Для забезпечення більшого вдосконалення системи оподаткування України, потрібно запозичувати досвід інших країн, система оподаткування яких повною мірою сприяє розвитку малого бізнесу. Зокрема, для розвитку підприємництва в Республіці Казахстан запроваджено спеціальний податковий режим для суб’єктів малого бізнесу, сутність якого полягає у спрощеному порядку обчислення, оплати та подання податкової звітності.

Перевагою спеціального податкового режиму на підставі спрощеної декларації є її простота. Будь-який платник податку може самостійно визначити свої податкові зобов’язання шляхом використання залежно від рівня доходу ставки податку. Ставки податку, що застосовує Республіка Казахстан наведені у таблиці 2.

Ставки податку у Республіці Казахстан.[9, с432]

Крім того, сума податків за спрощеною декларацією може зменшитися на 1,5 % за кожного робітника, якщо середньомісячна заробітна плата перевищує її мінімальний розмір, встановлений в республіці. Таким чином, потрібно зазначити, що спрощеній системі оподаткування малого бізнесу приділяється значна увага як у нашій країні, так і за кордоном. У деяких країнах, окрім спрощеної системи оподаткування, вводяться додаткові умови зменшення суми сплати податків. Це здебільшого сприяє відмові від тіньової господарської діяльності, що дає змогу збільшити розміри податкових надходжень до бюджету.

Стосовно рівня оподаткування прибутку, який залежить від методології визначення оподатковуваного прибутку і встановленої ставки, можна зазначити, що він перебуває у загальноприйнятих у світі межах. Більше того, після впровадження останнього закону про податок на прибуток підприємств, який регламентує перелік валових доходів і валових витрат, але практично не нормує їх, підприємства мають досить широкі можливості у «виведенні» необхідного їм фінансового результату. Тому не може бути й мови про високий рівень оподаткування прибутку. Інша річ, коригування прибутку при визначенні його оподатковуваної суми, які націлені на перекриття можливих каналів ухилення від оподаткування та нераціонального використання коштів. Проблема навіть не у сумах коригування, а у тому, що для цього потрібен додатковий (крім фінансового) податковий облік, який вимагає суттєвих витрат на його ведення та повністю суперечить одному з головних принципів оподаткування — зручності для платника. У цілому порядок визначення оподатковуваного прибутку надзвичайно ускладнений і подальше вдосконалення механізму оподаткування пов’язане насамперед із його спрощенням.

Чинна ставка податку — 30 %, теж досить помірна. Для порівняння, в переважній більшості європейських країн вона вища: в Італії — 53 %, Німеччині — 45 %, Великій Британії і Франції — 33 %, і тільки в окремих, але дуже багатих країнах нижча: у Швейцарії — 10 %, Норвегії — 21 %, Швеції — 28 %. Тому загальне зниження ставки податку на прибуток до рівня 20—25 %, яке передбачається проектом Податкового кодексу України, в умовах надзвичайно низького, як було показано вище, податкового забезпечення бюджету навряд чи прийнятне з позицій збалансування індивідуальних, корпоративних (підприємств у цілому) та суспільних інтересів у державі. Подібний підхід навряд чи обґрунтований і з позицій фінансової стратегії економічного зростання. Потрібне не стільки зниження рівня оподаткування — він і так невисокий, скільки пільговий режим оподаткування у сфері інвестиційної діяльності та створення додаткових робочих місць. При цьому доцільно також розглянути питання про запровадження прогресивної шкали ставок з податку на прибуток підприємств за схемою їх зниження відносно незначних обсягів прибутку до рівня 10—15 %. Такий підхід сприятиме також зниженню цін на товари і послуги, оскільки за зменшеної ставки податку компенсуватимуться втрати чистого прибутку від подібного зниження цін і тарифів.

Поступове зниження ролі податку на прибуток підприємств у формуванні доходів бюджету повинно відбуватись паралельно із підвищенням ролі особистого прибуткового податку за рахунок поступових змін у структурі ВВП і національного доходу, спрямованих, відповідно до політики доходів, на підвищення питомої ваги і маси заробітної плати. Подібна тенденція структурних зрушень у податковій системі України набула в останні роки чітко визначеного і стабільного характеру і має підтримуватись усіма засобами фінансової політики.

Прибутковий податок з громадян справляється з фізичних осіб — громадян України, що мають самостійне джерело доходів у країні та за її межами, а також з іноземних громадян і осіб без громадянства з доходів, отриманих в Україні. На відміну від інших видів податків, прибутковий податок із громадян стягувався й в умовах соціалізму. Робітниками та службовцями він сплачувався за єдиною ставкою — 13 %, особами, що мали приватну практику і займались різноманітними промислами — за підвищеними прогресивними ставками. Особливо жорстко оподатковувалися служителі церкви — максимальна ставка становила 80 %.

Об’єктом оподаткування є сукупний річний дохід платника, що включає доходи від роботи за наймом (за основним і не основним місцем роботи), від підприємницької діяльності й інші види доходів. Установлено прогресивну ступінчасту шкалу ставок, в основу якої покладено неоподатковуваний мінімум (сьогодні він становить 17 грн на місяць, тобто біля 3 дол. США). З доходу від 1-го до 5-ти неоподатковуваних мінімумів податок сплачується за ставкою 10 %, в інтервалі від 5 до 10-ти неоподатковуваних мінімумів — 15 %, від 10 до 60 — 20 %, від 60 до 100 — 30 % та із суми, що перевищує 100 неоподатковуваних мінімумів, стягується податок за ставкою 40 %.

Як бачимо, існуюча шкала ставок має нічим не обґрунтований стрибкоподібний характер. Спочатку вона стрімко зростає, потім у тривалому інтервалі є стабільною і, нарешті, знову більш прискорено зростає. Пояснити подібні коливання жодними принципами оподаткування неможливо. Цілком очевидно, що у разі застосування прогресивної шкали ставок прогресія має бути, по-перше, плавною і, по-друге, менш стрімкою, адже навряд чи виправдане існуюче співвідношення 4 : 1 між максимальною і мінімальною ставками.

У цілому проблема вибору виду ставок з прибуткового податку з громадян — пропорційні чи прогресивні — є доволі актуальною, особливо після відновлення у Росії єдиної пропорційної ставки на тому рівні, що існував у радянські часи — 13 %. Вирішувати цю проблему слід тільки з огляду на рівень диференціації доходів громадян. Взагалі підставою для використання прогресивної шкали ставок є істотна диференціація доходів у суспільстві. При цьому, з одного боку, чим вища ця диференціація, тим більшою має бути і прогресія, але, з іншого боку, вона обмежена тим, що особи з високими доходами, як правило, — найбільш продуктивна частина суспільства, і їх надмірне оподаткування веде до уповільнення темпів еконо-мічного розвитку.

Зважаючи на те, що в умовах перехідної економіки рівень диференціації доходів громадян в Україні досить високий, науково обґрунтованим і виправданим буде використання прогресивної шкали ставок. Але її побудова має здійснюватись не від низьких доходів до високих, а навпаки. Вважаємо цілком виправданим установлення для високих доходів ставки прибуткового податку з громадян на рівні на 5—10 процентних пунктів нижче, ніж з податку на прибуток підприємств, тобто в розмірі 20—25 %. Для осіб із середніми доходами і ставки мають бути на середньому рівні — біля 15 %. Стосовно ж осіб з низькими доходами необхідно встановити пільгові ставки 5 і 10 %. Водночас повне звільнення від оподаткування, на нашу думку, невиправдане, оскільки кожний громадянин користується суспільними благами і має брати посильну участь у їх фінанс уванні.

Порядок сплати податку залежить від характеру одержуваних доходів. Доходи від роботи за наймом на основному місці роботи мають постійний характер і тому оподатковуються щомісяця. Наприкінці року провадиться перерахунок за сукупним річним доходом. Доходи не за місцем основної роботи (за сумісництвом, за контрактом, трудовою угодою і т.п.) оподатковуються за єдиною ставкою 20 % у момент їх виплати. На початку наступного року (до 1-го квітня) особи, що мають доходи не за місцем основної роботи, подають у податкову інспекцію декларацію про доходи, на підставі якої визначається сукупний річний дохід і сума податку, що підлягає до сплати з нього. Ця сума порівнюється з уже сплаченим податком і визначається сальдо розрахунків — доплата або повернення.

Доходи від підприємницької діяльності (без створення юридичної особи) оподатковуються або за декларацією платника про отримані доходи, або у вигляді фіксованого податку шляхом придбання патенту. Платник сам вибирає спосіб сплати податку. Ставки фіксованого податку залежать від дохідності того або іншого виду діяльності і встановлюються в межах від 20 до 100 грн на місяць. Сплата податку у разі подання декларації провадиться спочатку протягом року щокварталу авансовими платежами, а потім за річною декларацією про фактично отримані доходи робиться перерахунок.

Охарактеризований порядок розрахунків доволі ускладнений і далеко не завжди справедливий. Декларування доходів потребує багато витрат як з боку податкової служби, так і платників (насамперед втрата часу). Фіскальна ефективність декларування практично відсутня. Крім того, далеко не всі громадяни, які мають це робити, декларують свої доходи, що порушує принцип обов’язковості в оподаткуванні. Доцільніше було б або взагалі відмовитись від декларування, установивши для доходів, отриманих не за місцем основної роботи, середню (чи трохи вище середньої) ставку, або перерахування за сукупним річним доходом здійснювати без декларацій на підставі отриманих даних про виплати доходів (з упровадженням ідентифікаційних номерів це не викликає особливих технічних труднощів).

Упровадження фіксованого податку для осіб, що ведуть підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, було, безумовно, прогресивним явищем. Однак ставки податку недостатньо обґрунтовані і зумовлюють порушення справедливості і рівності в оподаткуванні. Так, з доходу на рівні 1000 грн на місяць особи, що працюють за наймом, сплачують біля 200 грн прибуткового податку. Для осіб, що ведуть підприємницьку діяльність, такий дохід — цілком звичайне явище, але з нього буде заплачено фіксованого податку не більше 100 грн на місяць. При зростанні розміру доходів розрив буде збільшуватись, оскільки ставки фіксованого податку обмежені.

У цілому проблеми прибуткового оподаткування громадян у сучасних умовах полягають у надмірно високому його рівні для осіб, що працюють за наймом і мають офіційні доходи. Вони, по суті, доплачують за тих, хто приховує доходи. Це пов’язано як із доволі високим рівнем ставок, так і з абсолютно незрозумілим розміром неоподатковуваного мінімуму, що приблизно в 20 разів менший офіційного прожиткового мінімуму. Тобто проблема навіть не у високих ставках, а в їх застосуванні до дуже незначних розмірів доходів. Безумовно, в умовах, що склалися, взяти за неоподатковуваний мінімум прожитковий мінімум неможливо (так, середня заробітна плата у 2000 р. становила 311 грн на місяць, що більше ніж на 100 грн менше прожиткового мінімуму). За таких умов чисельність платників податків стане дуже обмеженою. Очевидно, за базу побудови шкали ставок слід взяти мінімальну заробітну плату, зробивши її і неоподатковуваним мінімумом. Можливо, це і не зовсім правильно (як можна оподатковувати те, що потрібне для забезпечення проживання), але набагато обґрунтованіше, ніж нинішні 17 грн на місяць.

Високий рівень прибуткового оподаткування громадян визначається також тим, що він має індивідуальний характер і не враховує сімейного стану платника податку. Доцільно передбачити для громадян можливість вибору порядку сплати по-датку — за індивідуальним, чи сукупним сімейним доходом (у розрахунку на одного члена сім’ї), що посилить справедливість в оподаткуванні, і водночас сприятиме зміцненню статусу інституту сім’ї у суспільстві.

І, нарешті, коротко ще про одну групу проблем, пов’язану з пільгами. На даний час в їх наданні переважають певні заслуги чи статус платника, що аж ніяк не вписується в ідеологію прибуткового оподаткування. На нашу думку, пільги мають надаватись залежно від можливостей окремих громадян в отриманні доходу (наприклад, інвалідам) та з урахуванням додаткових витрат платника, які мають соціальний характер (на утримання тих же інвалідів, дітей, непрацездатних тощо).

Щодо двох інших видів прямих податків, які відіграють значно меншу роль у податковій системі, і проблеми набагато простіші.

Податок із власників транспортних засобів сплачують юридичні і фізичні особи. З автотранспортних засобів податок стягується за ставками в євро зі 100 см3 об’єму двигуна. При цьому розмір ставок диференційований залежно від об’єму двигуна — чим він більший, тим вищі ставки. За водними видами транспорту ставки встановлені на 1 см довжини корпусу. Фізичні особи сплачують податок щорічно, а юридичні — щомісяця.

Податок із власників транспортних засобів може використовуватись як податок на багатих і як цільове джерело фінансування відповідних витрат на утримання дорожньої та водної інфраструктури. В Україні переважає перший підхід, що, по суті, зафіксовано у самій назві податку — «з власників». Взагалі стосовно власників транспортних засобів установлено досить багато високих податків, зборів, і навіть поборів — мито, акцизний збір, збір (причому в даному разі саме збір, а не внески) до Пенсійного фонду, платежі за реєстрацію, технічний огляд, медичний огляд та ін. Водночас побудова ставок цього податку не враховує вартості транспортних засобів, яка, крім об’єму двигуна, відображає багато інших якісних параметрів. Тобто, хоча насамперед оподатковуються власники, механізм оподаткування побудований відносно технічних характеристик самих транспортних засобів.

Вважаємо, що даний податок має бути трансформований у «податок на транспортні засоби» на основі чіткого встановлення його цільового призначення і застосування. Оскільки користування транспортними засобами має переважно регіональний характер, доцільно повністю перевести його до сфери місцевого оподаткування, а не тільки зараховувати його надходження у місцеві бюджети, як це робиться нині.