Материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления пользователям Интернета и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
© 2018 - 2024
Стаття 957 ЦК України. Договір складського зберігання
1. За договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.
2. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, є публічним договором.
3. Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Письмова форма договору складського зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом.
Договір складського зберігання є одним із видів договору зберігання і на нього поширюється більшість загальних положень договору зберігання. Він виділяється за суб'єктним складом, змістом та оформленням, які у свою чергу обумовлені зберіганням товарної маси, для прискорення та спрощення товарного обороту.
В ч. 1 статті 957 ЦК України, визначається, що договір відповідно до якого товарний склад (зберігач) зобов'язується за винагороду зберігати товари, передані йому поклажодавцем, і повернути ці товари у схоронності, наведене визначення дозволяє виділити три неодмінні ознаки даного виду договору зберігання.
Перший — особливий предмет, яким служать "товари". Це дає можливість зберігати речі як індивідуально визначені, так і родові, а отже, поширити на відповідні відносини залежно від обставин режим звичайного і іррегулярного зберігання.
Другий — особливий суб'єктний склад. Пов'язує можливість участі в договорі в ролі зберігача зі здійсненням певної підприємницької діяльності.
Третя ознака договору складського зберігання полягає в тому, що відповідні послуги надаються товарним складом за винагороду. Тим самим оплатність договору складського збереження не поширюється на випадок, передбачений імперативною нормою, а є конститутивною ознакою складського збереження. Відносини по безоплатному збереженню, навіть тоді, коли відповідні послуги надаються товарним складом, знаходяться поза межами регулювання § 2 гл. 66 ЦК. [4]
Відповідальність сторін
У випадку порушення своїх зобов'язань за цим Договором Сторони несуть відповідальність, визначену цим Договором та чинним в Україні законодавством. Порушенням зобов'язання є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Сторони не несуть відповідальності за порушення своїх зобов'язань за цим Договором, якщо воно сталося не з їх вини. Сторона вважається невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів для належного виконання зобов'язання.
Поклажодавець зобов'язаний відшкодувати Зберігачеві збитки, завдані властивостями зданого на зберігання майна, якщо Зберігач, приймаючи його на зберігання, не знав і не повинен був знати про ці властивості.
Якщо Поклажодавець до закінчення обумовленого Договором строку забирає майно, то він повинен відшкодувати Зберігачу збитки, коли такі виникають.
Якщо у разі пошкодження майна, за яке Зберігач несе відповідальність, якість майна змінилася настільки, що воно не може бути використаним за первісним цільовим призначенням, то Поклажодавець має право відмовитись від майна і вимагати від Зберігача відшкодування вартості цього майна, а також інших збитків.
Відмінність договору управління майном від юридичних послуг
Договір управління майном
Відносини з управління майном безпосередньо регулюються гл. 70 ЦК України, а також галузевими законами, що передбачають встановлення управління у відповідній сфері діяльності: законами України від 19 червня 2003 р. № 978-ІУ "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю", від 24 червня 2004 р. № 1875-ІУ "Про житлово-комунальні послуги" та іншими.
Згідно зі ст. 1029 ЦК України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача).
Відповідно до ч. 2 цієї ж статті договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя специфічного права довірчої власності на отримане в управління майно. Тому, власне, цей договір розглядається як різновид договорів про передачу майна у власність.
За договором управління майном, відповідно, передається в управління майно.
Майном, як предметом договору управління майном, за ст. 1030 ЦК України можуть бути підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно. Так, за Законом України "Про житлово-комунальні послуги" управитель за договором з власником чи балансоутримувачем здійснює управління будинком, спорудою, житловим комплексом або комплексом будинків і споруд.
Частина 2 ст. 1030 ЦК України обмежує можливість грошових коштів бути предметом договору управління майном, крім випадків, коли право здійснювати управління грошовими коштами прямо встановлено законом. Такий виняток передбачений Законом України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю", який передбачає право управителя здійснювати управління коштами фонду фінансування будівництва та фонду операцій з нерухомістю.
Сторонами договору управління є установник управління та управитель.
За ст. 1032 ЦК України установником управління є власник майна - фізична або юридична особа будь-якої організаційної форми і незалежно від наявності у неї статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Управителем, в свою чергу, може бути суб'єкт підприємницької діяльності і не може бути орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим або орган місцевого самоврядування, якщо інше не встановлено законом. Наприклад, за Законом України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" управителем є банк або інша фінансова установа.
Майно передається в управління на відповідний строк. Згідно зі ст. 1036 ЦК України строк управління майном встановлюється у договорі управління майном. Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на 5 років.
У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору управління майном після закінчення його строку договір вважається продовженим на такий самий строк і на таких самих умовах.
Управитель здійснює управління майном за плату.
Відповідна плата встановлюється договором; також управителю відшкодовуються необхідні витрати, зроблені ним у зв'язку з управлінням майном. Він, якщо це передбачено договором, має право відраховувати належні йому грошові суми безпосередньо з доходів від використання майна, переданого в управління.
Так, згідно зі ст. 7 Закону України "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю" банк-управитель для досягнення мети управління майном, визначеної установниками фонду фінансування будівництва, перераховує частину отриманих коштів на фінансування будівництва. Решта коштів залишається в його управлінні. Вільні кошти на поточних рахунках фонду фінансування будівництва, які тимчасово не передані на фінансування будівництва, банк-управитель має право використовувати при здійсненні банківських операцій.
Управління здійснюється в інтересах установника управління або вказаної ним особи.
Згідно зі ст. 1034 ЦК України вигоди від майна, що передане в управління, належать установникові управління. Проте він може вказати в договорі особу, яка має право набувати вигоди від майна, переданого в управління (вигодонабувача).
Істотними умовами договору управління майном є:
- перелік майна, що передається в управління;
- розмір і форма плати за управління майном (ст. 1035 ЦК України).
Крім того, зважаючи на вимоги ч. З ст. 180 ГК України, істотною умовою договору управління майном є строк дії відповідного договору.
Договір управління майном укладається в письмовій формі. Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. [6]
Юридичні послуги
Відповідно до ст. 901 ЦК за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
У договорах про надання юридичних послуг нерідко містяться умови про «прийняття доручення», «виконання доручення» тощо, тобто, по суті, включаються елементи саме цього виду договорів. Відповідно договори про надання юридичних послуг регулюються не тільки загальними нормами про послуги (глава 63 ЦК), але й спеціальними нормами, які регулюють доручення (глава 68 ЦК). При цьому Закон України «Про адвокатуру» передбачає, що адвокати діють за дорученнями клієнтів, і про надання послуг не йдеться. Від такого розмежування залежать, зокрема, фінансові взаємовідносини сторін.
При укладенні й виконанні договорів про надання юридичних послуг слід зважати, чи надаються вони саме адвокатом чи просто юристом, якщо він витупає в ролі підприємця. Про це свідчить одна справа, яка розглядалася в господарському суді. Керуючись статтями 44 і 49 ГПК України і на підставі відповідного договору з клієнтом, адвокат звернувся до суду з клопотанням про стягнення з іншої сторони відповідної суми в якості судових витрат. Договір про надання юридичних послуг було складено належним чином, він також містив і суму, яку треба було сплатити за юридичні послуги. Але платіжне доручення, відповідно до якого адвокату були перераховані кошти за його послуги, призначалися йому не як адвокату, а як приватному підприємцю. Виходило, що угода підписувалася між клієнтом і адвокатом, а виконання здійснювалося між клієнтом і приватним підприємцем. Таким чином у господарського суду були підстави вважати, що були надані не адвокатські послуги, за які відповідно до Закону України «Про адвокатуру» і Правил адвокатської етики сплачується гонорар, а юридичні послуги, які надав приватний підприємець. Включення останніх до складу судових витрат чинним законодавством не передбачено. Тому суд відмовив адвокатові в задоволенні його клопотання.
Відповідальність сторін
Договірні відносини з надання юридичної допомоги будуються або на підставі надання одноразової юридичної допомоги, або шляхом абонентського обслуговування — тобто на постійній основі. Саме щодо останнього випадку неабияке значення має закріплення всього переліку прав і зобов’язань сторін, плати за юридичні послуги у відповідному договорі. Не завжди сторони договорів про надання юридичних послуг належну увагу приділяють питанням відповідальності сторін. Про важливість такого пункту свідчать проблеми, із якими стикаються як юристи, так і споживачі. Якщо сторони й намагаються у договорі якось узгодити взаємну відповідальність, то нерідко це робиться дуже розмито, не виходячи за рамки звичного кліше «у випадку порушення умов договору сторона, яка їх порушила, несе відповідальність відповідно до чинного законодавства України». Саме завдяки таким формулюванням ускладнюється і притягнення до відповідальності винної сторони у випадку порушення договору, і стягнення відшкодування. Тому слід відзначити, що глава 63 ЦК, яка стосується надання послуг, не передбачає відповідальності замовника за порушення договору про надання послуг. Тому стягти ту ж неустойку або завдані збитки юристу буває складно. Нелегко добитися відшкодування збитків і клієнтам — вони просто побоюються подавати позови проти юристів, послугами яких вони незадоволені. Щоб відшкодувати збитки, потерпілій стороні необхідно довести факт збитків, завданих із вини іншої сторони, і обґрунтувати їх розмір, що на практиці дуже непросто зробити з огляду на специфічність юридичних послуг.
Найлегше довести невиконання зобов’язання у тому випадку, коли в договорі встановлено терміни надання послуг (наприклад, складання договорів до чітко визначеної дати), проте юридична послуга не надана вчасно. Але визначена в договорі дата може й «не спрацювати», якщо, наприклад, після винесення судом рішення, яке не задовольняє клієнта юридичної компанії, остання у передбачений законом строк не подає апеляцію і рішення вступає в силу. У таких випадках важко встановити, які саме збитки виникають внаслідок неналежного виконання юристами своїх обов’язків. Клієнту не менш складно довести факт збитків внаслідок неналежного ведення юристом справи в суді, а юристам — у випадку незадоволення клієнта те, що він зробив усе від себе залежне для позитивного вирішення справи. Очевидно, що специфіка юридичних послуг якраз і полягає в тому, що неможливо визначити точно ступінь вини правника в програші справи. До того ж у нашій державі судами нерідко виносяться необ’єктивні й незаконні рішення, а «крайнім» у такому випадку може виявитися саме юрист. Тому в деяких юридичних компаніях передбачається страхування професійної відповідальності юристів.
Неустойка
Найефективнішою формою відповідальності сторін у договорі надання юридичних послуг є неустойка, бо для її застосування не обов’язково мають бути нанесені збитки. Для неустойки достатньою підставою є порушення зобов’язання: наприклад, невчасне чи неповне надання юридичних послуг або ж їх оплата. Тому принципово важливо в договорі обумовити терміни й обсяги виконання взаємних зобов’язань. Справа в тому, що при порушені умов договору, відповідно до якого надаються юридичні послуги, не завжди завдаються збитки, але навіть якщо вони і є, довести їх і, особливо, їх розмір дуже проблематично. Такими підставами можуть бути ненадання вчасно консультацій, невчасне оформлення договорів, позовів, відсутність представника клієнта в судовому засіданні. Саме в таких випадках як вид відповідальності найкраще застосовувати неустойку. Слід пам’ятати, що якість надання юридичних послуг залежить не лише від юристів, але й від їхніх клієнтів, адже нерідко для складання тієї ж позовної заяви чи надання повної й всебічної консультації клієнт має надати всі необхідні документи. Проте трапляються випадки, коли, не володіючи достатньою інформацією щодо предмета послуг, саме з вини клієнта юрист дійсно надає послуги не найвищої якості, а клієнт залишається незадоволеним. [9]
Платіжні доручення
Платіжне доручення — це документ з письмовим дорученням клієнта банкові, що його обслуговує, переказати визначену суму зі свого рахунка на рахунок одержувача коштів.
Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними і нетоварними платежами:
- за фактично відвантажену/продану продукцію (виконані роботи, надані послуги);
- у порядку попередньої оплати;
- для проведення розрахунків за актами звіряння взаємної заборгованості підприємств;
- для переказування сільськогосподарськими підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії) на їхні рахунки, що відкриті в банках;
- для сплати податків і обов’язкових платежів до бюджетів та державних цільових фондів;
- в інших випадках відповідно до чинного законодавства.
Реквізит «Призначення платежу» у платіжному дорученні заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється переказування коштів одержувачу.
Платіжні доручення на переказування заробітної плати на особисті рахунки працівників підприємств, які відкриті в установах банків, та грошові чеки на отримання заробітної плати платник подає в банк разом із платіжними дорученнями на переказування до бюджету платежів, утриманих із заробітної плати та нарахованих на фонд оплати праці податків, а також зборів до державних цільових фондів разом із документами, що підтверджують їх сплату раніше (примірник платіжного доручення).
Платіжне доручення банк приймає до виконання протягом десяти календарних днів з дня його виписування (день оформлення платіжного доручення не враховується).
Платник з власного бажання може зазначати в платіжному дорученні дату валютування, якщо це обумовлено договором про розрахунково-касове обслуговування.
До виконання приймаються платіжні доручення платника за умови, що сума, зазначена у платіжному дорученні, не перевищує залишку, що є на його поточному рахунку.
У договорі про розрахунково-касове обслуговування банк і платник можуть установлювати додаткові вимоги до даних, які потрібно зазначати у реквізиті «Призначення платежу». Не виключено, що платник може подавати до банку платіжне доручення у довільній формі, якщо це передбачено договором про розрахунково-касове обслуговування, в якому визначаються правила заповнення та строки подання таких доручень платником, умови та строк їх приймання та виконання банком.
Платіжне доручення у довільній формі застосовується в розрахунках у разі:
— періодичного переказування платником фіксованих сум тим самим одержувачам коштів;
— надання платником повноважень банку списати зі свого рахунка певну суму за настання умов, визначених угодою;
— переказування підприємством заробітної плати, пенсій тощо на особисті рахунки одержувачів;
— в інших випадках, передбачених угодою.
Платіжне доручення у довільній формі обов’язково має містити інформацію, що потрібна для заповнення усіх реквізитів меморіального ордера, який складається на його підставі, а також містити дату складання, номер, підписи та відбиток печатки (якщо її наявність передбачено) платника, які заявлені банку у картці зі зразками підписів і відбитком печатки, та вказівки щодо порядку виконання його банком.
Платіжне доручення у довільній формі складається не менше ніж у двох примірниках. Перший примірник залишається в банку платника, другий — з відміткою банку про дату надходження та засвідчений підписом відповідального виконавця і відбитком штампу банку — повертається платнику.
Якщо для виконання платіжного доручення у довільній формі потрібне складання меморіального ордера, то відповідальний виконавець банку оформляє (не менше ніж у двох примірниках) меморіальний ордер, у реквізиті «Призначення платежу» котрого зазначається номер і дата цього платіжного доручення та надається інформація про платіж і документи, на підставі яких здійснюється переказ коштів. Ця інформація має бути цілком зрозумілою для одержувача коштів.
Коли фізична особа не має рахунка в банку, то платник може здійснювати розрахунки з нею, переказуючи кошти платіжним дорученням на повідомлений цією особою відповідний рахунок у банку, який здійснюватиме виплату цих коштів готівкою.
У реквізиті «Призначення платежу» такого платіжного доручення має зазначатись прізвище, ім’я та по батькові цієї фізичної особи (інша інформація надається на бажання платника).
Якщо кошти, що надійшли на відповідний рахунок, не отримано фізичною особою протягом 30 календарних днів, то банк меморіальним ордером повертає їх платнику.
Якщо фізична особа не має рахунка у банку або розрахунки безпосередньо з фізичною особою чи підприємством через банк неможливі, то платник може здійснювати розрахунки з ними через підприємство поштового зв’язку переказом відповідної суми на рахунок переказних операцій підприємства зв’язку. Через підприємства поштового зв’язку здійснюються перекази: на ім’я окремих фізичних осіб — коштів, що належать їм особисто (пенсії, аліменти, заробітна плата, витрати на відрядження, авторський гонорар тощо); підприємствам — на витрати для виплати заробітної плати, за організований набір робітників, для заготівлі сільськогосподарської продукції в населених пунктах, де немає банків, тощо.
Відносини між підприємствами зв’язку, платниками та одержувачами, що стосуються переказування коштів, регулюються відповідними нормативно-правовими актами Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта».
Для переказування коштів через підприємство зв’язку платник подає до банку, що його обслуговує, платіжне доручення, в якому зазначає реквізити підприємства поштового зв’язку, з рахунка якого сплачуватимуться перекази їх одержувачам, та номери списків одержувачів коштів.
Після переказу коштів на рахунок переказних операцій підприємства поштового зв’язку платник подає цьому підприємству:
— копію платіжного доручення з відміткою банку про дату його виконання та відбитком штампу банку;
— належно оформлений (тобто — з підписами керівника і бухгалтера, засвідчений відбитком печатки платника, із загальною сумою, проставленою цифрами і словами) список одержувачів коштів із зазначенням, на які цілі видаються гроші;
— заповнені бланки грошових переказів, на підставі яких підприємство поштового зв’язку здійснюватиме видачу грошей.
Клієнти—учасники безготівкових розрахунків можуть використовувати також вимоги-доручення.
Верхня частина вимоги-доручення оформляється одержувачем коштів і передається безпосередньо платнику не менше ніж у двох примірниках.
Доставляти вимоги-доручення до платника може й банк одержувача через банк, що обслуговує платника, якщо це обумовлено договором про розрахунково-касове обслуговування одержувача коштів, у якому передбачаються спосіб та термін доставляння вимог-доручень.
У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину згідно з вимогами (від руки чи із застосуванням технічних засобів — незалежно від того, як заповнено верхню частину цього розрахункового документа) і подає до банку, що його обслуговує.
Сума, яку платник погоджується сплатити одержувачу та яку зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може перевищувати суму, яку вимагає до сплати одержувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення.
Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом двадцяти календарних днів з дати оформлення одержувачем.
У разі відмови сплатити вимогу-доручення платник повідомляє про її мотиви безпосередньо одержувачу в порядку і строки, визначені в договорі, що укладений між ними.
У разі виконання банком платіжних доручень (тобто їхньої проплати) в обліку кредитуються поточні рахунки одержувачів коштів і дебетуються рахунки платників, якщо платник та одержувач обслуговуються однією установою банку. Якщо ж вони мають відкриті рахунки в різних банках, то, виконуючи умову платіжного доручення, банк списує кошти зі своїх кореспондентських рахунків у кореспонденції з дебетом рахунків платників. [8]
Зміст спадкового договору
Згідно зі ст. 1302 ЦК України:
За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.
Відчужувачем у спадковому договорі є власник майна, а набувачем – інша фізична чи юридична особа, яка зобов’язується виконувати передбачені в договорі розпорядження відчужувача і набуває право власності на це майно після смерті відчужувача.
Відчужувачем за цим договором може бути подружжя, один із подружжя або інша особа, а набувачем — фізична та юридична особи.
Спадковим договором на набувача може бути покладено обов’язок вчинити будь-які дії майнового і немайнового характеру за винятком тих, що принижують честь і гідність набувача чи обмежують його цивільну правоздатність.
Для забезпечення виконання спадкового договору на майно, визначене договором, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного в спадковому договорі втрачає чинність..
Відчужувач може зобов’язати набувача періодично сплачувати йому певну грошову суму, обробляти земельну ділянку, ремонтувати жилий будинок чи квартиру, сплачувати вартість комунальних послуг чи податки, поховати його в конкретному місці, за тим чи іншим обрядом, встановити надгробок на могилі або іншим чином увічнити його пам’ять та ін.
Водночас на набувача не може покладатись обов’язок проживати в певному місці, закінчити певний навчальний заклад, одружитися з певною особою, відмовитись у подальшому відчужувати майно, яке перейде у його власність за спадковим договором, тощо.
Набувач у спадковому договорі може бути зобов’язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру як до смерті відчужувача, так і після його смерті, тому ця умова має бути чітко конкретизована в договорі (наприклад, зобов’язання надавати певне матеріальне утримання онуці відчужувача до її повноліття).
Спадковий договір має певні схожі риси з договором довічного утримання (догляду), однак суттєва відмінність між ними полягає в тому, що на відміну від договору довічного утримання (догляду) при укладенні спадкового договору право власності на майно, що є його предметом, переходить до набувача лише після смерті відчужувача.
Слід зазначити, що чинним законодавством не врегульовані питання щодо того, яке саме майно може бути предметом спадкового договору та співвідношення вартості цього майна до вартості послуг, що надаватимуться набувачем, тому вважається, що предметом договору може бути будь-яке коштовне майно, а адекватність його вартості та вартості послуг не є обов’язковою умовою договору.
Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя чи один із подружжя. У цьому разі предметом договору можуть бути як особисті речі кожного з них у сукупності, так і їх спільне майно, а також зобов’язання набувача щодо кожного з них або щодо обох з подружжя. В останньому випадку в договорі окремо мають бути регламентовані зобов’язання набувача у разі смерті одного з подружжя, оскільки той із подружжя, хто залишиться живим, контролюватиме виконання умов договору і матиме право вимагати його розірвання.
При укладенні спадкового договору одним із подружжя предметом договору може бути майно, яке належить йому особисто. У разі, якщо цій особі належить частка в спільній сумісній власності подружжя, при посвідченні договору обов’язково вимагається згода іншого з подружжя.
Спадковим договором за участю подружжя може бути передбачено, що в разі смерті одного з подружжя майно, яке входить до предмета договору і внесено подружжям, вважається таким, що належить (успадковується) тому з подружжя, хто залишився живим, а в разі його смерті це майно переходить до набувача за договором.
Спадковий договір укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. У разі недотримання цих умов договір вважається недійсним.
З метою забезпечення належного виконання своїх обов’язків відчужувачем нотаріус, який посвідчує спадковий договір, обмежує його право розпоряджатися майном, яке є предметом договору, накладаючи заборону відчуження цього майна.
Якщо відчужувач за спадковим договором складе заповіт щодо майна, вказаного в договорі, цей заповіт буде вважатися недійсним.
Однак, за ст. 27 ЦК України правочин, яким обмежується обсяг цивільної правоздатності громадян, є недійсним. - Законодавець таким чином заклав міну уповільненої дії, не усунувши своєчасно колізії між нормами, - зазначає Юрій Шевчук. - Це призводить до негативного відношення до такого договору. Достатньо вагомою причиною для цього можна також вважати те, що цей договір являє собою спробу позбавити певних спадкових прав спадкоємців. Ст. 1241 ЦК України встановлює, що неповнолітні або повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, один з подружжя, що пережив іншого і є непрацездатним (вдова, вдівець), та непрацездатні батьки спадкують незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка б належала кожному з них у випадку спадкування за законом. Спадковий договір якраз і є тією спробою нівелювати вищезазначену норму і залишити спадкоємців ні з чим [10]
Водночас відчужувач має право призначити особу, яка контролюватиме виконання умов спадкового договору після його смерті. У разі, якщо така особа не буде призначена, контроль за виконанням договору здійснює нотаріус.
Спадковий договір може бути розірваний судом на вимогу відчужувача (у разі невиконання набувачем його зобов’язань) або на вимогу набувача (у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача).
Дата: 2019-05-28, просмотров: 207.