник був на 23%, у 1995 – на 11,8 %, у 1996 – на 10,0 %, у 1997 – на 3,0 % , у 1998 році – на 1,9 % меншим порівняно з попередніми роками. Спад ВВП спричинив зменшення внутрішніх фінансових ресурсів держави, обігових коштів у суб’єктів підприємницької діяльності, зниження купівельної спроможності населення [14].
До основних макроекономічних чинників, які впливають на розвиток малого підприємництва, слід віднести такі:
· обмеженість внутрішнього попиту та наявність кризи збуту на внутрішньому ринку у зв’язку з браком вільних фінансових коштів підприємств та зниженням реальних доходів населення;
· вкрай незначну інвестиційну активність, відсутність переливу коштів із фінансового в реальний сектор економіки, обмеженість (або відсутність) кредитів.
Разом з тим, підприємництво в Україні має певні риси, а саме:
· низький рівень технічної озброєності при значному інноваційному потенціалі;
· низький управлінський рівень, брак знань, досвіду та культури ринкових відносин;
· прагнення до максимальної самостійності (більшість зарубіжних підприємств працюють на умовах франчайзингу, субпідряду тощо, а в нас Цього немає);
· поєднання в межах одного малого підприємства декількох видів Діяльності, неможливість у більшості випадків орієнтуватися на одно продуктову модель розвитку;
· немає системи самоорганізації та недостатня інфраструктура підтримки малого підприємства;
· немає повної і вірогідної інформації про стан та кон’юнктуру ринку, низький рівень консультаційних послуг та спеціальних освітніх програм;
· практично немає державної фінансово-кредитної підтримки;
· недовіра західних партнерів та негативне психологічне ставлення населення до підприємців.
У цілому правове, соціально-економічне середовище для малого підприємництва стає дедалі не сприятливішим. Крім того, відбувається процес концентрації капіталу з одночасним встановленням фінансового і управлінського контролю за самостійними підприємствами з боку великих кампаній та відповідних монопольних угруповань. Тому є нагальна потреба застосувати систему засобів щодо створення правового та економічного середовища для діяльності підприємств. Важливим кроком у цьому напрямку повинна стати реформа в Україні.
До проблем регулювання підприємницької діяльності необхідно привернути увагу не лише урядових виконавців, що формують практико-економічну політику держави, та науковців, а й широких кіл громадськості країн та бізнесових структур й інвесторів зарубіжжя.
РОЗДІЛ 3
Дата: 2019-05-29, просмотров: 319.
