Економічний і соціальний розвиток суспільства пов‘язаний з проблемами ефективності виробництва. Ефективність виробництва слід розглядати як об‘єкт пізнання та планомірного використання. Реалізація такого завдання потребує визначення сутності ефективності. За висловом Ф.Енгельса, “потрібно відразу пізнати, що таке даний предмет, щоб можна було зайнятися тими змінами, які з ним відтворюються” [161, с.303].

З точки зору економічної теорії, економічна ефективність господарської системи – це склад, при якому неможливо збільшити ступінь задоволення потреб хоча б одної людини, не погіршуючи при цьому становище іншого члена суспільства [51, с.56].

Політична економія розрізнює дві форми розширеного виробництва: розширене екстенсивно, якщо розширюється поле виробництва, та розширене інтенсивно, якщо застосовується більш ефективні засоби виробництва [71, с.193]. В реальному житті ці форми виробництва завжди діють у взаємозв‘язку і в певному для кожного історичного етапу відношенні. На діалектичну єдність і протилежність екстенсивної та інтенсивної величин вказував ще Гегель “Ці два визначення кількості, – вказує він, – не протистоять один одному як самостійні види. Кожна інтенсивна величина також є екстенсивною, і, навпаки, кожна екстенсивна величина також є інтенсивною” [21, с.128]. Отже, при інтенсивному типі росту головне – підвищення ефективності виробництва, ріст віддачі від використання витрат або ресурсів.

Іншими словами, економічна ефективність сільськогосподарського виробництва підвищується в тих випадках, коли темпи росту валової продукції випереджатимуть приріст додаткових витрат у галузі. Однак така закономірність не буде переважаючою у сучасному виробництві.

У наукових працях з проблем аграрної економіки в період планово-адміністративної системи ефективність виробництва продукції визначалась як відношення результату виробництва до витрат, які зумовили цей результат. І.А.Петренко і П.І. Чужинов вказували, що економічна ефективність виробництва характеризує відношення економічного ефекту (результату) до ресурсів (витрат), які зумовили цей ефект (результат), або навпаки – відношення ресурсів (витрат) до величини одержаного економічного ефекту (результату) [92, с.325].

Можливо, з позиції сучасності можуть видатися недостатньо обґрунтованими тлумачення економістів сутності такої складної категорії, якої є ефективність виробництва. Однак, принципові положення матеріальної основи ефективності – відношення ефекту до ресурсів чи результату до витрат – було визначені достатньо чітко.

У наведених тлумаченнях сутності ефективності сільськогосподарського виробництва криється вагоме теоретичне підґрунтя. Однак в них не виявлена мета розширеного виробництва – збільшення виробництва продукції.

У сучасному економічному словнику поняття “ефективність” визначається як відносний ефект, результативність процесу, операції, проекту, як відношення ефекту, результату до витрат, які забезпечують його одержання [103, с.471].

Великий внесок у визначення ефективності садівництва зробили вітчизняні економісти: В.Майдебура, О.Шестопаль, О.Єрмаков, Л.Романова, Д. Чухно, В.Юрчишин, А.Шумейко, Ф.Яковенко, Л.Гаврилов, В.Рульєв, Т.Маркіна.

Д.Чухно, зокрема вказував: “Основним завданням в організації промислового садівництва є забезпечення максимального виробництва плодів і ягід на наявній площі насаджень з найменшими грошовими та матеріальними витратами” [145, с.202].

Економісти радянського періоду до факторів ефективності відносять собівартість продукції, рівень спеціалізації та інтенсифікації виробництва плодів і ягід, а також географічне розміщення плодово-ягідних насаджень. Наприклад, В.В. Юрчишин писав: “Ефективність інтенсифікації найбільш повно може бути виражена комплексом показників, головними серед яких є зростання валової продукції, підвищення продуктивності праці, зниження собівартості одиниці врожаю і збільшення прибутку” [160, с.107]. У методичних рекомендаціях щодо формування і розвитку ринку плодоовочевої продукції напрями підвищення ефективності визначаються за рахунок впровадження інтенсивних ресурсозберігаючих технологій, поглиблення спеціалізації виробництва, удосконалення розміщення культур, покращення породно-сортового складу насаджень, розширення переробки і зберігання продукції в місцях її вирощування [81, с.33].

До підвищення ролі спеціалізації та регіонального розміщення продукції садівництва підводять сутність ефективності виробництва Т.Маркіна [70], А.Шумейко [50], Г. Агение [1], Є.Задорожна [33], А.Шепельский [146].

При визначенні ефективності виробництва Т. Маркіна прийшла до висновку, що “ефективність в більшій мірі проявилася в умовах спеціалізації галузі” [70, с.8]. А.Шумейко вказує, що: “підвищення економічної ефективності плодів і ягід залежно від поглиблення спеціалізації садівництва зумовлюється тим, що в господарствах із вищим рівнем спеціалізації, як правило, краще використовується виробничий потенціал завдяки запровадженню інтенсивних технологій виробництва й реалізації продукції, прогресивних форм організації та оплати праці, розширення зберігання й переробки продукції” [50, с.34]. В роботах економістів періоду планової економіки велика роль у підвищенні ефективності виробництва відводиться його інтенсифікації. Але кожен із вчених трактує цей період по-своєму.

В.Юрчишин акцентує увагу на удосконаленні породно-сортового складу плодових і ягідних культур і підкреслює, що “... важливе місце повинно відводитись обґрунтованому добору порід і сортів, встановленню такого співвідношення між ними, яке забезпечувало б одержання запланованої кількості фруктів і ягід при можливо менших розмірах витрат на створення продуктивних насаджень” [160, с.155].

О. Шестопаль розглядає питання економічної ефективності плодово-ягідного виробництва з позиції ефективності капіталовкладень на створення садів і ягідників [147]. Цієї точки зору притримується ряд авторів [159, с.91], які стверджують, що проблема підвищення економічної ефективності капітальних вкладень і використання основних виробничих фондів в садівництві, і перш за все головного їх елемента – багаторічних насаджень, вирішується двома шляхами: за рахунок інтенсифікації виробництва, тобто створення високопродуктивних насаджень при максимально можливому зниженні питомих капітальних вкладень і скороченні терміну інвестиційного процесу та за рахунок високоінтенсивного продуктивного використання насаджень.

В. Рульєв вважає: “При всіх сприятливих факторах визначальними є інтенсифікація виробництва плодів на тій же плодоносній площі за рахунок додаткового вкладення капіталу, шляхом послідовного удосконалення технології, техніки й організації виробництва, впровадження найкращих сортів плодових культур, досягнень науки та виробничого досвіду, які у підсумку забезпечують підвищення ефективності виробництва” [114, с.3].

Водночас деякі вчені вважають, що основним фактором підвищення ефективності виробництва є зниження собівартості за рахунок зменшення матеріально-грошових витрат. П.Дуброва пише: “Інтереси суспільства потребують максимального одержання необхідної йому продукції при мінімальних витратах праці і коштів”. Цю думку поділяють Ф.Яковенко і Л.Гаврилов, які вказують на швидке збільшення виходу валової та товарної продукції на кожні 100 га земельних угідь з найменшими затратами праці і коштів, що дасть змогу знизити собівартість продукції й підняти економіку господарства.

З подібними висновками не можна погодитися. Галузь садівництва передбачає великі обсяги капіталовкладень. Вона є однією з великозатратних галузей у сільському господарстві. Відомо, що в економіці, як і в інших сферах суспільного життя, існує причинно-наслідкова залежність: одержання продукції є наслідком певних вкладень, тобто збільшення обсягів виробництва продукції – це результат інтенсифікації, а не сам процес. Ще І.Буздалов визначив, що подібні трактування – це “... зведення економічного процесу до кількості продукції, яка одержана з 1 га землі, від кожної тварини, не враховуючи того, що сутність проблеми якраз полягає в тому, як одержати цю продукцію, на якій економічній основі, якими матеріальними засобами” [17, с.9]. Будь-яке виробництво – це перш за всього витрати. Доречно нагадати зауваження К.Маркса, що немає землі, яка б приносила який-небудь продукт без витрат капіталу [72, с.261].

Зосереджуючи увагу на підвищенні ефективності з найменшими витратами, прихильники концепції не врахували придбання нових й удосконалення старих машин, виведення нових порід і сортів плодово-ягідних культур, удосконалення системи ведення садівництва, підготовки кваліфікованих кадрів, що потребує великих витрат, які являють собою такі ж додаткові вкладення. Отже мають рацію ті вчені, які визначають інтенсифікацію виробництва як фактор ефективності виробництва плодово-ягідної продукції необхідно розглядати як єдність додаткових вкладень засобів виробництва на один гектар поряд із збільшенням виходу продукції і як дві складові одного і того ж процесу.

Узагальнюючи праці вчених періоду планової економіки, можна зробити висновок, що питання підвищення економічної ефективності досліджувалися з позиції удосконалення концентрації та розміщення плодово-ягідних насаджень, рівня інтенсифікації.

Новий підхід до визначення теоретичної сутності ефективності виробництва зумовлений розгортанням процесу приватизації сільськогосподарських підприємств.

Питання розвитку й ефективності виробництва садівницьких господарств різних форм господарювання в умовах реформування власності розглядали Д.Баюра [12], В.Павлов [91], О. Єрмаков [31]. Але об‘єктами досліджень в цих роботах були колективні та державні сільськогосподарські підприємства.

“Розвиток організаційних форм, - підкреслює О.Ю.Єрмаков, - є складовою частиною науково-технічного прогресу, яка являє собою особистий фактор економічної ефективності. Це зумовлено тим, що економічний ефект, одержаний в результаті зміни організаційних форм виробництва, є за сутністю безоплатним, оскільки не потребує для своєї реалізації додаткових капіталовкладень, а навпаки, навіть може призвести до їх зниження у розрахунку на одиницю плодово-ягідної продукції” [31, с.19]

Згідно з Указом Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування агарного сектора економіки” від 3 грудня 1999 року були сформовані нові організаційне структури сільськогосподарського виробництва, форми господарювання якої засновані на засадах приватної власності на землю й інші засоби виробництва [138]. Тому нині постає питання про визначення ефективності виробництва плодово-ягідної продукції в сільськогосподарських кооперативах, товариствах з обмеженою відповідальністю, приватних підприємствах та інших.

Не можна погодитися з думкою В.Мамутова, що великі колективні сільськогосподарські підприємства на державній землі навіть у не дуже сприятливих умовах можуть бути досить ефективними [68, с.78]. Тут доречно навести висловлювання П.Т. Саблука на Других Всеукраїнських зборах вчених економістів-аграрників: якщо немає реального власника – немає реальних, нормально функціонуючих ринкових відносин. Тому сьогодні вкрай необхідно визначити реального власника й допомогти йому усвідомити в економічному плані свої можливості й наслідки діяльності, створення середовища для повнішого використання [117, с.19].

Заслуговують на увагу наукові праці О.Кравця [49], Є. Полюхович [96], О.Яцух [166], К.Мазур [65], які розглядають питання розвитку й ефективності функціонування плодового підкомплексу в умовах інтеграції та кооперації виробництва, маркетингової діяльності у відповідності до споживчого попиту плодово-ягідної продукції та місткості регіонального ринку.

О.Яцух підкреслює, що в сучасних умовах при розгляді факторів підвищення ефективності виробництва плодово-ягідної продукції “особлива увага має надаватися удосконаленню породно-сортової структури насаджень у напрямку певної відповідності її з огляду на цільове призначення продукції” [166, с.12]. Такої ж думки дотримується і О. Кравець, який вказує, що удосконалення породно-сортової структури промислових садів є одним з вирішальних напрямів підвищення ефективності галузі [49].

Підвищення ефективності виробництва з позиції удосконалення породно-сортового складу повинно здійснюватися з урахуванням таких факторів, як наявність ресурсного потенціалу, оптимальна концентрація і спеціалізація галузі та ступінь її орієнтації на потреби ринку, і перш за все за розташування населених пунктів, яке є основним споживачем плодово-ягідної продукції та наявності переробних підприємств.

Аналізуючи діяльність плодоовочеконсервного виробництва в Україні В. Лазня прийшла до висновку, що у великих містах і промислових центрах потужні підприємства галузі находяться у значно гіршому становищі, ніж у сільської місцевості: з точки зору забезпечення сировиною (за обсягом й асортиментом) та внаслідок вищих транспортних витрат на її перевезення у розрахунку на одиницю виробленої продукції, а також нижчих якісних характеристик при перевезенні на великі відстані [53, с.73].

На ефективне ведення сільського господарства за рахунок оптимального розміщення сировинних зон поблизу міст залежно від чисельності населення вказує й російський вчений Ф.А. Сайфулин, який пише: “Біля великих міст і промислових центрів створюються райони приміського сільського господарства, які покликані забезпечувати міське населення малотранспортабельними продуктами харчування. Тут повинні розвиватися сировинні зони [124, с.8].

У зв‘язку із скасуванням держзамовлення в 1997 році сільськогосподарські підприємства змушені самостійно шукати канали збуту продукції. Не маючи гарантій щодо збуту продукції, основна частина сільськогосподарських товаровиробників відмовилась вирощувати таку трудомістку плодово-ягідну продукцію. Зниження економічної ефективності було спричинено рядом чинників: втратою господарствами традиційних ринків збуту плодово-ягідної продукції, низькою платоспроможністю населення і монополізмом переробних підприємств, а також диспаритетом цін між галуззю садівництва й іншими галузями народного господарства.

Тому при розгляді ефективності виробництва продукції необхідно враховувати дієвість ринкового механізму, а отже попит, пропозицію, ринкову інфраструктуру й цінову політику. Згодні з думкою Т.Дудара стосовно того, що практичне здійснення виваженої інтегрованої політики щодо ефективності функціонування будь якого агропромислового формування на ринку, яка б задовольняла як товаровиробників, так і споживачів, вимагає максимального пристосування виробництва до вимог ринку для підвищення ефективності формування підприємства. Такої ж думки дотримуються І.Минаков [83], Ф.Сайфулін [124], С.Ягуткін [163].

Отже, необхідно переорієнтуватися до вимог ринку, які будуть задовольняти потреби споживачів у плодово-ягідній продукції за ринковими цінами, що відповідатимуть вимогам якості. Закон України “Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років” від 18 січня 2001 року передбачав нарощування експортного потенціалу, стимулювання виробництва конкурентоспроможної продукції та розвиток інфраструктури ринку [36].

Слушним є висловлювання П.Т. Саблука, який акцентує увагу на тому, що головною метою аграрної політики України є розбудова конкурентоспроможного аграрного сектора економіки шляхом забезпечення умов для прискорення формування ефективного господаря-власника, а також створення економічних умов господарювання [117, с.43].

Таким чином, ефективність виробництва плодово-ягідної продукції є не тільки результатом процесу виробництва, а й діяльності, пов‘язаної із збутом і реалізацією продукції. В сучасних умовах господарства повинні знайти такі ринки збуту й канали реалізації, які б забезпечували конкурентоспроможність господарської діяльності. Ефективність виробництва повинна відбивати не тільки ресурсно-витратну її частину, а й відображати процес відтворення, тобто відносини між господарствами й об‘єктами ринкової інфраструктури. Ми погоджуємося з думкою професора В.Свободіна, який вказує, що ефективність системи АПК визначається в забезпеченні умов розширеного відтворення і на цій основі виробництва необхідного для країни продовольства, сировини для промисловості [126, с.42]. Він підкреслює, що про рівень впливу ринкових відносин на стадії виробництва продукції можна судити за показниками її реалізації, а на стадії останніх – за показниками обсягу та якості реалізованої продукції та її зберігання [127, с.10].

Формування ефективного сільськогосподарського виробництва, у тому числі плодово-ягідної продукції, являє собою складний багатогранний процес. Тому більшість учених розглядає його з позиції системного підходу у визначенні груп особливостей або факторів економічної ефективності. Однак, дослідники не дійшли до єдиної думки, щодо визначення системи показників рівню ефективності виробництва. Так, І.Прімишев виділяє збутові й виробничі організаційно-економічні критерії ефективності плодоовочівництва та виноградарства [101, с.9]. При визначенні економічної ефективності В. Баликов акцентує увагу на системі показників рентабельності і вказує, що теорія повинна позбавитися від надмірної орієнтованості на дослідження витрат і перенести акцент на вартісні результати виробництва, на економічний ефект, тобто на рентабельність [10, с.19-20]. Ми вважаємо ці дві системи не повними й погоджуємося з думкою В. Свободіна та М. Свободіної про те, що ефективність являє собою “економічну категорію, яка відображає широкий комплекс умов функціонування продуктивних і виробничих відносин, які в сукупності забезпечують процес розширеного відтворення [127, с.9].

Отже, економічна ефективність виробництва визначається не тільки взаємодією природних, технологічних, організаційних й економічних факторів, але залежить і від впливу споживчого попиту населення, умов ринку та взаємозв‘язків між виробниками плодово-ягідної продукції, переробними підприємствами і підприємствами ринкової інфраструктури. Тобто ефективність виробництва визначається рядом факторів на кожній з трьох стадій – виробництво, реалізація, споживання.