Проблема політичної реформи в Україні та її європейський вибір
Поможем в ✍️ написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

«Наш шлях у майбутнє – це шлях, яким іде об’єднана Європа. Наш шлях з об’єднаною Європою. Ми з Європою належимо до однієї цивілізації, поділяємо її цінності. Історія, економічні перспективи, інтереси людей дають чітку відповідь, де нам шукати свою долю. Наше місце в Європейському союзі»,- наголосив 23 січня 2005 р. у своїй програмній промові на Майдані Президент України В.Ющенко.(76, с.63)

Європейський вибір України був офіційно визначений ще на етапі формування засад зовнішньої політики нашої держави і ґрунтувався на її життєво важливих інтересів, історичному прагненні українського народу бути невід`ємною частиною єдиної Європи.

Безперечно, попри суттєві внутрішньо- і зовнішньополітичні ускладнення, останнім часом позначилися помітні позитивні зрушення в реалізації євро інтеграційного курсу України.

Доводиться визнати, що воно може стати реальністю не так швидко, як хотілося б. НАН наше глибоке переконання , не меншу вагу для реалізації перспектив євро інтеграційної стратегії України має забезпечення стабільності інститутів, що є гарантами демократії, верховенства права, прав людини і основних свобод, поваги прав національних меншин та їхнього захисту, тобто виконання першого з Копенгагських критеріїв членства в ЄС (червень 1993 р.) та ст.. 6 Амстердамського договору про ЄС від 2 жовтня 1997 р.

Виміри демократичності були визначені за загальноприйнятими на Заході фундаментальними ознаками демократії – поділу влади і дотримання основоположних прав. Об’єктом вивчення поділу влад в країнах ЦСЄ – кандидатах на вступ були парламенти, органи виконавчої і судової влади. Основоположні права включали громадянські і політичні, економічні, соціальні, культурні, а також права меншин.

Висновки ЄС спиралися на чітко сформульовані оцінки щодо стану відповідності політичних інститутів критеріям членства у таких сферах:

1) загальна оцінка функціонування політичних інститутів («належним чином і в умовах стабільності»; «потребують консолідації»; «не відповідають копенгагським критеріям»);

2) поділ гілок влади («поділені»; «формально поділені»; «не поділені»);

3) межі компетенції гілок влади («встановлені і зберігаються»; «встановлені, але не зберігаються»; «не встановлені»);

4) рівень співробітництва гілок влади («високий рівень»; «недостатнє співробітництво»; «напруження між гілками влади»);

5) вибори («вільні й чесні»; «не є вільними»);

6) становище опозиції («участь у діяльності політичних інститутів»; «права опозиції не зберігаються»);

7) змінюваність влади («у результаті виборів»);

8) функціонування судової системи («потребує покращання в цілому»; «судова влада не є вільною»);

9) фундаментальні права («в основному зберігаються»; порушуються»);

10) становище засобів масової інформації («вільні»; «існують певні обмеження»; «необхідне законодавче забезпечення свободи ЗМІ»);

11) боротьба з корупцією («потребує подальшого посилення»; «потребує значного посилення»; «потребує радикальних засобів із забезпечення прозорості прийняття рішень»);

12) громадянський контроль за армією і службами безпеки («громадянський контроль установлений і є адекватним»; «громадянський контроль за армією і службами безпеки не встановлений») (76, с.67-68)

Застосування цих методів оцінки відповідності політичних інститутів кожної держави-заявника критеріям членства дозволило дати характеристику їхнього стану і визначити політичні проблеми, розв’язання котрих відігравало вирішальну роль в ухваленні рішення про включення або не включення тієї чи іншої країни до першої групи країн, що вступають до Євросоюзу.

З огляду на європейський вибір України і стратегічну ціль створення необхідних передумов для набуття асоційованого, а згодом і повноправного членства в ЄС, слід зазначити, що оцінка рівня демократичності суспільно-політичного життя країни є не лише необхідним процедурним завданням інституцій Євросоюзу стосовно рішення розпочати переговори про вступ, а й нагодою для держави-претендента на членство визначити, чи відповідають її політичні перетворення європейським стандартам. Наявність формальних ознак демократії не може бути достатньою умовою успішної євро інтеграції, головним же ризиком залишається повільна демократизація політичних інститутів.

Серед політичних критеріїв членства в Євросоюзі на перший план Євро комісією було поставлено стабільне функціонування державних інститутів в умовах поділу гілок влади з чітким визначенням їхньої компетенції.

Конституційні поправки, абсолютна більшість котрих набрала чинності після 1 січня 2006 р., передбачають суттєвий перерозподіл кадрових повноважень від президента до парламенту. Схематично нова модель форми правління має такий вигляд : 1) після парламентських виборів Верховна Рада формує урядову коаліцію; 2) коаліція пропонує президенту кандидатуру прем’єр-міністра; 3) з подання президента Верховна Рада призначає прем’єра, міністра оборони, міністра закордонних справ і голову СБУ; 4) за поданням прем’єр-міністра Верховна Рада призначає персональний склад уряду.

Водночас, згідно з запланованою політичною реформою, президент аж ніяк не перетворюється в декоративну фігуру. Він зберіг одноосібне право підписувати закони й монопольне право призначати глав обласних адміністрацій, механізм імпічменту залишається досить не визначеним, до того ж глава держави отримав два додаткових приводи розпустити парламент-якщо Верховна Рада не встигла протягом одного місяця створити коаліцію депутатських фракцій і якщо вона протягом 60-ти днів не змогла сформувати новий Кабінет Міністрів.(76 , с.85)

Конституційна реформа в Україні справді є на часі. Однак, на наше переконання, вона має проводитися не задля задоволення кон`юктурних і кланових проблем різних угруповань істеблішменту, а з метою чіткішого та більш збалансованого розподілу повноважень між гілками влади, що дозволить якісно вдосконалити механізм відносин законодавчої й виконавчої влади. Це суттєво сприятиме підвищенню ефективності дій влади, її відповідальності перед суспільством, становленню в Україні міцних демократичних традицій.

З перемогою помаранчевої революції листопада-грудня 2004 р. «позицію» і «опозицію» у Верховній Раді допоможе визначити саме участь чи неучасть її представників у діях чи членстві у виконавчій владі. Однак такий крок передбачає готовність основних політичних сил узяти на себе публічну відповідальність за політику уряду.

Протягом тривалого часу взаємовідносини незалежної України з Європейським Союзом нагадували швидше наміри, а не угоду про входження до спільного європейського політичного, правового й економічного простру. Але пройшовши чистилище мирної демократичної помаранчевої революції, Україна здобула моральне і юридичне право подавати заявку на членство в ЄС.



ВИСНОВКИ

Дійсно, позитивне і цілком демократичне намагання створити систему, яка б гарантувала неприпустимість абсолютизації державної влади і вторгнення вищого суверенітету від народу на користь того чи іншого органу держави, у безпосередній державотворчій практиці ставить чимало складних проблем. Основну з них можна сформулювати наступним чином: чи слід принцип поділу державної влади тлумачити в загальному плані, чи виключно інституційно? Значною мірою однією з фундаментальних спроб знайти відповідь на сформульоване запитання стала теоретична розробка концепції «єдино-поділеної» державної влади. Інколи цю модель ще визначають поняттям «інтеграційної системи поділу влади», коли поряд з настановою на розмежування повноважень визначаються такі принципи, як співпраця різних інститутів влади та їх взаємний контроль.

Характерною властивістю згаданої концепції єдино-поділеної державної влади є те, що визначаючи класичну тезу про юридичну однопорядковість, рівно значущість і рівноцінність інститутів влади, в її межах наголос переноситься з поняття «поділ» на поняття «влада». Тобто, метою всіх трьох «рівноцінних влад», що дозволяє стверджувати про їх спільну основу, є не стільки постійне збереження і відтворення будь-якими засобами власної автономності, скільки поєднання зусиль спрямованих на підтримання цілісності державної влади задля забезпечення основних інтересів суспільства в цілому й окремих громадян. Причому, зазначена ціль набуває своєї вирішальної ролі в період політико-правових трансформацій, коли поділені гілки державної влади повинні піклуватися не стільки про власну автономність, скільки про ефективну співпрацю. Іншим важливим методологічним моментом цієї концепції є перенесення акцентів з функціональної визначеності діяльності інститутів державної влади на проблеми можливостей їх взаємного впливу. Фактично розвиток теорії «єдино-поділеної» державної влади відбувався у двох основних напрямах: а) шляхом акцентування на необхідності поєднання принципу поділу влади з вимогою збереження цілісності системи державної влади; б) шляхом критики настанови на жорсткий розподіл компетенції і повноважень окремих інститутів державної влади.

Інакше кажучи, принцип поділу державної влади, не є базовою умовою демократії, а виконує суто функціональну роль, яка може бути представлена через чотири завдання: а) інституалізація суперництва між окремими суб’єктами влади; б) забезпечення контролю над органами державної влади; в) запобігання небажаній і небезпечній концентрації влади в руках тих чи інших державних органів; г) забезпечення ефективного функціонування влади і управління.

Таким чином, суто теоретичні проблеми співвідношення між двома основоположними задачами, які постають в ході розбудови демократичної держави, створення надійних запобіжників узурпації державної влади і забезпечення її ефективного функціонування як цілісного механізму для задоволення основних потреб суспільства і окремих громадян, обертаються необхідністю розробки такої правової основи, яка б дозволила реалізувати обидві зазначені цілі.

Аналізуючи напрями реформування взаємодії законодавчої та виконавчої влади в сучасній Україні, виявляється необхідність конституційної корекції установчої функції парламенту. Тобто, необхідні змістовні зміни в сфері повноважень законодавчої влади щодо процесу формування виконавчої влади, що дозволить, з одного боку, зблизити ці гілки державної влади, а, з іншого,- забезпечити виконавчу владу стабільною підтримкою парламенту (парламентської більшості), що матиме своїм наслідком вирішення проблеми законодавчого забезпечення соціально-економічного та політико-правового розвитку держави. При цьому зазначені зміни повинні знайти своє відображення на найвищому конституційному рівні.

Незалежно від того, хто є Президентом та який депутатський корпус представлений у Верховній Раді, в Україні щоразу відтворюється протистояння парламенту і глави держави. Негативні наслідки цього протистояння впливають і на якість законодавчого процесу і на діяльність виконавчої влади, передусім уряду. Кабінет Міністрів є постійним заручником цієї боротьби.

Створення ефективної системи державної влади й досі, на сімнадцятому році незалежності, залишається головним завданням Української держави. 8 грудня 2004 року внаслідок жорсткої політичної кризи, яку зумовили масові фальсифікації результатів виборів Президента України, Верховна Рада України ухвалила закон про внесення змін до Конституції України. Відповідно до цих змін, система державного устрою в Україні змінювалася в напрямку з моделі жорсткої президентської республіки до моделі парламентсько-президентської республіки. Ці зміни отримали назву “політична реформа” і повною мірою вступили в дію після виборів до Верховної Ради України наприкінці березня 2006 року. Проблему, яка виникла після запровадження таких змін, спричинив той факт, що депутати ухвалювали їх поспіхом, не провівши попередніх публічних консультацій і не досягнувши широкого політичного консенсусу щодо їх змісту. Крім того, відразу після того як конституційні зміни повністю вступили в дію, Президентом і Прем’єр-міністром стали люди з різних політичних таборів. За таких обставин посилилася політична конкуренція і ускладнився процес “звикання” до нової Конституції.

Головна мета політичної реформи — посилити підзвітність і відповідальність влади перед громадянами. Конституція, ухвалена 1996 року, надавала Президентові найбільше повноважень і визначала найменшу відповідальність порівняно з іншими органами влади. Тому натхненники реформи прагнули передусім змінити розподіл повноважень між урядом, парламентом і Президентом, щоб встановити демократичний за змістом баланс влади. Найважливіше завдання політичної реформи її ініціатори вбачали у збільшенні повноважень Верховної Ради та Кабінету Міністрів через зменшення повноважень Президента. За зразок правила модель парламентської республіки, в якій парламент формує уряд і призначає Президента, а той відіграє лише другорядну роль. Однак реформаторам не вдалося здійснити свій початковий задум — внаслідок гострої політичної боротьби під час обговорення реформи в парламенті.

Змінена Конституція не забезпечує чіткого розподілу функцій і повноважень. У країні не затверджено і не вироблено ані формальних, ані неформальных процедур співпраці між гілками влади. Для тлумачення неоднозначних норм Основного закону потрібні рішення Конституційного Суду, для вироблення процедур — ухвалення конституційних законів або ж час, за який можуть скластися й усталитися неформальні традиції співпраці. Крім того, оскільки законодавство не передбачає санкцій правового чи політичного характеру за порушення правових норм, і парламентсько-урядова коаліція, і Президент систематично нехтували принципом верховенства права. З одного боку, цілком закономірно, що в період демократичної трансформації, коли ще досить сильним є вплив традицій авторитаризму, склалася така політична система, в якій виконавча влада розпорошена між урядом і Президентом. Такий баланс сил стимулює жорстку політичну конкуренцію і не дає змоги жодному з гравців узурпувати владу. Отже, за наявності ще слабких демократичних інститутів виникає одна з найбільших гарантій демократичності політичного процесу. За умов співіснування уряду та Президента, що репрезентує опозиційні політичні сили, Глава держави, використовуючи свої конституційні повноваження, починає виконувати функції опозиції: здійснює контроль за діяльністю уряду (кадрова політика, вето), критикує певні його кроки чи політику загалом (вето, публічні виступи), пропонує альтернативні рішення (право законодавчої ініціативи). З іншого боку, процес ухвалення державних рішень істотно ускладнюється і забирає більше часу, ніж раніше. Складається враження, що настав параліч влади, не здатної ті рішення ухвалювати. Немає також чіткої відповідальності за ухвалені рішення. Втім, навіть цю велику хибу коабітації можна розцінювати як її перевагу. Оскільки уряд і Президент контролюють одне одного, важливі державні рішення є результатом компромісу між різними політичними силами та групами інтересів. У щоденному пошуку компромісів і полягає процес ухвалення державних рішень у демократичній системі. Крім того, завдяки розвиткові вміння йти на взаємні поступки може сформуватися консенсусна політична культура, конче потрібна в такому неоднородному суспільстві, як українське.

 



Дата: 2019-05-29, просмотров: 168.