Досвід європейських країн свідчить про існування різних поглядів на процес обліку та виконання сільських, селищних бюджетів, проте всі вони мають єдиний напрямок та ідеологічні принципи. Оскільки головною метою діяльності органів самоврядування є підвищення рівня добробуту людей за рахунок забезпечення доступності та поліпшення надання соціальних та адміністративних послуг, створення умов для сталого розвитку територій. На жаль, вітчизняні вчені та науковці, які займаються дослідженням проблематики місцевих фінансів, в тому числі сільських бюджетів, приділяють незначну увагу даному процесу. Аналіз здійснюють переважно в межах проектів технічної допомоги, урядових експертних груп.

У нинішніх умовах можна виокремити два основні напрямки, які потрібно вивчати для провадження реформ у фінансовій сфері органів місцевого самоврядування. Насамперед це політика зміцнення дохідної бази бюджетів місцевого самоврядування та політика здійснення заходів з оптимізації видаткових повноважень, які мають провадити з відповідного рівня бюджету.

Для країн європейської спільноти, куди ми прагнемо ввійти не бідними родичами, а повноправними партнерами, досконалість управління, чіткий розподіл повноважень і фінансів між центром і територіями, баланс взаємоповаги і взаємоконтролю між структурами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування – це аксіоми, на яких тримається держава і добробут її населення.

Одна з докорінних проблем вітчизняної конституційної реформи – пошук найоптимальнішої моделі територіальної організації влади, а відтак – і утвердження нової ролі місцевого самоврядування – особливої форми управління, в якій органічно поєднуються інтереси держави і громади [17].

Будь-які законодавчі зміни ми зустрічаємо критикою, часто не замислюючись над причинами небажання щось змінювати. Водночас заздримо сусідам, – полякам, угорцям, прибалтійцям, які рішуче взялись до переоблаштування своєї системи управління і вже мають відчутні дивіденди від цього: європейські стандарти життя. Україна є сусідкою країн Європейського Союзу, який дає їй численні приклади демократичного й ефективного управління державою. Наразі Україні необхідно підвищувати відповідність своєї законодавчої бази законодавчій базі ЄС, принципам верховенства права, а також будувати життєздатну демократичну державу. Є досвід Польщі, скандинавських країн, які мають позитивні досягнення в плані адміністративно-територіального устрою, становлення дієздатного місцевого самоврядування. Інтеграція України в європейську спільноту можлива лише через розвиток в нашій державі самодостатніх, сильних територіальних утворень на засадах Європейської хартії місцевого самоврядування [10].

Парламентом України, крім Хартії, було також ратифіковано інші важливі інструменти Ради Європи у галузі місцевого та регіонального розвитку, зокрема Мадридську Конвенцію щодо транскордонного співробітництва та її додаткові протоколи, Європейську хартію регіональних мов та мов національних меншин та ін. Разом з тим, доповідачі Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи наголошують у своєму моніторинговому звіті на проблемах практичної імплементації положень Європейської хартії місцевого самоврядування в українську практику, а також необізнаності більшості службовців та громадян України з принципами Хартії, яка вже понад десять років є невід’ємною частиною українського законодавства.

Безумовно, подальша реалізація політики децентралізації в Україні має розглядатися саме в контексті європейського вибору України. Досвід децентралізації та регіоналізації у Франції, Німеччині та Польщі пропонує цілу низку відповідних прикладів для вивчення і пристосування їх для потреб українського сьогодення. Ключовим моментом, який виділяють багато експертів, є те, що територіальна реформа та децентралізація мають здійснюватись у демократичному руслі, спираючись на принципи Європейської хартії місцевого самоврядування та проекту Хартії про регіональне самоврядування.

Щодо розширення прав сільських та селищних рад, то це – європейський стандарт. При цьому права повинні підкріплюватися фінансово: за бюджетним забезпеченням на душу населення Україна посідає одне з останніх місць на континенті. Так, рівень бюджетного забезпечення місцевого самоврядування (у євро на душу населення на рік) становить у Швеції – 2500, у Чехії та Польщі – близько 1600, в Україні – трохи більше 100. Причому, коли в столичному Києві ця цифра сягає майже 400 євро, то, наприклад, в обласних центрах 10-50, а в районних – ледь дотягує до десяти.

Подрібнюючи загальний ресурс на 900 селищних бюджетів, а також понад 10 тис. сільських бюджетів, ми ніколи не досягнемо тієї необхідної бюджетної забезпеченості, яка дасть підстави назавжди покінчити з ганебною для нашого народу бідністю. Якщо вдатися до європейського досвіду, то побачимо, що місцеве самоврядування там реалізується, як правило, у поселеннях чи групах поселень, у яких проживає 8-10 тисяч населення. Тому, щоб адміністративні послуги надавалися з ефективним витрачанням кожної гривні бюджету, громада має включати певну кількість населення.

Якщо за приклад взяти Польщу – найбільшу з нових країн-членів ЄС, то, найвірогідніше, Україні варто повчитися у неї проведенню інституційних та економічних реформ, а також відновленню економіки. Нині Польща поділена на 16 воєводств, які схожі на наші області. В кожному – 15 повітів, чотири міста зі статусом повіту. З огляду на це і в Україні кількість районів, наприклад, в області, може бути меншою. Синонімами міст-повітів у нинішній українській ситуації є міста обласного значення. Але серед міст обласного значення у нас існує неймовірний дисбаланс. Є міста обласного значення, де проживає близько 900 тисяч людей, а є інші міста, де маємо шість-вісім тисяч жителів. Так само і по районах: є райони від 20 тисяч до 180 тисяч жителів. Маємо дисбаланс і по областях. В одних нараховується майже шість мільйонів населення, а в інших менше одного мільйона. За останнє десятиріччя Польща провела глибоку адміністративно-територіальну реформу, на яку її надихнув досвід Франції. Польща проводила структурну адміністративну децентралізацію паралельно з реформами місцевого самоврядування. Угорщина, як і Польща, пройшла також через труднощі поліпшення координації дій між центральними і місцевими органами влади і подолання збігу їх функцій. Крім того, обидві країни змушені були займатися виправленням значних вад організації субнаціональних органів влади: застарілих управлінських механізмів, недостатнього і низькокваліфікованого апарату, низької податкоспроможності.

Скажімо, реформи у Франції певною мірою відбувалися за схожою схемою. Вони стосувалися розширення субнаціональної автономії, скорочення функцій центрального уряду, ослаблення ролі префектів та створення автономного регіонального рівня. Найбільш централізована в минулому держава Франція, кількість самоврядних одиниць (комун) якої сягає нині 36 тис., за економічним потенціалом посідає четверте місце в світі. У 2002 році Франція прийняла закон, відповідно до якого створюються так звані агломерації, тобто об’єднання населених пунктів, об’єднання комун. З одного боку, це сприяє вирішенню проблем, які цікавлять жителів сусідніх громад, а з іншого – дозволяє економити державний ресурс і створює умови для того, щоб територія сама заробляла кошти, тобто – умови для саморозвитку. Схожі проблеми перехідного етапу стоять і перед Україною. Дієздатність територіальних громад вимагає реальної спроможності територіальних громад самостійно і в повному обсязі вирішувати питання місцевого та регіонального значення, віднесені до їх відання, на підставі власної і достатньої матеріально-фінансової та ресурсної бази на рівні гарантованих державою соціальних стандартів.

В Україні основною проблемою є відсутність належної фінансової бази, що потребує вдосконалення ресурсного забезпечення місцевого і регіонального розвитку, розширення кола місцевих податків (віднесення до них податку на нерухомість, податку на землю, а також податку з доходів громадян) з одночасним скороченням кількості місцевих зборів, запровадження механізму зацікавленості органів місцевого самоврядування у збільшенні надходжень у доходну частину державного бюджету на відповідних територіях.

Як форма організації надання послуг, у Європейському Союзі все частіше використовуються концесії на надання комунальних послуг населенню. Серед них водопостачання, організація збору та утилізації відходів, опалення, газо- та електропостачання, а також дорожній транспорт у формі платних доріг. Децентралізація та розподіл повноважень мають розглядатися як засоби надання побутових і адміністративних послуг населенню зі ступенем наближення, який незмінно забезпечує ефективність і якість цих послуг без збільшення їхньої вартості для населення та для бюджету загалом, принаймні уникаючи створення для населення доданої вартості. Розподіл ресурсів, а отже, реалістичний бюджетний підхід має бути включено до пакета законів, орієнтованих на реформу. Без цього вони просто не спрацюють.

Головною метою реформ в Україні має все ж таки стати створення заможних громад. Механічне об’єднання існуючих сільських рад у громади не вирішить цього питання. Для зміцнення бюджетів громад необхідно розширювати можливості для нагромадження власних доходів громад, а також закріпити загальнодержавні доходи від одержання додаткових повноважень. Цей процес має пройти насамперед після визначення повноважень та переліку громад.

Відповідно до нового бюджету, місцеві громади отримають фінансову самостійність, необхідну для будівництва та ремонту шкіл та дитсадків, лікарень і медпунктів, доріг і ліній енергопостачання. У держбюджеті 2010 до бюджетів місцевих громад додано понад 12 мільярдів гривень. Це означає, що ради та органи виконавчої влади на місцях отримають більше коштів на розвиток місцевої інфраструктури та підвищення рівня соціального захисту населення - в основному на 35%, а подекуди і в 11 разів. Складно переоцінити такий крок уряду, та ще й у період кризи, коли влада на місцях задихається від нестачі коштів на розвиток і підтримка в належному стані життєво важливої для населення інфраструктури - доріг, комунальних об'єктів, дошкільних, навчальних і медичних закладів і т. д.

Розглянемо доходи, які будуть надходити до сільського бюджету згідно нової редакції Бюджетного кодексу:

1. Податок з доходів фізичних осіб 50% та 15% у фонд розвитку;

2. Плата за землю 100%;

3. Податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин та механізмів 100%.

Але варто відзначити, що дані надходження можуть задовільнити тільки 40% потреби сільського бюджету в грошових ресурсах. Дана реформа як бачимо не може вирішити проблеми фінансової залежності сільського бюджету в нинішніх умовах, оскільки фактично відсутнє реальне економічне середовище, яке б могло виступати базою для оподаткування.