Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Суть і значення конфліктів в політиці
План
Вступ
Розділ 1. Значення конфліктів в політиці
1.1 Місце і роль конфліктів в політиці
1.2 Джерела політичних конфліктів
Розділ 2. Типологія політичних конфліктів
Розділ 3. Управління політичними конфліктами
3.1 Спільне і особливе в технологіях врегулювання конфліктів
3.2 Етап виникнення конфлікту
3.3 Етап закінчення конфлікту
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Сьогодні суспільні науки під конфліктом розуміють зіткнення інтересів, дій, поглядів, позицій як окремих осіб, що володіють достатньою значущістю у сфері політики, так і цілих соціальних груп.
Завдання вивчення значущості конфлікту для суспільного розвитку, соціального управління, гармонізації суспільних стосунків створили передумови для виникнення самостійної галузі знання на стику соціології, політології і політичної психології, званою "конфліктологія''. Один з найважливіших її розділів орієнтований на дізнання закономірностей виникнення і запобігання розвитку і вирішенню політичних конфліктів щоб уникнути розколів, конфронтації і безвиході, ведучих до озлоблення, нетерпимості і насильства. Найважливіша проблема сучасної конфліктології полягає в прогнозуванні неминучості конфлікту і в пошуку шляхів зниження їх негативних наслідків, якщо вони виникли як наслідок боротьби протилежностей у фазі її крайнього об'єктивного загострення.
Сучасна соціологічна і політична конфліктологія істотно доповнює концепцію демократичного суспільства теорією і політичною технологією запобігання конфлікту, а також його використання на користь розвитку і вдосконалення політичних і суспільних стосунків. Конфліктом визнається, таким чином, не лише руйнівною силою (антагоністичний конфлікт), але і творчою, оновлюючою (агоністичний, примирений конфлікт). Така теорія є модифікацією теорії класового конфлікту і служить розробці політичних механізмів соціально-політичною, економічною, ідеологічною і ін. стабілізації речовини.
Впродовж 80-х рр. в теорії і демократичній практиці намітилася лінія пріоритету діалогу в конфліктних ситуаціях, особливо чреватих небезпечними наслідками бреши переростанні в конфлікт. Світ прийшов до усвідомлення неможливості ескалації політичних конфліктів.
Як тільки державний устрій перестає бути гнучким і послідовним в керівництві суспільством, а суспільству не дістає суспільного розуму і свідомості, заснованої на практичному досвіді, щоб компромісно вирішити виниклі проблеми, виникають політичні конфлікти, гальмівні розвиток і руйнівні минулі досягнення.
На сьогоднішній день можна тільки жалкувати, що нинішньому народові залишилося шляхом проб і помилок, жертв і позбавлень шукати новий розум, за допомогою якого коли-небудь будуть відновлені гарантії суспільного спокою. І сподіватимемося - на вищому і якіснішому рівні. Слава богу і цьому приклад в нашій країні є.
Опинившись в нерозв'язній кризовій ситуації в 1917-1918 роках, Російська держава вщент руйнувала грізними революційними потрясіннями. Монархія була позбавлена влади відразу, буржуазія була знищена як клас в декілька років. Країна довго кидалася в агонії анархії і громадянської війни, не піддававшись ніякій владі. Все ж більшовики зуміли повернути її до життя грунтуючись на самоврядуванні суспільства. Так або інакше, а нововведене самоврядування відновило втрачені зв'язки між суспільством і державним устроєм. Суспільство отримало надійну опору в особі держави, а державні структури - настільки необхідний авторитет влади. Залишається лише досадувати на те, що незахищене нічим від деструктивних реновацій новий державний пристрій був швидко і непомітно деформовано. Демократична самоврядність стала фіктивною і була підмінена диктаторською владою одного, що по деяких міркуваннях можливо і сьогодні.
Етап виникнення конфлікту
Конфліктні стосунки зароджуються, коли складається атмосфера напруженості між опозиційними сторонами, що виражає наявність певного предмету суперечки і конкуренції, неспівпадання позицій політичних суб'єктів. На цьому етапі пружина конфліктної взаємодії ще стисла і контури майбутнього розвитку суперечності можуть тільки вгадуватися.
Таким чином, головним завданням суб'єкта, прагнучого контролювати перебіг цього конфлікту, є розкриття його справжніх причин, а отже, і дійсних цілей, що переслідуються його учасниками. Складність такого аналізу в значній мірі посилюється частим прагненням сторін приховати, замаскувати справжні причини суперечності зі своїм опонентом (нерідко це викликається бажанням використовувати не цілком законні методи для реалізації своїх інтересів або ж побоюванням, що обнародування причин суперечки викличе негативну реакцію громадськості).
Відшукуючи справжні причини конфліктних стосунків, суб'єкт управління повинен уміти відрізняти їх від приводу, поштовху для початку подій (наприклад незадоволеність соціально-економічним курсом властей з боку опозиції і початок проведення нею акцій протесту у відповідь на конкретні дії уряди, сприйняті як загроза своєму існуванню). Правильний аналіз дозволить не лише виявити джерело політичної напруги, але і запобігти можливому «відриву» конфлікту від своїх первинних причин і перемиканню активності сторін на нові політичні цілі, що консервують колишні приводи для конкуренції і, тим самим, переводять протистояння в закриту форму існування, чревату раптовими соціальними потрясіннями. Так, наприклад, тривале небажання властей бачити у ряді районів СРСР національну підоснову деяких економічних, культурних і інших суперечностей в значній мірі спровокувало там серйозну кризу міжнаціональних стосунків і позбавило державні органи багатьох засобів і можливостей ефективно впливати на розвиток подій.
Таким чином, чим строго визначений предмет суперечки, тим у суб'єкта управління більше шансів локалізувати його розвиток, направити конкуренцію сторін у вигідне для себе русло. Якщо ж як суб'єкт управління конфліктом виступають правлячі структури, то пошук ними причин напруженості і виробітку технології її врегулювання повинні неминуче доповнюватися визначенням своєї відповідальності за можливий розвиток подій. У цьому сенсі, як підкреслював французький конфліктолог Же. Фаве, власті можуть вибрати одну з трьох моделей поведінки: ігнорувати виникнення конфлікту, даючи йому можливість тліти, самозбуджуватися і переміщатися в інші сфери владних стосунків; уникати чіткої публічної оцінки його природи, прагнучи таким чином «сподобатися» різноманітним верствам населення, що висловлюють різні точки зору щодо даної проблеми (спроби узяти під контроль розвиток ситуації будуть у такому разі вельми боязкими і непослідовними); активно брати участь у врегулюванні або вирішенні конфлікту.
В останньому випадку прагнення управляти розвитком конфлікту повинне спиратися на точний аналіз «соціально-політичної конфігурації», що склалася в цілому, в суспільстві, що передбачає оцінку сталого співвідношення сил, напруження протистояння сторін, прогнозування їх можливих дій. Властям необхідно пропрацювати різні сценарії розвитку конфлікту і своїх власних дій, визначити можливі у відповідь ходи на акції противників, обкреслити проблематику потенційних переговорів і круг явно неприйнятних дій в будь-яких ситуаціях.
Від первинних оцінок ситуації безпосередньо залежатиме, чи почнуть владі прагнути зберегти паритет конфліктуючих сторін або підтримають одну з них, сприятимуть зменшенню або підвищенню напруженості стосунків і так далі Проте при будь-якому варіанті влади зобов'язані встановити певні норми і правила взаємодії конфліктуючих сторін, що повинне сприяти інституціалізації конфлікту із самого початку, введенню його в рамки, що дозволяють контролювати його хід і розвиток. Інституалізація конфлікту не лише збільшує захищеність суспільства і безпеку держави в цій ситуації, але нерідко переводить змагальність сторін в такі форми, які створюють передумови самозатухания конфлікту.
Невід'ємною стороною діяльності властей, прагнучих поставити конфлікт під свій контроль, є і т.з. конструювання соціального оточення даної суперечки. Ці заходи мають на увазі відповідну орієнтацію і мобілізацію громадської думки, що дозволяє створити в державі клімат засудження або заохочення однієї (або всіх) з конфліктуючих сторін, звужують поле для маневрів противників правлячого режиму, сприяючи підвищенню стабільності державної влади.
Визначаючи стратегічні і тактичні цілі регулювання конфлікту, власті повинні підготуватися «технічно»: переконатися в компетентності приваблюваних експертів і аналітиків, фахівців у відповідній сфері державного управління (тобто в специфічній сфері політики, де виник конфлікт, — соціальної або податкової політики, управління наукою і інш.); перевірити надійність комунікацій, центрів обробки інформації про поточні події, їх матеріальну забезпеченість; поліпшити взаємозв'язок між різними рівнями і ланками влади, залученими в регулювання конфлікту; пристосувати структуру інститутів влади для здійснення ефективного контролю подій; перевірити готовність механізмів влади для рішучого застосування сили. Вся сукупність цих мерів повинна адекватно відповідати ресурсам, що є у розпорядженні верхів, а також сприяти підтримці іміджу властей — формувати біля населення переконаність, що власті не бояться розвитку конфлікту і здатні тримати його під контролем.
Етап закінчення конфлікту
Етап закінчення конфлікту – найбільш складна фаза, бо від результату закінчення спірних стосунків залежить баланс політичних сил, що наново складається.
Зазвичай в конфліктології розглядують два основні варіанти закінчення конфлікту — досягнення примирення сторін або їх непримиренність (тобто створення тупикової ситуації, нерозв'зності конфлікту). Між цими полюсами пролягає ціла лава варіантів еволюції конфлікту, що відображають його рутинізацію (збереження колишньої інтенсивності), зниження або, навпаки, наростання взаємоопозиційності сторін. Конфлікт може опинитися і нерозв'язним, тоді створюється положення, яке веде не до його закінчення, а як би до «кругового руху». Це вимагає від суб'єкта управління конфліктом перегляду і повторення своїх дій і операцій, відповідних двом першим етапам конфліктної взаємодії. Іншими словами, така ситуація передбачає вдосконалення або пошук нової стратегії і тактики контролю, управління конфліктом.
Примирення ж сторін, що беруть участь в конфлікті, як вже мовилося, може носити характер повного або часткового врегулювання (тобто зміни поведінки однієї або декількох сторін конфлікту без вичерпання предмету спірних стосунків) або вирішення конфлікту (що знищує сам привід для такої взаємодії сторін). При цьому не можна скидати з рахунків і те, що конфлікт може вирішитися сам по собі, без спроб його свідомого регулювання (наприклад із-за втрати актуальності предмету суперечки, втоми політичних суб'єктів, виснаження ресурсів і т.д.).
Для досягнення примирення суб'єктові управління конфліктом необхідно знайти кошти, здатні забезпечити такий розвиток подій. Вже згадуваний Ж. Фаве вважає, що добиватися примирення необхідно через угоду, компроміс, підпорядкування, поступку і розрив (з минулим). Серед принципів врегулювання, про які говорить Е. Нордлінжер, можна відзначити створення стабільної коаліції сил, дотримання пропорційності зусиль, забезпечення взаємного права вето. Р. Даль (виключаючи тупиковий шлях розвитку подій) вважає за краще говорити про примусові і мирні засоби примирення сторін.
Враховуючи найбільш типові засоби, можна виділити два найбільш спільних шляху примирення сторін:
1. Мирне врегулювання конфлікту в результаті: досягнення компромісу на основі збереження вихідних позицій; угоди, заснованої на взаємних поступках; виснаження ресурсів однієї або декількох сторін, що робить неможливим продовження суперництва; знайденого в ході суперечки взаємоповажає сторони, розуміння має рацію і інтересів суперника.
Найчастіше цей шлях примирення пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з обопільною активністю конфліктуючих сторін. Так, в Раді Безпеки ООН принцип одноголосності передбачає облік позицій кожного з його членів;
2. Примирення на основі примусу або, іншими словами, використання «командного стилю» (П. Шаран) взаємин, що дозволяє одній із сторін ігнорувати аргументи суперника. У основі цього нав'язуваного однією із сторін (або третьою силою всім сторонам) характеру взаємодії може лежати:
— явна перевага (збережених, придбаних) сил і ресурсів з одного боку і їх дефіцит з іншою;
— ізоляція однієї сторони конфлікту, пониження її статусу, а також інші стани, що свідчать про ослаблення її позицій, про ураження, нанесене їй відповідно до правил гри;
— знищення, «тотальне винищування противника» (X. Шпейер), внаслідок чого світ встановлюється у відсутність ворога.
Орієнтація суб'єкта управління на ті або інші засоби примирення сторін повинна коректуватися і специфікою політичних процесів, в яких протікають конфлікти. Наприклад, обмеженість в часі і періодичність відновлення виборчих кампаній примушує багато партій, прагнучих використовувати вибори для реального проникнення в сферу ухвалення державних рішень, утворювати різні коаліції, йти на компроміси навіть зі своїми політичними опонентами. У цьому сенсі компроміс виступає переважною метою стратегії, ніж конфронтація.
В умовах же радикального перетворення суспільства, вибору якісно нових шляхів майбутнього розвитку орієнтація виключно на погоджувальні методи взаємодії зі своїми суперниками навряд чи приведе до усунення напруженості і примирення ідейних позицій. У цих випадках доцільно застосовувати витонченішу тактику поведінки, що включає методи як мирного, так і примусового примирення сторін.
Таким чином, вибирані суб'єктом управління засобу врегулювання конфліктів повинні неодмінно відповідати культурно-історичним, цивілізаційним особливостям політичного розвитку країни (регіону, суб'єкта), враховувати тимчасові обставини ведення суперечки, корелюватися з психічними рисами дійових осіб.
Найбільш поширеним засобом досягнення примирення сторін в технологіях управління конфліктом є переговори. В процесі переговорів (нерідко тривалому) сторони обмінюються думками, що неминуче знижує гостроту конфлікту, допомагає зрозуміти аргументи опонента і, отже, адекватніше оцінити дійсне співвідношення сил, умови примирення. Переговори дають можливість зрівняти поступки, спокійно розгледіти альтернативні ситуації, продемонструвати відвертість позицій, ослабити ефективність «нечесних трюків» суперника. Саме у цих умовах легко знайти т.з. серединну точку конфлікту, що позначає суть взаємних претензій.
Переговорний процес заснований на спеціальній технології «торгу», тобто використанні специфічних прийомів, що дозволяють зберегти вихідні позиції або досягти переваг, добитися взаєморозуміння опонентів або завести їх в тупикове русло, забезпечити однобічні переваги або взаємне задоволення сторін.
Американські фахівці М. Дейч і С. Шикман вважають, що ефективність переговорів, а рівне і взаємне задоволення сторін, підвищуються, якщо послідовно відокремлювати існуючі проблеми від суб'єктивної зацікавленості людей, що беруть участь в спорі; фокусувати увагу не на принципах, а на реальних суперечностях; виробляти декілька можливих варіантів рішень; враховувати по перевазі об'єктивні критерії співвідношення сил, а не партійні або ідеологічні позиции2. Обіцянка поступок, уважність до партнера значно збільшують шанси прийти до угоди. Погрози ж, тиск на опонента з позицій сили таку можливість знижують, нерідко переводячи переговорний процес в «заморожений» стан.
Після закінчення конфлікту поважно так представити результати переговорів (компромісів, угод, силового тиску), щоб маси сприйняли їх адекватно, не порахувавши, наприклад, це принизливим миром, програшем і т.д. Таким чином, будуть виключені реакції, які могли б поставити під питання вирішені.
У цьому сенсі особливу роль грає уміння суб'єкта управління конфліктом використовувати типові для суспільної свідомості політичні символи, стереотипи, стандарти мислення, що втілюють перемогу, ураження або інші оцінки, стимулюючі масову активність людей. (Наприклад, у військових діях невдачу найчастіше символізує падіння столиці або полонення лідера)
Тільки знайшовши потрібний образ, символ примирення і відповідну тональність діалогу із співгромадянами, можна забезпечити збереження результатів переговорів і перешкодити загостренню постконфліктних відносин.
З сказаного видно, що здатність властей, а рівно і всіх інших політичних суб'єктів, вирішувати насущні завдання на кожному з етапів протікання конфліктів дає їм додаткові можливості для ефективної реалізації своїх цілей і інтересів в політичному процесі.
Реальною середою, тканиною, в якій зароджуються і розвиваються конфлікти, є політичні процеси.
Висновок
Конфлікти володіють динамікою. Вони виникають з конфліктних ситуацій, в ході яких відбувається усвідомлення потенційними учасниками протиборства виниклих суперечностей. Конфліктна ситуація необов'язково переростає в конфлікт, якщо суперечності усуваються сторонами. Конфліктні ситуації політичного характеру «задаються врегулюванню політичними ж засобами, за допомогою яких стає можливим уникнути соціальної напруженості, сприяючої конфронтації індивідів і груп, їх об'єднанню в конфліктні групи і подальшою антгонизации по відношенню до осіб, індивідів, що протистоять ним, і груп. Якщо конфліктна ситуація переростає в конфлікт, ні його розвиток йде по шляху наростання (ескалації) до пікових відміток, після чого зачинається спад, що завершується результатом. За результатом конфлікту часто слідує постконфліктний синдром, що характеризується «напруженістю в стосунках раніше конфліктуючих сторін, неспівпаданням оцінок і думок, що продовжується, щодо об'єкту конфронтації, що завершилася, безконфліктний синдром при загостренні відносин може виявитися початком повторного конфлікту навіть по інших причинах. Результати конфлікту можуть бути згруповані за ознакою завершеності їх дозволу - як повністю так і частково дозволені - і по характеру результату, досягнутого взаємодією сторін, у вигляді успіху, компромісу, виходу з конфлікту і ураження.
Демократичний процес контролю над конфліктними ситуаціями передбачає лаву процедур:
1. взаємний і оперативний обмін достовірною інформацією про інтереси, наміри сторін, що беруть участь в конфлікті;
2. свідоме взаємне утримується від застосування сили або загрози застосування сили, в некерованості конфліктної ситуації;
3. оголошення взаємного мораторію на дії, що загострюють конфлікт;
4. підключення арбітрів, неупереджений підхід яких до конфлікту гарантований, рекомендації беруться за основу компромісних дій.
5. використання тих, що існують або ухвалення нових правових норм, адміністративних! інших процедур, сприяючих зближенню позицій сторін, що втягнулися в конфлікт;
6. створення і підтримка атмосфери ділового партнерства, а потім і довірите стосунків як передумов вичерпання поточного конфлікту і запобігання аналогічним конфліктам в майбутньому.
Подібні процедури застосовуються не лише по відношенню до внутрішніх, але і до міжнародних конфліктів. Контроль за розвитком останніх передбачає конструктивну співпрацю представників держав - учасників конфліктів, міжнародних урядових неурядових організацій, держав-посередників на основі творчого застосування принципів і норм міжнародного права.
Новітня політична історія людства підтвердила можливість дозволу великомасштабних конфліктних ситуацій в міжнародних, в міжгромадських стосунках за допомогою політичних компромісів, створення систем взаємного контролю за виконанням взятих зобов'язань. Баланс страху і підозрілості в конфліктних ситуаціях витісняється балансом достатньої безпеки і появою довіри опонентів підкріплюваного позитивними політичними рішеннями і діями.
Список використаної літератури
1. Мальцев В.А. Основи політології: Підручник для вузів. – М.: ІТРК РСПП, 1997 р.
2. Політологія: Підручник для вузів / Під ред. М.А. Василіка. – М.: Юріст',1999 р.
3. Політологія: Навчальний посібник для вищих учбових заведений/ Під ред. доктори економічних наук, проф. Г.В. Напівшиною.- М.: «АКАЛІС», 1996 р.
4. А.С. Панарін. Політологія. Підручник.- М.: «Проспект», 1997 р.
5. Пугачев В.П., Соловйов А.І., Введення в політологію: Підручник для студентів высш. учбових закладів – 3-е видавництво, перероб. і доп. – М.: Аспект Прес, 1999 р.
Суть і значення конфліктів в політиці
План
Вступ
Розділ 1. Значення конфліктів в політиці
1.1 Місце і роль конфліктів в політиці
1.2 Джерела політичних конфліктів
Розділ 2. Типологія політичних конфліктів
Розділ 3. Управління політичними конфліктами
3.1 Спільне і особливе в технологіях врегулювання конфліктів
3.2 Етап виникнення конфлікту
3.3 Етап закінчення конфлікту
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Сьогодні суспільні науки під конфліктом розуміють зіткнення інтересів, дій, поглядів, позицій як окремих осіб, що володіють достатньою значущістю у сфері політики, так і цілих соціальних груп.
Завдання вивчення значущості конфлікту для суспільного розвитку, соціального управління, гармонізації суспільних стосунків створили передумови для виникнення самостійної галузі знання на стику соціології, політології і політичної психології, званою "конфліктологія''. Один з найважливіших її розділів орієнтований на дізнання закономірностей виникнення і запобігання розвитку і вирішенню політичних конфліктів щоб уникнути розколів, конфронтації і безвиході, ведучих до озлоблення, нетерпимості і насильства. Найважливіша проблема сучасної конфліктології полягає в прогнозуванні неминучості конфлікту і в пошуку шляхів зниження їх негативних наслідків, якщо вони виникли як наслідок боротьби протилежностей у фазі її крайнього об'єктивного загострення.
Сучасна соціологічна і політична конфліктологія істотно доповнює концепцію демократичного суспільства теорією і політичною технологією запобігання конфлікту, а також його використання на користь розвитку і вдосконалення політичних і суспільних стосунків. Конфліктом визнається, таким чином, не лише руйнівною силою (антагоністичний конфлікт), але і творчою, оновлюючою (агоністичний, примирений конфлікт). Така теорія є модифікацією теорії класового конфлікту і служить розробці політичних механізмів соціально-політичною, економічною, ідеологічною і ін. стабілізації речовини.
Впродовж 80-х рр. в теорії і демократичній практиці намітилася лінія пріоритету діалогу в конфліктних ситуаціях, особливо чреватих небезпечними наслідками бреши переростанні в конфлікт. Світ прийшов до усвідомлення неможливості ескалації політичних конфліктів.
Як тільки державний устрій перестає бути гнучким і послідовним в керівництві суспільством, а суспільству не дістає суспільного розуму і свідомості, заснованої на практичному досвіді, щоб компромісно вирішити виниклі проблеми, виникають політичні конфлікти, гальмівні розвиток і руйнівні минулі досягнення.
На сьогоднішній день можна тільки жалкувати, що нинішньому народові залишилося шляхом проб і помилок, жертв і позбавлень шукати новий розум, за допомогою якого коли-небудь будуть відновлені гарантії суспільного спокою. І сподіватимемося - на вищому і якіснішому рівні. Слава богу і цьому приклад в нашій країні є.
Опинившись в нерозв'язній кризовій ситуації в 1917-1918 роках, Російська держава вщент руйнувала грізними революційними потрясіннями. Монархія була позбавлена влади відразу, буржуазія була знищена як клас в декілька років. Країна довго кидалася в агонії анархії і громадянської війни, не піддававшись ніякій владі. Все ж більшовики зуміли повернути її до життя грунтуючись на самоврядуванні суспільства. Так або інакше, а нововведене самоврядування відновило втрачені зв'язки між суспільством і державним устроєм. Суспільство отримало надійну опору в особі держави, а державні структури - настільки необхідний авторитет влади. Залишається лише досадувати на те, що незахищене нічим від деструктивних реновацій новий державний пристрій був швидко і непомітно деформовано. Демократична самоврядність стала фіктивною і була підмінена диктаторською владою одного, що по деяких міркуваннях можливо і сьогодні.
Дата: 2019-05-29, просмотров: 190.