Воланд - персонаж роману «Майстер і Маргарита», який очолює світ потойбічних сил. Воланд - це диявол, сатана, "князь темряви", "дух зла і володар тіней" (всі ці визначення зустрічаються в тексті роману). Воланд багато в чому орієнтований на Мефістофеля «Фауста» (1808-1832) Йогана Вольфганга Гете (1749-1832), в тому числі й на оперного, з опери Шарля Гуно (1818-1893) «Фауст» (1859).

Ім’я Воланд взяте з поеми Гете, де воно згадується лише один раз і в російських перекладах не з’являється. Так називає себе Мефістофель в сцені Вальпургієвої ночі, вимагаючи від нечистої сили дати дорогу: «Дворянин Воланд іде!».
Булгакову хотілося саме з «Фаустом» пов’язати свого сатану, навіть названого ім’ям, не дуже відомим російському читачеві. Рідкісне ім’я потрібне було для того, щоб необізнаний у демонології рядовий читач не відразу здогадався б, хто такий Воланд.

Є.С. Булгакова записала в своєму щоденнику про читання перших глав останньої редакції «Майстра і Маргарити» 27 квітня 1939 р.: "Вчера у нас Файко - оба (драматург Александр Михайлович Файко (1893-1978) с женой), Марков (завлит МХАТа) и Виленкин (Виталий Яковлевич Виленкин (1910/11 г. рождения), коллега Павла Александровича Маркова (1897-1980) по литературной части МХАТа). Миша читал "Мастера и Маргариту" - с начала. Впечатление громадное. Тут же настойчиво попросили назначить день продолжения. Миша спросил после чтения - а кто такой Воланд? Виленкин сказал, что догадался, но ни за что не скажет. Я предложила ему написать, я тоже напишу, и мы обменяемся записками. Сделали. Он написал: сатана, я - дьявол. После этого Файко захотел также сыграть. И написал на своей записке: я не знаю. Но я попалась на удочку и написала ему - сатана".[2, с 64]

Булгаков, звісно, експериментом був задоволений. Навіть такий кваліфікований слухач як Файко Воланда відразу не відгадав. Ймовірно, загадка присутності на Патріарших іноземного профессора з самого початку буде тримати в напрузі більшість читачів «Майстра і Маргарити». В попередніх редакціях Булгаков пробував для майбутнього Воланда імена Азазелло та Веліар.

Справжнє обличчя Воланда Булгаков приховує лише на початку роману, щоб заінтригувати читача, а потім вже прямо заявляє, що на Патріарші точно прибув диявол. Воланд багатоликий, як і пристало дияволу, і в розмовах з різними людьми вдягає різні маски, дає зовсім несхожі відповіді про мету своєї місії. Між тим, усі наведені версії слугують лише для того, щоб замаскувати його справжню мету – забрати з Москви геніального Майстра та його кохану, а також рукопис роману про Понтія Пілата.

 Воланд – носій долі, і в цьому сенсі Булгаков знаходиться в полоні російської літератури, що пов’язує долю, рок, фатум не з Богом, а з дияволом.

Нетрадиційність Воланда проявляється в тому, що він, будучи дияволом, наділений деякими явними атрибутами Бога. Булгаков був добре знайомий з книгою англійського церковного історика та єпископа Фаррара «Життя Ісуса Христа» (1873). Виписки з неї збереглися в архіві письменника.

Завдяки цій книзі можна зрозуміти одне із значень діамантового трикутника на портсигарі Воланда. Автор «Життя Ісуса Христа» писав: «Чтобы показать им (главным священникам, книжникам, раввинам, представителям всех классов Синедриона - высшего иудейского судебного органа), что самое писание пророчественно обличает их, Христос спросил, неужели они никогда не читали в Писании (Пс. CXVII) о камне, который отвергнут был строителями, но который тем не менее, по чудесным целям Божиим, сделался главой угла? Как могли они дальше оставаться строителями, когда весь план их строительства был отвергнут и изменен? Разве древнее мессианское пророчество не показывает ясно, что Бог призовет других строителей на создание своего храма? Горе тем, которые притыкались, как это было с ними, об этот отвергнутый камень; но даже и теперь еще было время избегнуть конечной гибели для тех, на кого может упасть этот камень. Отвергать Его в Его человечестве и смирении уже значило терпеть прискорбную потерю; но оказаться отвергающим Его, когда Он придет во славе, не значило ли бы это "окончательно погибнуть от лица Господа?" Сесть на седалище суда и осуждать Его - значило навлекать погибель на себя и на народ; но быть осужденным от Него - не будет ли это значить быть "стертым во прах" (Дан. II, 34-44)?».[4, c. 277]

Трикутник Воланда як раз і символізує наріжний камінь – відкинутий камінь, що стає наріжним. Хід подій В «Майстрі і Маргариті» повністю відповідає притчі, поданій Фарраром. Берліоз та Бездомний, сидячи на лавці, знову, дев’ятнадцять століть поспіль, судять Христа і відкидають його божественність (Бездомний) та й саме його існування (Берліоз).

Трикутник Воланда – ще одне попередження голові МАССОЛИТа, нагадування про притчу про будівельників Соломонового храму, особливо в поєднанні зі словами: «Кирпич ни с того ни с сего никому и никогда на голову не свалится… Вы умрете другою смертью». Берліоз попередження не сприйняв, не увірував в існування Бога і диявола, та ще й надумав згубити Воланда доносом, і заплатив за це загибеллю. Так і слухачі Христа та їх нащадки, як підкреслював Фаррар, не оминули загибелі під час завоювання Єрусалима військами Тита в 70 р. н.е., що передрікає голові Синедріону Каїфі прокуратор Понтій Пілат.[4,c.277]

В масонській символіці трикутник походить до легенди, що розвиває притчу про Соломонів храм. Трикутник Воланда має пряме відношення до Масонства. Не виключено, що прихована масонська символіка в романі була своєрідною формою полеміки з позицією влади, що переслідувала масонів. Немає відомостей про те, чи належав Булгаков до будь-якої масонської організації. З булгаковських знайомих режисер Ю.Завадський, для якого Булгаков писав п’єсу  «Полоумный Журден», був до революції розенкрейцером, а після 1917 р. був членом містичного гуртка, побудованого на кшталт масонського. Однак, немає доказів, що в цей гурток, що складався з людей театру, входив Булгаков. Крім цього, на засіданнях літературного гуртка «Никитинские субботники» в 20-ті роки Булгаков міг зустрічатися з одним із вождів російських розенкрейцерів поетом Борисом Михайловичем Зубакіним, розстріляним в 1938 році. Булгаков також товаришував з поетом М.Волошиним, в якого гостював в Коктебелі в 1925 році. Добре відомо, що Волошин в 1900-ті роки в Парижі вступив до масонської ложі.[4,c.439]

У Булгакова Воланд, як раніше Рок в «Рокових яйцях», уособлює долю, що карає Берліоза, Сокова та інших, які поступаються нормами християнської моралі. Це перший диявол в світовій літературі, який карає за порушення заповідей Христа. Мета Воланда – не тільки побудова нового храму літератури, де всі об’єднаються і будуть щасливі, але й пробудження літераторів до творчості, плоди якої будуть угодними як Богу, так і дияволу.

           Воланда в попередній редакціях роману звали Теодором, що в перекладі з давньогрецької означає «божий дар». Тут не тільки пародія, але й вказування на зв’язок Воланда з Ієшуа Га-Ноцрі, який вирішує долю Майстра і Маргарити, але виконати рішення просить Воланда.

Подібна «взаємодоповнюваність» Бога і диявола походить, зокрема, з «Путевых картин» (1826-1831) – основного публіцистичного твору німецького поета, сатирика і романтика Генріха Гейне (1797-1856). Тут алегорично зображена боротьба між партіями консерваторів та лібералів у Великобританії як боротьба Бога й диявола. Гейне іронічно відзначає, що «Господь створив дуже мало грошей» - цим пояснюється існування світового зла. Воланд певним чином відшкодовує нестачу грошей, закидаючи натовп червонцями, які перетворюються пізніше на прості папірці. В «Путевых картинах» Гейне малює яскраву картину того, як Бог зайняв при створенні світу грошей в диявола під заставу Всесвіту. В результаті Господь не перешкоджає своєму кредитору «насаджувати смуту й зло. Але чорт, зі свого боку, знов-таки дуже зацікавлений в тому, щоб світ не зовсім загинув, бо в цьому випадку він позбудеться застави, тому він остерігається перестаратися, а Господь бог, який також не дурний і добре розуміє, що в користі чорта полягає  для нього потайна гарантія, доходить до того, що передає йому господство над усім світом, тобто доручає чорту утворити міністерство». Тоді «Саміель очолює пекельне воїнство, Вельзевул стає канцлером, Віцліпуцлі – державним секретарем, стара бабуся отримує колонії тощо. Ці союзники починають хазяйнувати по-своєму, і через те, не дивлячись на злу волю в глибині сердець, вони, задля власної вигоди, примушені прагнути до світового блага. Тоді вони винагороджують себе за цей примус тим, що для добрих цілей застосовують найбридкіші засоби».[5]

Гейне іронічно змалював місце з гетевського «Фауста», яке стало епіграфом до «Майстра і Маргарити»: "... так кто ж ты, наконец? - Я - часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо".[1, c.3] У автора "Путевых картин", навпаки, потойбічні сили змушені прагнути до благородної мети, але застосовувати для цього найнегідніші засоби. У Булгакова Воланд, як і герой Гете, бажаючи зла, повинен творити благо. Щоб отримати до себе Майстра з його романом, він карає літератора-кон’юнктурщика Берліоза, зрадника барона Майгеля і багатьох дрібних злодюжок, на кшталт злодія-буфетчика Сокова або хапуги-управдома Босого. Однак прагнення віддати автора роману про Понтія Пілата під владу потойбічних сил – лише формальне зло, оскільки здійснюється з благословення і навіть за прямим дорученням Ієшуа Га-Ноцрі, що уособлює сили добра.

Але, як і в Гейне, добро та зло чиниться, врешті, руками самої людини. Воланд та його почет тільки дають можливість виявитися тим вадам і принадам, котрі закладені в людях. Наприклад, жорстокість натовпу по відношенню до Жоржа Бенгальського в Театрі Варьєте змінюється милосердям, як і первинне зло, коли нещасному хотіли відірвати голову, стає необхідною умовою для появи добра – жалю до втратившого голову конферансьє.

Воланд виконує доручення Ієшуа Га-Ноцрі – таким оригінальним чином Булгаков здійснює взаємодоповнюваність доброго та злого початку. Ця ідея, ймовірно, була також частково підказана уривком про йезид з праці італійського місіонера Мауріціо Гардзоні, що зберігся серед матеріалів до пушкінської «Подорожі в Арзрум» (1836). Там зазначалось, що «йезиди думають, що бог велить, але виконання своїх велінь доручає владі диявола».[5]

Ієшуа через Левія Матвія просить Воланда взяти із собою Майстра і Маргариту. З точки зору Га-Ноцрі та його єдиного учня, винагорода, покладена Майстру, дещо недолуга –«он не заслужил света, он заслужил покой».[1,c.377] А з точки зору Воланда, спокій перевершує «голе світло», бо залишає можливість для творчості, у чому сатана й переконує автора роману про Понтія Пілата. Воланд, як і Ієшуа, розуміє, що «голим світлом» взмозі насолоджуватись лише відданий, але догматичний Левій Матвій, але не Майстер. Саме Воланд з його скепсисом та сумнівами, який бачить світ у всіх його протиріччях (яким бачить його справжній художник), краще за все зможе забезпечити головному герою достойну винагороду. Диалектична єдність, взаємозамінність добра й зла найбільш вповні розкривається в словах Воланда, звернених до Левія Матвея, який відмовився побажати здоров’я "духу зла та володарю тіней": "Ты произнес свои слова так, как будто ты не признаешь теней, а также и зла. Не будешь ли ты так добр подумать над вопросом: что бы делало твое добро, если бы не существовало зла, и как бы выглядела земля, если бы с нее исчезли тени? Ведь тени получаются от предметов и людей. Вот тень от моей шпаги. Но бывают тени от деревьев и от живых существ. Не хочешь ли ты ободрать весь земной шар, снеся с него прочь все деревья и все живое из-за твоей фантазии наслаждаться голым светом? Ты глуп".[1,c.376]

Воланд, на відміну від Ієшуа, вважає всіх людей не добрими, а злими. Ціль його місії в Москві заключається у виявленні злого початку в людині. Воланд та його почет провокують москвичів на неблаговидні вчинки, запевняючи у цілковитій безкарності, а потім самі пародійно карають їх.

Важливим літературним прототипом Воланда слугує «Некто в сером», якого називають «Він» з п’єси Леоніда Андреєва (1871-1919) «Жизнь человека» (1907). В пролозі «Некто в сером», який символізує Долю, Рок, а також «князя темряви» говорить про Людину: "Неудержимо влекомый временем, он непреложно пройдет все ступени человеческой жизни, от низа к верху, от верха к низу. Ограниченный зрением, он никогда не будет видеть следующей ступени, на которую уже поднимается нетвердая нога его; ограниченный знанием, он никогда не будет знать, что несет ему грядущий день, грядущий час - минута. И в слепом неведении своем, томимый предчувствиями, волнуемый надеждами и страхом, он покорно совершит круг железного предначертания".[5] Воланд передрікає загибель «обмеженому знанням» Берліозу, і забезпечує «останній притулок» «обмеженому зором» Майстру, якому не дано побачити світло Божественного Откровення та зустрітися з Ієшуа Га-Ноцрі.

Вічна, раз і назавжди дана сувора ієрархія панує в потойбічному світі. Воланду підпорядкований весь його почет. Найближчий до диявола за становищем – Коров’єв-Фагот, перший за рангом серед демонів, головний підручний сатани. Фаготу підкоряються Азазелло і Гелла. Дещо особливе становище займає кіт-перевертень Бегемот, улюблений блазень «князя темряви».

Чорт і лицар Коров’єв-Фагот

Коров’єв-Фагот – персонаж роману «Майстер та Маргарита», старший з підлеглих Воланду демонів, чорт і лицар, що представляється москвичам перекладачем при професорі-іноземці та колишнім регентом церковного хору. Прізвище Коров’єв сконструйоване подібно до прізвища персонажу повісті Олексія Костянтиновича Толстого (1817-1875) «Упир» (1841) Теляєва, який виявляється лицарем Амвросієм та вампіром.

Лицарство Коров’єва-Фагота має багато іпостасей. В останньому польоті фігляр Коров’єв перекидається на темно-фіолетового лицаря з ніколи не усміхненим обличчям. Цей лицар «когда-то неудачно пошутил... его каламбур, который он сочинил, разговаривая о свете и тьме, был не совсем хорош. И рыцарю пришлось после этого прошутить немного больше и дольше, нежели он предполагал» - так викладає Воланд Маргариті історію покарання Коров’єва-Фагота. Своєрідним прототипом лицаря Фагота слугує, ймовірно, бакалавр Сансон Карраско, один з основних персонажів булгаковської інсценування роману «Дон Кіхот». Сансон Карраско видає себе за лицаря Білого Місяця, перемагає лицаря Печального Образу у поєдинку та примушує переможеного дати обіцянку повернутися до родини. Дон Кіхот не може пережити руйнації своїх фантазій і помирає. Не виключено, що саме лицар Білого Місяця покараний Воландом сторіччями вимушеного блюзнірства за трагічний жарт над лицарем  Печального Образу, який скінчився загибеллю благородного ідальго.

 У Коров’єва-Фагота є демонологічний прототип. В книзі М.А.Орлова «История сношений человека с дьяволом», з якої збереглися багаточисельні виписки в булгаковському архіві, наведена історія двох лицарів. Один з них, іспанський дворянин, закоханий у чорницю, повинен був пройти крізь монастирську церкву. В яскраво освітленій церкві лицар бачить відспівування покійника, і дворянину називають ім’я покійника – його власне. У відповідь лицар сміється, вказавши, що ченці помиляються, і він, хвала Богу, живий та здоровий. Одначе, охоплений страхом, вибігає з церкви. Його наздоганяють дві чорні собаки та загризають на смерть. Інший лицар, Фалькенштейн, одного разу засумнівався в могутності та самому існуванні демонів та зі своїми сумнівами звернувся до ченця Філіпа. Той начертав шпагою чарівне коло та заклинаннями призвав чорта – здоровенного та жахливого чорного диявола, що з’явився з шумом та гуркотом. Лицар не вийшов за межі чарівного кола і залишився живий та неушкоджений, тільки обличчя його зблідло і залишилось таким до кінця життя. В Коров’єві-Фаготі злилися образи обох лицарів. Іспанський лицар був покараний за висміювання пророкування власної смерті ( за це покараний і Михаїл Олександрович Берліоз), а лицар Фалькенштейн – за сумніви в існуванні демонів, причому обличчя його навіки залишається блідим, тоді як лицар Фагот приречений залишатися завжди з похмурим обличчям.

Не виключено, що Коров’єв-Фагот мав і реального прототипа серед знайомих Булгакова. Л.Є.Бєлозерська в книзі мемуарів пригадує слюсаря-водопровідника Агеїча, коханця їхньої хатньої робітниці Марусі, яка вийшла за нього заміж та, за твердженням мемуаристки «много раз после прибегала она ко мне за утешением. Несколько раз прорывался к нам и пьяный Агеич. Алкоголь настраивал его на божественное: во хмеле он вспоминал, что в юности пел в церковном хоре и 6начинал петь псалмы. Выпроводить его в таком случае было очень трудно. «Богиня, вы только послушайте...- и начинал свои песнопения...» За словами Л.Є.Бєлозерської, Агеїч був «на всі руки майстер». Відставний регент-водопровідник вплинув на коров’євську іпостась Коров’єва-Фагота, який видає себе за колишнього регента і постає на Патріарших гірким п’яницею. Він, як і Агеїч, «на всі руки майстер», тільки у справі влаштування всілякої гидоти.[5]