Катерина Іванівна Трубецька була дочкою француза Лаваля, що біг у Росію на початку Французької революції, і Олександри Григорівни Козицької, власниці великого мідеплавильного заводу, золотих копалень, яка походила з багатого купецького роду. У свій час Олександра Григорівна позичила королю Франції Людовику XVIII, що находились в еміграції, 300 тисяч франків, за що вдячний монарх і нагородив її чоловіка графським титулом. Палац Лавалей у Петербурзі блищав вишуканою красою і розкішшю оздоблення. Сучасників вражало пишнота балів, що давалися в ньому. На них збиралася вся петербурзька знать на чолі з імператором Олександром I. Дитинство і юність Каташи (як ласкаво називали свою дочку батьки) протікали щасливо і безхмарно. Щасливим виявився і її шлюб у 1821 році з багатим і родовитим князем Сергієм Петровичем Трубецьким, заслуженим героєм війни 1812 року. Любов подружжя була взаємної і палкою.

15 грудня полковник Трубецький був арештований. Катерина Іванівна вишивала, по слухах, прапор для повстанців, але він не знадобився князю Сергію, він пішов не на Сенатську площу, а в будинок родича, австрійського посланника Л.‑А. Лебцельтерна, де його і арештували. Граф Лебцельтерн, чоловік сестри Є.І. Трубецької, у 1826 р. змушений був разом з родиною залишити Росію.

Єкатерина Іванівна Трубецька відразу і беззастережно підтримала чоловіка. Її листи в Петропавловську фортецю повні любові і занепокоєння про здоров'я чоловіка, проханнями не піддаватися розпачу: «Я, право, почуваю, що не зможу жити без тебе. Я усе готова знести з тобою, не буду шкодувати ні про що, якщо буду з тобою разом. Мене майбутнє не страшить». [3, 352]

В останньому дослідженні про родину Лаваль наводяться переконливі дані, що не публікувалися раніше, про поінформованість у декабристських задумах Є.І. Трубецької. У спогадах її сестри З.І. Лебцельтерн відтворюється розмова між Єкатериною Іванівною, що довідалася про плани царевбивства, і Сергієм Муравйовим-Апостолом: «Катерина Іванівна не витримала. Користуючись своєю дружбою з Сергієм Муравйовим, вона підійшла до нього, схопила за руку і, відвівши убік, викликнула, дивлячись прямо в очі: «ради бога, подумайте про те, що ви робите, ви занапастите нас всіх і складете свої голови на пласі». Він, посміхаючись, дивився на неї: «Ви думаєте, виходить, що ми не приймаємо всіх мір для того, щоб забезпечити успіх наших ідей?» Ще більш переконливий факт: біля чотирьох років в особистій ванній кімнаті Є.І. Трубецької зберігався літографський верстат, виявлений під час обшуку в будинку Лавалей. Після арешту Сергія Трубецького граф Лебцельтерн, який допомагав Єкатерині Іванівні скласти лист із проханням дозволити побачення з чоловіком, вжив вираження: «мій чоловік не винний, я свідчу про це перед небом»; прочитавши ці рядки, Трубецька сказала: «Ні, заберіть цю фразу»… [3, 355]

По царському наказу створюється спеціальний секретний комітет для розробки всіх питань, зв'язаних із висланням декабристів у Сибір. А тим часом перша з жінок – Єкатерина Іванівна Трубецька – вже в липні 1826 р., наступного дня після від'їзду чоловіка, відправляється слідом за ним. В Іркутську губернатор Цейдлер довго залякує її, вимагає (ще раз після Петербурга!) письмового зречення від усіх прав – Трубецька підписує. Через кілька днів губернатор повідомляє колишній княгині, що вона продовжить шлях разом з карними злочинцями. Вона погодилася.

Коли Є.І. Трубецька у вересні 1826 р. добралася до Іркутська, її чоловік знаходився ще в межах Іркутської губернії.

Партії засуджених революціонерів, яких висилали, спочатку розподіляли по різних заводах Східного Сибіру. Так, Трубецький, Волконський, Давидов і п'ять їхніх товаришів виявилися в Благодатському руднику, у 9 верстах від Нерчинського заводу і, головне, осторонь від дороги. Благодатський рудник у ті роки являв собою село з однією вулицею. В'язниця, тісна і брудна, складалася з двох кімнат, з'єднаних сіньми: в одній розміщалися кримінальники, в іншій – розжалувані дворяни, декабристи. Імператор Микола відняв у дружин декабристів усі майнові і спадкоємні права, дозволив витрачати злидарські суми; до того ж у своїх витратах жінки щомісяця звітували перед начальником рудників. Незначна сума тримає Волконську і Трубецьку на грані убогості. Живуть княгині в селянській хаті зі слюдяними вікнами і паруючою піччю. Обід готують і відправляють у в'язницю, щоб підтримати в'язнів. Від вечерь відмовляються. Часто обмежуються супом і кашею. Аристократка Трубецька, що звикла до вишуканої кухні, іноді змушена була «сидіти на чорному хлібі з квасом». Ця розпещена княгиня в Благодатському руднику ходила в пошарпаних башмаках і відморозила собі ноги, тому що з теплих башмаків зшила шапочку товаришу чоловіка.

На Благодатській каторзі Трубецька і Волконська прожили сім місяців, коли у вересні 1827 р., побоюючись «загального бунта всього Східного Сибіру», уряд з'єднав декабристів-каторжан в одному місці, у Читинському острозі. Влада в Петербурзі погано знала географію і думала, що рудники є по всьому Сибіру (адже декабристів присудили до каторжних робіт у рудниках). Але Чита являла собою тоді бідне сільце, і в її околицях рудників не було. Тому в'язні чистили казенні хліви і стайні, мели вулиці, іноді виконували грабарства, працювали на млині, що, зрозуміло, було легше, ніж працювати на Благодатському чи на іншому руднику. У Читу декабристів почали доставляти із січня 1827 р. Через рік там уже нараховувалося більш сімдесяти засуджених революціонерів. І разом з ними – вісім жінок. Першою тут оселилася Олександра Григорівна Муравйова, у її будинку спочатку зупинилися благодатські жительки Волконська і Трубецька; ще в травні 1827 р. приїхали в Читу дружини Наришкіна й Єнтальцева, у березні 1828 р. до них приєдналися Н.Д. Фонвізіна, О.І. Давидова в П.Є. Анненкова – Гебль.

Острог у Читі не вміщав усіх в'язнів. Тому вже в 1828 р. цар розпорядився побудувати нову в'язницю для декабристів у Петровському заводі. І хоча до літа 1830 р. будівництво не було закінчено цілком, комендант Лепарський одержав наказ перевести туди до осені усіх ув'язнених. Перехід з Чіти в Петровський завод барвисто описаний у спогадах багатьох декабристів. Петровський завод, що на початку 30‑х років був такою дірою, що про його місцезнаходження не знали навіть у III відділенні.

Ще до від'їзду в Петровський завод декабристки звернулися до шефа жандармів із проханням дозволити їм жити у в'язниці, не розлучаючись з чоловіками. Дозвіл був отриманий, і 30 вересня 1830 р. Лепарский рапортував Бенкендорфу: «Я дозволив усім дев'ятьом дружинам (Єнтальцева був вже в Березові, наречена Івашева ще не приїхала) державних злочинців, проживати в казармі зі своїми чоловіками». 28 вересня 1830 р. Є.І. Трубецька повідомляє матері, А.Г. Лаваль, у Петербург: «Це життя від побачення до побачення, що нам приходилося виносити стільки часу, нам усім занадто дорого коштувало, щоб ми знову зважилися піддатися йому: це було понад наші сили. Тому всі ми знаходимося в острозі от уже чотири дні. Нам не дозволили взяти із собою дітей, але якби навіть дозволили, те все одно це було б нездійсненне через місцеві умови і строгі тюремні правила… Я живу в дуже маленькій кімнатці з одним вікном, на висоті сажня від підлоги, що виходить у коридор, освітлений також маленькими вікнами. Темнота у моїй кімнаті така, що ми опівдні не бачимо без свічок. У стінах багато щілин, дме вітер, і вогкість така велика, що пронизує до кісток». [3, 357]

І жінки відразу починають боротьбу з петербурзькою і сибірською адміністрацією за полегшення умов вислання.

Вже на початку публічною підтримкою засуджених декабристів, добровільним вигнанням жінки створювали суспільну думку, відкрито визнаючи високу шляхетність революціонерів, розглядаючи їхній виступ як прояв безкорисливого служіння батьківщині. Велика заслуга жінок і в тому, що вони, знаходячись у Сибіру, зв'язували в'язнів із зовнішнім світом, з рідними. Жінки пишуть від свого імені, копіюючи іноді листи самих декабристів, одержують для них кореспонденцію і посилки, виписують газети і журнали, російські й іноземні. І ця діяльність приймала суспільний характер, тому що інформація про сибірських вигнанців поширювалася далеко за межі родинного кола. Кожній жінці приходилося писати десять, а то й двадцять листів у тиждень. Особливо велика кореспонденція була у Волконської і Трубецької, особисто знайомих з багатьма родичами каторжан: їх «норма» доходила і до тридцяти листів «у пошту».

Сибірське посилання пережили вісім з одинадцяти декабристок: першою вмерла О.Г. Муравйова (1832 р.) ще в Петровському заводі; через сім років після неї – К.П. Івашева, на поселенні в Туринску; Є.І. Трубецька похована в 1854 р. в Іркутську, в одній могилі з трьома дітьми.

Висновки

Декабризм не був чисто чоловічим явищем. Вперше в історії в суспільному русі не менш важливу роль грали жінки. Уособленням нової жіночої особистості стали декабристські дружини, сестри, матері. Крім поваги до гуманістичних, просвітительських традицій 18 століття юним дворянкам внушались християнські ідеї любові і всепрощення, вірності стародавнім підвалинам. Християнське подвижництво і добродійність були двома сферами її діяльності поза родиною. Завдяки цим християнським ідеям жінки-декабристки в висланні так легко входили в народне середовище. Крім того, їм були властиві і чисто жіночі ролі: матері, дружини, сестри.

Варто помітити, що вибір цих жінок був не самим легким. Уже саме по собі це рішення було революційним актом. Цим вибором жінки переглянули традиційно сформоване представлення про місце жінки в родині, у суспільстві.

Першою і, найважливішою причиною було подвижництво в ім'я любові. У списку були і такі як: подружній обов’язок, почуття справедливості, жалість до ближнього. Крім того, величезну роль грала й особистість самої жінки. Але якими б ні були причини, наміри добровільних вигнанниць були цілком обмірковані і аж ні як не були плодом порожнього марнославства. Ю.М. Лотман обґрунтовує цей вчинок як цілком традиційну норму поводження, що бере свої джерела у вдачі російського простолюду. У допетрівському побуті ця норма діяла і для родини боярина, який висилався. Крім того, він вказує і ще на одну норму: це старий офіцерський звичай возити із собою в обозі свою родину. Павлюченко подає дві точки зору на причини вчинку декабристів: сімейно-побутові (джерела в патріархальній вірності чоловіку, родині) і екзальтованість, одержимість і романтичність жінок (віяння нового часу).

Декабризм дав Росії не тільки нові ідеї, він виховав новий тип російської людини – дворянина-революціонера. Декабристи виросли в епоху суспільних воєн, виховували в собі ідеї Просвітництва і Романтизму. Вони з'єднали рацію з почуттям, залишаючись при цьому цільними і єдиними. Вони увібрали в себе краще з дворянської культури, при цьому, намагаючись викорінити її недоліки. Це були перші революціонери, що намагалися обґрунтувати політичні ідеї з погляду моралі і порушили питання про те, чи завжди ціль виправдує засоби, якщо засоби аморальні. Дружини декабристів були першими, що заявили себе не в сфері родини, а в сфері суспільної діяльності. Декабристи належали до суспільних діячів, що вважали єдиним і справедливим суддею Історію і культивували честь і волю, як головний критерій поводження.