У кінці 80-х років головна опозиція КПЧ виступала під гаслами Хартії-77. Це була масова організація, започаткована в січні 1977 року, яка висунула програму реформування країни. Автори Хартії-77 вимагали негайно припинити переслідування інакомислячих, провести демократизацію усіх сфер життя країни, змінити характер і напрями зовнішньої політики⁵². Цей документ підписали сотні визначних учених, громадських діячів, творчих працівників. Вона стала своєрідним продовженням тих вимог і реформ, які висунуло чехословацьке суспільство навесні 1968 року, за що було так суворо покаране п'ятьма країнами ОВД. Прийняття нової програми, аналогічної програмі 1968 року, в січні 1977 року було своєрідним подвигом.

Хартія-77 вимагала створення неформального, відкритого демократичного суспільства, у якому б вільно проживали люди різних професій, національностей і різного віросповідання. Народи вільного суспільства повинні користуватися всіма вигодами міжнародних прав людини, зафіксованих в Загальній декларації людських прав ООН. положеннях Заключного пакту Гельсінської конференції. Хартія-77 вимагала розпочати широкий діалог з урядом і політичними інститутами Чехословаччини про стан справ у країні й шляхи поглиблення демократичних реформ. Програма вимагала, щоб шляхом спільного обговорення розроблявся проект законів для парламенту, які мають змінити на краще життя всього суспільства Отже, Хартія-77 не закликала до насильницького повалення влади, а діяла в інтересах демократизації суспільства, намагалася розв'язувати назрілі питання мирним, демократичним, конституційним шляхом. Хартія-77 була породжена політикою уряду Чехословаччини і КПЧ, які суворо переслідували інакомислення.

Хартія 77 продемонструвала, що питання, які мали відсто­ювати нові рухи, не обов'язково повинні носити політичний характер. Неформальне об'єднання людей, які вирішили жити за законами правди, не ставить за мету кидати виклик дикта­турі безпосередньо. Перш за все це має бути моральний спро­тив: вони викривають аморальність уряду, невідповідність ви­соких слів і вчинків. Першим актом Хартії 77 став протест проти суду, організованого режимом Гусака над групою моло­дих рок-музикантів Пластичні люди всесвіту53 . Захист молодих музикантів, які просто хотіли жити своєю правдою (вона, зви­чайно, відрізнялась від офіційної) уже сам по собі носив політичний заряд. Те, що вони стали на бік рок-музикантів, не мало нічого спільного з естетичними уподобаннями. У такий спосіб вони заперечували право цієї системи визначати межі людської свободи. Кидаючи людей за грати за художню єресь, система заявляла про своє право безперешкодно втручатися у судьби людей. Це була відкрита війна свободі людини. Тому за­хист молодих рок-музикантів означав захист самої ідеї людсь­кої свободи і гідності. Це саме можна сказати і про захист па­цифістів або екологів, яких переслідували за критику міліта­ристського курсу офіційної влади на заподіяну шкоду навко­лишньому середовищу. Як зазначав Гавел, спротив з боку без­правних не має чітко вираженого політичного спрямування. Політика антиполітики полягає саме у цій обережній, не­нав'язливій спробі повернути втрачену людську гідність:

В умовах посттоталітарного правління реальною передумовою для рухів, що поступово переростають у політично значимі явища, не обов'язково мають бути відверті політичні конфронтації між різними політичними силами чи концепціями. Ці рухи, як правило, виникають будь-де, у набагато ширшій "позаполітичній" сфері, де брехня кон­фронтує з правдою, тобто коли вимоги посттоталітарної системи всту­пають у конфлікт із справжньою життєвою необхідністю... Тоді таке протиріччя набирає політичного характеру, не тому що стихійна політична природа цілей вимагає, щоб її почули, а тому, що (врахову­ючи складну систему маніпулювання, на якій тримається пост то-талітарна система і від якої також залежить) кожне волевиявлення лю­дини, кожна спроба жити правдою неодмінно стає загрозою для сис­теми і в результаті перетворюється на політично значиме явище. Перетворення політики на ритуал в офіційній сфері, її знецінення через постійне спотворення фактів, прихід до вла­ди псевдоеліти, чиє просування по службі забезпечено такими гарну освіту або демократизацію культури. Інші розходження прита­манні вже ері тоталітарних диктатур: між прихильниками відкритого і закритого суспільств. У першому випадку соціальний устрій грунтував­ся на самоврядуванні й колективних угодах; у другому — порядок було досягнуто через репресію і дисципліну.

Хартія 77 у Чехословаччині символізує спробу подолати ідео­логічну сегрегацію через новий підхід, вкорінений у погляді на права людини як на найважливішу основу вільного суспільства. У своєму установчому документі хартисти оголо­сили, що відповідальність за збереження громадянських прав покладена не тільки на уряди, але й "на кожного особисто". Через те, що вони вірили у розподіл відповідальності, хартис­ти об'єднали себе у відкриту асоціацію, чиї зобов'язання щодо захисту прав людини перевищували будь-які ідеологічні, релігійні або політичні розходження серед сторін, які підписа­лися:

Хартія 77 — вільна, неофіційна і відкрита спілка, в якій співісну­ють різні переконання, релігії і професії. її члени пов'язані бажанням працювати особисто і всі разом для реалізації людських і громадянсь­ких прав у Чехословаччині і всьому світі. Ці права гарантовані заключ­ними узгодженнями Хельсинської конференції 1975 року та іншими міжнародними узгодженнями проти війни, насильства і репресій. Та­ким чином, Хартія 77 заснована на солідарності й дружбі всіх людей, які поділяють викладені ідеї.

Навмисне вільна структура Хартії вказала на антиієрархічну і антиавторитарну орієнтацію групи. Установчі документи напо­лягали, що Хартія не була організацією: "Вона не має жодних статутів, постійних органів або зареєстрованого членства. Ко­жен, хто згоден з її ідеями і працює над їх втіленням, належить до неї".

Хартія ясно давала зрозуміти, що вона не організовувалася як альтернатива існуючій владі, або як політична партія, зацікавлена у владі чи переслідуванні якоїсь власної стратегії. Уникнення політичного характеру було, звичайно, пов'язане з нав'язливими ідеями режиму щодо будь-якої форми критики.

Що стосується навмисне неідеологічного характеру Хартії 77, Гавел писав: Можливо, я маю сказати щось більше відносно множинності у Хартії. Це було не легко для кожного — багато людей мали придуши­ти або подолати їхню давню внутрішню відразу — але кожен був у змозі зробити це, тому що всі ми відчували, що це було через загальну при­чину, і тому це прийняло форму, яка була історично досить новою: за­родок справжньої соціальної терпимості (а не просто угода між одни­ми, щоб виключити інших, як це мало місце з урядом Національного фронту після Другої світової війни), феномен, який — незалежно від того, що станеться з Хартією — буде неможливо стерти з народної пам'яті. Це залишилося б у тій пам'яті як надія на те, що в будь-який час і в будь-якій новій ситуації, тим можна було б скористатися для відповіді⁵⁴.

Та не зважаючи на це все Уряд і КПЧ не хотіли рахуватися з новими ідеями, та оголосили Хартію-77 контрреволюційною організацією, наказували її переслідувати.

Всупереч цьому, авторитет Хартії-77 в усіх усюдах зростав, особливо в другій половині 80-х років. Якщо спочатку організації Хартії-77 діяли лише у великих містах Чехії, де було по кілька вищих навчальних закладів, то пізніше вони створюються скрізь. Крім інтелігенції, в організаціях співробітничають робітники, селяни, широкі верстви демократичної інтелігенції. Наприкінці 80-х років саме навколо Хартії-77 згрупувалися основні сили опозиції. Форми роботи - це письмова і усна пропаганда людських прав. Активісти Хартії-77 самі видавали видання, в яких публікували основні матеріали із Загальної декларації людських прав ООН. уривки з Гельсінської програми 1975 року та ін. Під виглядом відзначення національних ювілеїв у 1988 році (70-річчя утворення Чехословаччини, 40-річчя лютневих подій 1948 року, 50-річчя Мюнхенської угоди, 20-річчя введення іноземних військ) вони проводили вечори, на яких пропагували свої ідеї. Газета соціалістів в кінці 1988 року зазначала, чим більше уряд переслідував прихильників Хартії-77, тим інтенсивніше вона діяла, зростав її авторитет⁵⁵.

Вся трагедія полягала в тому, що уряд Чехословаччини, керівництво КПЧ не бачили і не хотіли бачити цієї опозиції, розгортання її діяльності. Уже в критичні дні літа і осені 1989 року ЦК КПЧ вважав опозицію «жменькою відщепенців», які не мають ніякої підтримки серед народу. ЦК КПЧ відхилив пропозиції спеціальної комісії, яка вивчала ситуацію в країні і пропонувала негайно вжити заходів щодо демократизації внутрішнього життя: дозвіл мітингів, демонстрацій, скасування цензури, діалог з опозицією тощо. Це було великою помилкою, оскільки опозиція набирала дедалі більших сил.

Першою відкритою акцією Хартії-77 були мітинг і демонстрація в Празі 15 січня 1989 року з нагоди відзначення річниці загибелі Я.Палаха, який в січні 1969 року спалив себе на майдані міста на знак протесту проти введення іноземних військ у Чехословаччину. Крім Хартії-77, мітинг організували активісти Клубу миру. Незалежного об'єднання демократів та інших організацій. Виступаючі на мітингу засудили введення військ в Чехословаччину в серпні 1968 року як акт грубого насилля, що припинило відродження суспільства; засуджували переслідування інакомислячих, порушення демократичних прав; говорили про відставання країни від світового розвитку. Схвалена на мітингу резолюція вимагала прискорення демократизації всіх сфер суспільного життя. Такі ж мітинги 15-17 січня 1989 року відбулися майже у всіх великих містах Чехії - Брно, Мала Острава, Пльзень, Мост, Чеське Будійовіце, а також в деяких містах Словаччини. Поліція силою розганяла учасників мітингів. В одних місцях застосовували сльозоточиві гази, в інших - воду, а подекуди і собак. Преса відзначала, що собаки покусали багатьох учасників мітингів.

Виступ у січні 1989 року повинен був стати уроком для КПЧ і уряду Чехословаччини. Але замість аналізу причин виступів населення і вжиття заходів щодо поліпшення ситуації в країні уряд поспішив заявити, що в Празі та інших містах мали місце провокації, організовані іноземними розвідниками⁵⁶. Звичайно, пропаганда проти соціалістичної Чехословаччини, яка проводилася з боку зарубіжних спеціальних і пропагандистських служб, могла мати певний вплив на обставини, але вона не була вирішальною. Внутрішні проблеми в першу чергу викликали і активізували дії опозиції.

Важливі події відбулися в Чехословаччині 21-22 серпня 1989 року. У Празі, з ініціативи керівників Хартії-77, зібрався мітинг протесту проти введення іноземних військ у Чехословаччину. За Прагою мітинги пройшли у всіх великих містах, в економічних і культурних центрах країни.

Виступи в серпні 1989 року були більш масовими, ніж у січні. Вони свідчили про дальше зростання боротьби проти тоталітарного режиму. Але поліція скрізь розганяла мітинги, заарештовувала активістів.

У боротьбу" проти старих порядків активно включилася і Словаччина. Крім участі в тих заходах, які очолювала Хартія-77, проводилася велика робота під гаслами рівноправності всіх народів, захисту природи. Ініціаторами руху були публіцисти М.Кусий, М.Шімач, Й.Яблонський, Д.Татурко. Як і активісти Хартії-77, вони видавали самвидави, поширювали різну заборонену літературу про право людини, захист природи, як у письмовій, так і в усній пропаганді засуджували введення іноземних військ у Чехословаччину в серпні 1968 року, керівну роль КПЧ; критикували систему тотаіітаризму, схвалюючи «весну відродження» 1968 року і політику О.Дубчека⁵⁷.

Широкого розмаху набрав рух екологів, їx ідеологами були Я.Чарногурський, Ф.Мікловшко, З.Бутарова, Й.Маркуш, К.Гофман та ін. Найбільшим проявом руху протесту в Словаччині була демонстрація прихильників захисту природи 16 березня 1989 року в Братиславі. На берегах Дунаю зібралися тисячі людей. Тут були не лише студенти братиславських вузів, але й робітники, службовці, представники передмість. Під вечір із запаленими свічками вони пройшли по новому мосту, співаючи словацькі національні пісні Поліція розігнала демонстрантів і здійснила арешти, ця подія також була кваліфікована як підступи іноземних розвідок.

Активно діяли в Словаччині групи економістів і соціологів, які включилися в обговорення програми «Словаччина в 2010 році». В опублікованих статтях вони гостро критикували становище Словаччини в складі Чехословаччини, говорили відверто про чеський гніт, викривати режим, який прирік країну на відсталість, відірвав її від Європи і світу, відверто заявляли, що в Чехословаччині назрівав соціальний вибух.

Виступи у 1988-1989 роках були репетицією «ніжної революції». Відбувалося об'єднання молоді з робітничим класом, з усім народом. Створювалися і мужніли сили опозиції, а керівництво КПЧ на чолі з М.Якешем залишалося задоволеним своїм становищем. Вони і не помітили, як під підвалини їх влади закладалися міни. Нові соціальні рухи, які охопили Чехословаччину в кінці 80-х років, були значним фактором суспільного розвитку, боротьби за суспільний прогрес.

3.3 Передумови, початок та хід “Ніжної революції”

Упродовж 1988 року Радянський Союз тішив себе ілюзор­ними надіями, що соціалізм має майбутнє у Східній Європі, за умови, якщо ліквідувати бюрократичну пухлину і вивільнити енергію мас, приспану за роки сталінізму. Як і ревізіоністи 1956 та 1968 років, вони бачили вихід у поверненні до істинно марксистського вчення. Корені, що псували всю систему, та­ким чином, прикривались містичною вірою в те, що можна врятувати цінності соціалістичної системи.

Суть нової моделі влади полягає у передачі значної частини функцій місцевим органам, трудовим і територіальним колективам; сприянні плюралізму в громадському житті; демократизації інститутів, включаючи авангардну партію. Необхідно забезпечити надійніші га­рантії проти владної монополії прошарку директорів і професійних політиків — проти бюрократичного апарату¹³.

Влітку 1989 року Горбачов виступив з промовою на парла­ментській асамблеї Ради Європи у Страсбурзі. Тут він більш ніж будь-коли піддав критиці брежнєвську політику обмежено­го суверенітету. Він визнав, що не існує незмінних соціальних систем, даючи цим зрозуміти, що подібні перетворення можуть також статись у Східній Європі. Заяву Горбачова у Страсбурзі широко коментували як зелене світло для реформаторів Східної Європи у їхньому прагненні створити багатопартійну систему і ринкову економіку. Горбачов так висловився з цього приводу:

Те, що держави Європи належать до різних соціальних систем, є факт. Визнання цього історичного факту і поважання прав кожного народу на вибір соціальної системи є найважливішою передумовою нормального європейського процесу. Соціальний і політичний поря­док в окремих країнах змінювався у минулому, він може змінитися та­кож у майбутньому. Це виключно справа самого народу. Будь-яке втручання у внутрішні справи, спроби обмежити суверенітет держав як друзів, союзників, чи будь-кого недопустимі⁵⁸.

Ця страсбурзька заява не пройшла непоміченою серед політичних діячів Східної Європи, як представників влади, так і опозиціонерів. Можливе виправдання для комуністичних урядів у їхній новій спробі придушити опозицію, аби уникну­ти радянської інтервенції, втратило стримуючий ефект.

Упродовж кількох місяців, що передували заяві, у Східній Європі відбулися грандіозні зміни. В Угорщині комуністична влада вирішила продовжувати лінію на багатопартійну систему — рішення, про яке ніхто не міг подумати ще рік тому.

Реформаторські рухи у Східній Європі важко було стрима­ти. Логіка змін всередині авторитарних систем показує: коли влада йде на поступки, опозиція неодмінно висуває нові вимо­ги як відображення зростаючих потреб мас. Якщо уряд не ви­конує вимог, зростає соціальний неспокій, і влада змушена йти на нові поступки. Горбачов не виявляв невдоволення, спос­терігаючи за цими змінами. У квітні 1989 року він зустрівся з угорським лідером комуністів Кароєм Гросом. Після обгово­рення подій 1956 та 1968 років, коли радянські війська приду­шили спроби демократизації відповідно в Угорщині і Чехословаччині, він сказав своєму гостю, що "необхідно забезпечити всі можливі гарантії проти втручання зовнішньої сили у внутрішні справи соціалістичних країн".

Новий підхід Радянського Союзу мав неабиякий резонанс у Східній Європі. Він послабив консервативні сили, переважно у комуністичному керівництві Румунії, Східної Німеччини, Чехословаччини та Болгарії. Прихильники твердого курсу відчу­ли небажання Москви підтримувати їхню неосталінську політику. У липні 1989 року в Будапешті відбулась нарада країн Варшавського Пакту. На ній Горбачов кинув виклик прихиль­никам жорсткої політики у блоці і висловився за перетворення альянсу із військово-політичного на політично-військовий. У прийнятому комюніке містилось заперечення універсальної соціалістичної моделі. Після наради міністр закордонних справ Угорщини Дюла Хорн заявив, що давно пора модернізувати соціалізм, аби можна було відповісти на виклики сучасного Світу. Висловлюючи позицію реформаторів у блоці, він сказав: "Ми також заявляли у зв'язку з цим, і я вважаю це надзвичай­но важливим, що минули часи для деяких держав чи альянсу, копи можна втручатися у внутрішні справи іншої країни. Як ми зазначали, минув раз і назавжди період так званої брежнєвської доктрини"⁵⁹. Підсумовуючи, після перших спроб становити нові відносини між країнами блоку, Горбачов за­кликав до толерантного підходу до єдності всередині блоку. Тепер несхожість не лише допускалась, але й заохочувалась.

Не піддаючись на застереження критиків, Горбачов продов­жував активно запроваджувати зміни в структурі блоку. На цьому етапі він намагався допомогти реформаторам з правля­чих комуністичних партій одержати верх та позбутись сталінських Прислужників. Можна здогадатись, що у своїх стратегічних розрахунках Горбачов бачив прихід до влади у всіх країнах Східної Європи ревізіоністських лідерів, котрі приймуть його політичне бачення соціалізму, засноване на закон­ності і повазі до людини. Виступаючи на з'їзді народних депу­татів 23 жовтня 1989 року, міністр закордонних справ СРСР Едуард Шеварднадзе сказав, що у Європі відбуваються "істо­ричні якісні зрушення", і що вони вимагають повної відмови від старих готових рецептів: "У деяких із цих країн на політич­ну арену виходять нові, альтернативні сили. Ніхто їх туди не привів. Вони з'являються там, бо цього хочуть люди"⁶⁰. Як ска­зав радянський речник Геннадій Герасимов, стало очевидним, що на зміну брежнєвському курсу прийшла нова, перспектив­на доктрина, яка поважає право кожної країни йти "своїм шляхом"

Новий підхід Радянського Союзу до змін у політичній та економічній системі, а також заохочення реформ у країнах-учасницях Варшавського Пакту сприяли відродженню давно забутих ревізіоністських тенденцій у владних структурах цих країн та радикалізації масових соціальних рухів.

У кінці 1989 року в Чехословаччині склалася дуже напружена ситуація. Опозиційні скли консолідувалися на основі програми «Хартія-77». Починаючи від Аша - на Заході і Верхнього Німецького та Собранців - на Сході, по всій країні діяли різні громадсько-політичні організації, які вимагали проведення корінних змін в країні. Розширилися їх програми, по-різному вони уявляли собі методи дій, але була у них спільна вимога - повалення влади КПЧ, підрив її гегемонії, перетворення комуністичної партії з провідної сили в одну з рядових партій"². Перший спільний виступ готувався на 17 листопада 1989 року, коли країна відзначала 50-річчя трагічних подій 1939 року, дня пам'яті Я.Оплетала, який помер від ран фашистів⁶¹.

На хід підготовки загального виступу опозиції Чехословаччини значний вплив мали події в СРСР та в країнах Центральної і Південно-Східної Європи. Перебудова і демократизація в СРСР, започатковані М.Горбачовим, друкування радянською пресою матеріалів, що викривали сталінщину, викликали в Чехословаччині великий інтерес. Інформаційна програма «Время», радянські газети «Известия», «Россия» побили всі рекорди популярності. Все, що відбувалося тоді в Радянському Союзі, контрастувало з реаліями тоталітарного режиму М.Якеша і Г.Гусака62.

З Польщі йшов потік інформації про активізацію профспілки «Солідарність», поглиблення демократизації, про переговори за «круглим столом» з керівництвом країни. З Угорщини надходили повідомлення про діяльність Демократичного форуму, про перетворення У СРП із керівної сили країни в одну із політичних партій. Розширився потік відомостей про боротьбу за демократизацію в НДР. Восени 1989 року тисячі німців з НДР тікали в ФРН через Чехію. Вони активно спілкувалися з населенням, розповідали про посилення боротьби за демократизацію в НДР, про те, що їх спонукало тікати на Захід⁶³. Блискавично рознеслася по всій Чехословаччині звістка про падіння Берлінської стіни - витвору тоталітаризму. У Чехословаччині це було сприйнято як поштовх до активної боротьби за демократизацію.

З країн Заходу в Чехословаччину проникало чимало ідей з критикою тоталітаризму. Тут діяли кілька факторів. По-перше, туризм. Чехословаччина з 15-мільйонним населенням в кінці 80-х років щорічно приймала до 20 мільйонів туристів, серед яких три чверті були вихідцями з капіталістичних країн. Вони не лише розповідали про життя на Заході, про технічні новинки, але і приносили чимало літератури. У свою чергу з Чехословаччини за рубіж, переважно в капіталістичні країни, щорічно виїжджало близько 11 мільйонів чоловік⁶⁴ як туристи, які на власні очі бачили досягнення західних демократій і порівнювали з тим, що сповіщала КПЧ про Захід.

Треба врахувати і те, що в Чехословаччину активно проникала пропаганда радіостанцій західних країн, зокрема «Голосу Америки» і «Свободи»; на значній території Чехословаччини приймалися телепрограми ФРН і Австрії, які використовувала опозиція для критики політики уряду Чехословаччини.

Початком організованої боротьби, у якій провідну роль відігравала студентська і учнівська молодь, були події 17 листопада 1989 року. У цей день Союз молоді, ряд інших молодіжних організацій дали заяву на проведення мітингу біля Інституту патології Чехословацької Академії Наук на майдані Альберта, де був тяжко поранений 50 років тому Я.Оплетал, а тисячі студентів заарештовані. У п'ятницю, 17 листопада, на 16-ту годину тут зібралося близько 15 тисяч чоловік. Серед молоді було чимало осіб середнього і старшого покоління, робітників і службовців. Було на майдані чимало і таких, хто був очевидцем кривавих подій листопада 1939 року. Виступаючі на мітингу засудили дії німецьких фашистів, які вчинили криваву розправу над чехословацьким студентством в 1939 році. Не тільки критикою німецького фашизму обмежувалися оратори, а пов'язували історію з подіями в Чехословаччині кінця 80-х років, наголошуючи, що переслідується усе прогресивне, що має місце в усіх куточках країни; найбільше при цьому терплять активісти Хартії-77, Союзу молоді; переслідується всяке інакомислення; свою волю всім нав'язує КПЧ.

Газета «Правда» - орган КПРС писала, що мітинг відбувався під антиурядовими лозунгами. Висувалася вимога поглиблення перебудовчих процесів у Чехословаччині⁶⁵. Особливо гострими були виступи керівників Союзу молоді – Я.Мейстріка, активіста студентського руху - В.Кліми, академіка Й.Котстова. Газета «Руде право» висловила жаль, що окремі оратори «неправильно тлумачили становище в Чехословаччині, в спотвореному вигляді говорили про політику КПЧ”. Мітинг закінчився виконанням гімнів Чехії та Словаччини.

З ініціативи керівництва Союзу молоді учасники мітингу вирішили колонами пройти на Вишеградське кладовище для покладання квітів на могили діячів чеської культури. Тут також мали місце виступи з критикою політики КПЧ і уряду Чехословаччини.

Із кладовища всі направилися в центр Праги на майдан св.Вацлава, щоб там закінчити торжества. Демонстранти йшли з запаленими свічками і політичними транспарантами. Ця частина програми не була погоджена з властями. Але колони організовано йшли до центру Праги. До студентів приєднувалося багато різних верств населення столиці. Кількість маніфестантів на майдані св.Вацлава перевищила 50 тисяч⁶⁶.

Мітинг продовжив ідеї мітингу на майдані Альберта. Тут виступали нові оратори - студенти і професори, молодь і представники старшого покоління. Вимоги були ідентичні: свобода і демократія. Публіка скандувала: «Свобода», «Демократія». Виступаючі говорили про необхідність корінних змін всього суспільного життя, про бездіяльність уряду, органів правосуддя, диктатуру КПЧ.

Під час руху демонстрантів у напрямку майдану св.Вацлава поліція та сили органів безпеки вимагали, щоб ті розійшлися. Але учасники не розходилися, співали історичні пісні, гімни двох республік - Чеської та Словацької. Тоді сили безпеки пустили в хід сльозоточиві гази, почали поливати водою із спеціальних пристроїв учасників мітингу, застосовувати холодну зброю. Демонстрантів притисли до стін будинків, де не було навіть чим дихати. Коли на вулиці з'явилися вісім бронетранспортерів, люди в червоних беретах, виникли велика паніка, крик, прохання про порятунок. У сутичках було тяжко поранено 56 чоловік⁶⁷.

Того ж вечора дана подія викликала широкі відгуки по всій країні. Одні говорили, що мітинг 17 листопада - провокація західних служб, дехто навіть допускав втручання сіоністських організацій, які, мовляв, провокували дії органів правопорядку. Інші, навпаки, засуджували уряд, який наказав силою розігнати демонстрантів, вбачаючи у виступі 17 листопада 1989 року широкий соціальний і демократичний рух, який об'єднував всі опозиційні сили - «Хартію-77», спілки молодих, спілки вчених, ліве крило профспілок, керівників церковних організацій.

3.4. Створення Громадянського Форуму та його роль в подіях “Ніжної революції”

У наступні два-три дні рух протесту проти кровопролиття охопив усю країну. Студенти вузів оголосили загальний страйк. Замість занять вони виходили на мітинги, проводили демонстрації, йшли на заводи, в села і закликали всіх до боротьби. Це і поклало початок широкій соціально-політичній боротьбі, яка дістала назву «ніжної революції». Важливим було те, що вже в перші дні розвитку подій виявилися дві протилежні тенденції. КПЧ налякалася широкого народного руху, не мала чіткої відповіді на питання, які ставили мітингуючі. Ні Г.Гусак як президент країни, ні М.Якеш як генеральний секретар ЦК КПЧ не знаходили правильних методів дій, які б і досягнуте зберегли, і визначили б правильні шляхи дальшого розвитку, заспокоїли громадськість.

Опозиція, навпаки, після подій 17 листопада починає швидко консолідуватися, розробляє програму поглиблення боротьби шляхом залучення нових прошарків населення, поширення дій на всю країну. Уже 18 листопада 1989 року створилася об'єднана організація опозиції, яка дістала назву «Громадянський форум» (ГФ). її активістами були В.Гавел, З.Ічінські, В.Малі, И.Грушка, Е.Крішсйова, П.Чепка, О.Вондра, Я.Кочава та ін. У форумі були представлені не лише студенти, творчі працівники, але і робітники, торгівці, священики, учителі, лікарі тощо⁶⁸. Громадянський форум на чолі з В.Гавелом став фактичним керівником подій в Чехословаччині.

Програма ГФ включала в себе вимоги всіх опозиційних організацій, що діяли в Чехословаччині з урахуванням нової ситуації, яка склалася після 17 листопада 1989 року. В основі програми лежали заперечення колишньої моделі розвитку суспільства, керівної ролі КПЧ, поглиблення демократизації, зміна характеру і напрямків зовнішньої політики. Головним гаслом було: ”Ми хочемо жити у вільній, демократичній, квітучій Чехословаччині”. На Установчих зборах було висунуто як першочергову вимогу звільнити з посад генерального секретаря М.Якеша і президента Г.Гусака.

Отже, ГФ не був політичною партією, а громадським об'єднанням опозиційних сил країни, всіх людей доброї волі, які відчували відповідальність за критичну ситуацію в країні і готові були мирно боротися за виведення країни з кризи. Висунута ГФ програма стала дальшим кроком вперед порівняно з програмою перетворень 1968 року. Вона кликала не до зброї, а до розв'язання всіх проблем мирним шляхом.

З Праги події перекинулися до інших міст Чехії. Протягом 18-20 листопада 1989 року масові студентські мітинги і демонстрації протесту проти розправи над празькими студентами пройшли в Брно, Оломоуці, Малій Остраві, Чеське Будійовіце, Пльзені та в інших містах Чехії. Повсюдно створювалися організації Громадянського форуму, щоденно проходили мітинги, з 20 листопада страйкували студенти майже всіх вузів.

Вечорами молодь збиралася в театрах, кінотеатрах, в конференц-залах і обговорювала ситуацію в країні. Як і в Празі, до молоді приєднувалася частина робітників, службовців, скрізь активну участь у виступах брали учасники подій 1968 року. Виступи носили політичний характер. Розправу над студентами рішуче засуджували не лише молодіжні організації - Соціалістичний Союз молоді, Союз студентів, але і цілий ряд політичних партій. Спеціальну постанову з цього питання винесла Чехословацька соціалістична партія.

Описуючи хід студентських демонстрацій, кореспондент «Правди» відзначав, що на плакатах і у виступах звучали вимоги, провести вільні вибори: впровадити в практику життя політичний плюралізм; правдиво інформувати громадян про становище в країні; визначити новий курс зовнішньої політики. Повсюдно, - пише кореспондент, який бачив ці демонстрації, - населення виявляло незадоволення політикою уряду. Демонстранти закликали власті до відкритого діалогу, вимагати прискорити реформи, поглиблювати демократизацію. Кореспондент «Правди» С.Вторушин писав у ті дні, що в Чехословаччині завирувало кожне місто і село; кожен майдан, кожне перехрестя заповнювалося демонстрантами. «На окремі мітинги, - писав спеціальний кореспондент, - збиралися по кілька сот тисяч чоловік». Це - яскраве свідчення мирного народного руху, розпочатого студентами.

Ситуація, яка склалася в країні, стала предметом обговорення на екстреному спільному засіданні Федерального уряду і уряду Чехії. На жаль, уряд не дав принципової оцінки подіям 17 листопада 1989 року. Вимоги демонстрантів і мітингуючих були сприйняті однобічно, лише стосовно поглиблення реформ. Тому опубліковане спільне рішення урядів нікого не задовольняло. В ньому зазначалося, що перебудова є складним процесом і вимагає підтримки з боку всього населення країни, в тому числі і молоді. Уряди виявили схвильованість з приводу того, що частина молоді продемонструвала незадоволення, виступила проти уряду, виказавши цим самим недовіру соціалізму. А така позиція вигідна лише противникам народної влади.

Федеральний і чеський уряди висловили сподівання, що всі питання можна розв'язати політичним шляхом, а не протистоянням. Уряд Чехії закликав студентів припинити виступи і розпочати навчання. Справу про конфлікт на майдані св.Вацлава було передано прокуратурі Чехословаччини для розслідування і покарання винуватців⁶⁹ .

Питання про становище в Празі, в усій Чехії 21 листопада 1989 року обговорив пленум Празького МК КПЧ. Учасники пленуму також однобічно розцінили ситуацію в країні. Вони бачили студентські виступи, але не зрозуміли причин, що викликали їх. Учасники пленуму закликали молодь, все населення припинити страйки, сісти за парти і вчитися, а всі назрілі проблеми уряд розв'яже політичними методами дій. Діалог не можна вести на вулиці, а для вирішення проблем потрібно зібратися за «круглим столом». Але страйки продовжувалися. Центром політичної боротьби залишався майдан св.Вацлава в Празі. 23 листопада 1989 року тут зібрався найбільший мітинг - близько 300 тисяч чоловік. Не лише майдан, але й усі вулиці, які приля­гати до нього, були зайняті мітингуючими⁷⁰. Крім студентів, сюди прийшли представники майже усіх заводів столиці. Над головами мітингуючих майоріли сотні лозунгів з вимогами демократії, справед­ливості для усіх, вільних виборів до всіх органів влади. Кореспондент «Правди» повідомляв з Праги, що він не бачив антисоціалістичних лозунгів. Дійсно, всі газети відмічали, що антисоціалістичних лозунгів на демонстраціях не було. Це факт. Але вимоги, які висували демонстранти, могли бути здійснені лише за умови глибокого, всебічного реформування соціалізму. І головною вимогою була вимога створення нового уряду, позбавлення КПЧ керівної ролі.

На мітингу в Празі 23 листопада обговорювалося одне важливе питання - проведення 27 листопада 1989 року двогодинного загального політичного страйку. Виступаючий на мітингу робітник заводу ЧКД заявив, що цю ідею підтримали більше 500 колективів Праги.

Наступного дня, 24 листопада 1989 року, на майдані св.Вацлава знов зібрався мітинг. Газета «Правда» справедливо відзначала, що після 17 листопада 1989 року молодь, а згодом і доросле населення, не покидали майдану. Одні йшли для перепочинку, інші приходили їм на зміну. КПЧ і уряд Чехословаччини втратили контроль над ходом подій, відставали від розвитку ситуації⁷¹. Десятки тисяч пражан, уже не лише студенти, але й дорослі, робітники і службовці, вимагали перебудови і демократизації. Серед виступаючих був О.Дубчек, секретар соціалістичної партії Я.Машек, керівник Громадянського форуму В.Гавел. О.Дубчек зокрема сказав, що події 1989 року поглиблюють програму оновлення суспільства, висунуту в 1968 році. Він вважав, що молодь діє активно, а все населення підтримує її. В.Гавел, виступаючи на мітингу, заявив, що ГФ готовий іти на переговори з урядом. Підготовка до зустрічі уже почалася.

Рух протесту проти розправи над празькими студентами охопив і Словаччину. Специфікою подій в Словаччині було те, що опозиція не мала такого впливу і такої організованості, як в Чехії. Перші студентські мітинги в Братиславі, Трнаві, Кошицях, Пряшеві, Банській Бистриці пройшли уже 18-20 листопада. Студенти ряду вузів страйкували і постійно перебували на майданах, а в окремих вузах заняття продовж) палися, хоч відсутність студентів була досить значною Щовечора студенти словацьких вузів збиралися в театрах, кінотеатрах, у великих конференц-залах, спортзалах і обговорювали становище в країні. У мітингах і зборах, крім студентів, брали участь різні прошарки місцевого населення, представники різних політичних сил. громадських організацій.

Серед виступаючих були й учасники подій І968 року. Особливо популярними були виступи керівників "Празької Весни» - О.Дубчека. активістів руху - М.Кусего. І І. Когута та ін Оратори горили про те, що “осінь 1989 року продовжить весну 1968 року"

Скрізь схвалювалися рішення засудити криваву розправу над празькими студентами, засуджували і лад. за якого подібне може трапитися. Особливо багато нарікань було на те, що не проводяться реформи, буксує процес демократизації. На мітингах обирали активістів, яких направляли в різні ключки Словаччини для організації руху oпopv  властям.

Уже під вечір, 18 листопада 1989 року, в конференц-залі Братиславського університету зібралися активісти студентських організацій, щоб створити єдиний орган керівництва рухом. Одні пропонували піти шляхом пражан і створити в Словаччині Громадянський форум. Більшість виступаючих відхилили дану пропозицію і висловили думку, що не слід копіювати Чехію Усі зійшлися на тому, що єдина організація для керівництва рухом потрібна, що вона має діяти спільно з Громадянським форумом, але повинна мати власну специфіку як щодо форми побудови, так і щодо програми.

Після тривалого обговорення даного питання було прийнято рішення створити в Братиславі з представників усіх верств населення та усіх опозиційних груп громадсько-політичну організацію «Громадськість проти насиллям (ГПН) як орган керівництва народним рухом До складу організації увійшов 21 чоловік, серед яких активісти руху -Ф.Гал. М.Жак М.Шінечка. О.Растер. робітник М.Цап. сторож Я.Будай. драматург Л.Сопко, архітектор М.Філіргова⁷². Збори доручили керівництву ГНП направити представників в усі значні міста Словаччини, скрізь створювати подібні організації, очолювати рух протесту на місцях, протягом тижня підготувати програму дій. Недоліком було те. що до складу ГПН входили лише словаки і чехи. Тут не були представлені угорці, українці, інші національності, що звужувало національну базу руху.

Важливі події в Братиславі та в інших студентських центрах Словаччини відбулися 21-22 листопада 1989 року. З Праги в Словаччину прибули активісти ГФ для налагодження безпосередніх контактів і обговорення плану спільних дій. У Братиславі роботу проводив член керівництва ГФ П.Заяць. Він у подробицях розповів братиславському активу про події 17 листопада 1989 року в Празі, вказав на те. що ряд газет, зокрема орган КПЧ «Руде право», орган КПС «Правда» необ’єктивно оцінювали події. Вони не розповіли правду про кровопролиття на майдані св.Вацлава. і закликав розповідати народу правду, привізши з цією метою відповідний агітаційний матеріал. Ряд активістів ГФ було направлено в Трнаву, Банську Бистрицю, Кошице та в інші студентські центри.

Досить активно розгорталися події серед студентства Східної Словаччини. Сюди прибули кілька представників ГФ - з Праги і ГПН - з Братислави і проводили пропагандистську роботу в Кошицях і Пряшеві. Під їх впливом 21 листопада студенти східнословацьких вузів оголосили страйк, створили страйковий комітет, який керував рухом. Замість занять студенти збиралися в конференц-залах, спортзалах і організовував дискусії навколо питань перебудови і демократизації. Медики обговорювали зміни до Конституції Чехословаччини і вимагали зняти четверту статтю про керівну роль КПЧ та удосконалити федеральний устрій країни, щоб Чехія і Словаччина були дійсно рівноправними.⁷³. Студенти технічного інституту обговорювали ситуацію в Чехословаччині після 17 листопада 1989 року. Всі рішуче засудили розправу над празькими студентами і схвалили програму Громадянського форуму: Під вечір в Кошицях була проведена демонстрація перед ректоратом університету.

17 листопада приєднатися і студенти факультетів у Пряшеві. Сюди прибули також представники з Праги і Братислави і виступили перед студентами, які зібралися в конференц-залі філософського факультету. Мітинг проходив дуже бурхливо. Усі хотіли висловитися, усі засуджували розправу над празькими студентами. Учасники мітингу схвалили програму дій: вести боротьбу спільно з усіма студентами Чехословаччини за демократизацію та поглиблення перебудови. Студенти Пряшева обурилися тим, що про події в Празі вони довідалися не з засобів масової інформації Чехословаччини, а з передач “Голосу Америки”.

Мітинг і демонстрації відбулися і в інших містах Східної Словаччини - в Міхаловцях, Гуменному, Бардійові, у яких брати участь переважно учні середніх спеціальних закладів. Східнословацька преса констатувала, що «неспокій серед студентів» викликали празькі посланці. Газета називала їх емісарами Праги і засудила їх дії. Це свідчило про те, що редакції газет все ще не розуміли, які події розгортаються в Чехословаччині.

На 25 листопада 1989 року була підготовлена програма ГПН, яка складалася з дванадцяти пунктів. В основі програми словаків були ті ж положення, що і в програмі Громадянського форуму в Чехії: скасування 4 статті Конституції про керівну роль КПЧ і зміна всього статуту партії, надання повних політичних прав трудящим (свобода друку; зборів, демонстрацій, спілок), деідеологізація армії, органів правосуддя, учбових закладів і установ культури, створення правової держави, проголошення рівноправними всіх форм власності, збереження права соціального захисту⁷⁴. Словаки включили в програму і ряд інших вимог, які мали національний характер - це перетворення Словацької Національної Ради в справжній парламент, в якому були б представлені усі політичні партії та верстви населення, реформування федерального устрою з метою одержання Словаччиною дійсної рівноправності з Чехією, забезпечення рівноправності усім громадським організаціям. Під час обговорення програми чехи активно підтримували національні вимоги словаків. Схвалення програми ще більше активізувало широкий рух в Словаччині.

Важливим у розвитку подій був двогодинний страйк, призначений на 27 листопада 1989 року. Для підготовки і керівництва страйком було створено з представників різних партій і громадських організацій Центральний страйковий комітет. Ставлення до страйку було неоднозначним. Уряд виступав проти, пропонував обговорити всі проблеми за «круглим столом». Громадянський форум, сотні трудових колективів виступали за проведення страйку. І страйк відбувся.

Центром подій знов стала Прага. Опівдні, в центрі столиці, зібрався мітинг. Прибуло близько 250 тисяч чоловік. О 12-й годині загули заводські сирени, задзвонили дзвони, зупинилися поїзди. Почався загальний страйк. Він тривав до 14-ої години і по всій країні пройшов організовано⁷⁵.

На майдані св.Вацлава тим часом тривав мітинг. Виступали керівники ГФ. представники заводів, учні, митці. Усі вимагали проведення глибоких реформ, які «відкриють новий, вільний і демократичний шлях розвитку чехословацької історії». Преса справедливо відмічала, що мітинги і страйки 27 листопада - це вже не просто виступи студентів, а боротьба всього населення проти тоталітарної системи, проти диктатури КПЧ, проти всього віджилого, що заважає успішному рухові вперед.

Мітинг і страйки організовано пройшли в Брно. Малій Остраві. Оломоуці та в інших містах. У Брно на мітингу зібралося близько 50 тисяч чоловік, в Оломоуці - понад 30 тисяч. Малій Остраві - 25 тисяч. Учасники мітингів схвалювали програму дій ГФ. засуджували політику уряду, який ізолювався від мас. не реагує на їх запит, наказує органам безпеки придушувати рухопозиції.

Організовано проходили виступи населення 27 листопада в Словаччині. У Братиславі студенти, робітники, службовці зібралися на майдані Словацького народного повстання - всього близько 50 тисяч чоловік. Усі учасники мітингу трималися за руки, символізуючи тим самим єдність народу в боротьбі за свої права. Оратори критикували політику КПЧ, уряду Чехословаччини, вимагали проведення реформ, здійснення програми ГФ і ГПН. Висловлювалася думка про те, щоб новий демократичний уряд, створений на плюралістичній основі, негайно вирішив усі проблеми, які стоять перед чехословацьким суспільством. Мітинг проходив мирно, всі висловлювали думку, що вимог потрібно добиватися тільки мирними засобами. Окремі оратори закликали до насилля, але всі засуджували їх. Насилля - не наш метод дій. - заявляли виступаючі. У цей же день майже на всіх підприємствах Братислави, в торгових установах, на транспорті пройшов двогодинний страйк.

 Організовано відбувалися мітинг і загальний страйк у Кошицях. Студенти трьох вузів, представники промислових підприємств, будов, службовці установ зібралися перед бібліотекою з вимогами демократизації, перебудови. До учасників мітингу звернулися представники ГФ і ГПН. Закликали боротися за здійснення програми двох організацій. Виступаючі заявляли, що населення протестує не проти соціалізму, а вимагає його вдосконалення. На багатьох транспарантах було написано: «Ми за демократичний соціалізм!». «Демократичні права і свободу - усім народам!» З 12-ої до 14-ої години на всіх підприємствах роботи були припинені.

Під такими ж гаслами відбувалися мітинги і страйки в Пряшеві. Попраді. Гуменному. Вранові - в усіх містах і навіть містечках Східної Словаччини. У Гуменному на мітинг зібралися близько 5 тисяч учнів середніх шкіл, робітників і службовців. Головними лозунгами були: «Реформи і демократія!». «За соціалізм - без хиб!». Учасники мітингу засудили кровопролиття в Празі, говорили про необхідність прискорення реформ. На всіх заводах і фабриках, в школах і установах були створені організації ГПН всі схвалювали її програму.

У багатьох містах Східної Словаччини в мітингах брали участь і делегації від великих сіл, що було яскравим свідченням широкого розмаху народного руху. Всього у виступах взяло участь близько 80% мешканців країни.

Мітинги, демонстрації й страйки, проведені 27 листопада І989 року, засвідчили подальше наростання боротьби проти системи тоталітаризму. Висунута ГФ і ГПН програма торкалася не лише політичних, але й соціальних основ суспільства. Події розгорталися мирно, без ексцесів. У цьому велика заслуга організацій ГФ і ГПН. Вони організували боротьбу і визначили її форми і методи дій. забезпечили порядок без застосування сили.

Важливим у «ніжній революції», що визначило її характер, був переговорний процес між силами опозиції - ГФ та ГПН. з одного боку, і урядом Чехословаччини та керівництвом КПЧ. з другого боку. У переговорному процесі втілювалася ідея мирного розв’язання усіх наболілих питань.

Ініціатором переговорного процесу став новий голова уряду Чехословаччини Л.Адамец. Проти ініціативи виступили ряд членів уряду і більшість керівництва ЦК КПЧ. Але Л.Лдамец 21 і 22 листопада 1989 року все ж зустрівся з представниками ГФ. Він розповів про хід перебудови в країні й заявив, що як голова уряду готовий обговорити усі наболілі питання з представниками різних громадських організацій^.

Перша офіційна зустріч представників ГФ і ГПН з представниками уряду відбулася 26 листопада 1989 року в Синій залі Палацу праці, в Празі. Делегацію ГФ і ГПН очолював В.Гавел. У складі делегації були активісти руху З.Ічінські, В.Малі. Е.Крішейова, П.Чепка. Делегацію Уряду очолив прем'єр-міністр Л.Адамец. У складі делегації також було одинадцять чоловік, серед яких - міністр М.Чалфа, секретар Союзу Чехословацької молоді В.Могорита. вчені - Я.Крайчі і М.Озарчук. Вів засідання «круглого столу» секретар соціалістичної партії В.Кучера⁷⁶.

Як свідчать опубліковані згодом протоколи, переговори проходили в коректній формі. Керівники представили склад своїх делегацій і висловили задоволення з того, що могли зустрітися за «круглим столом». Обидві сторони погодилися з тим, що ситуація в Чехословаччині дуже складна, і потрібно знайти шляхи мирного врегулювання проблем. Л.Адамец як голова федерального уряду пропонував обговорити питання про загальний страйк, призначений на 27 листопада 1989 року. Він закликав відкликати рішення ГФ і ГПН про проведення страйку, оскільки це завдасть відчутного удару по економіці країни. Якщо ж страйк і проходитиме, все ж потрібно закликати транспортників і робітників безперервних процесів не страйкувати. Л.Адамец далі заявив, що Уряд з розумінням ставиться до всіх вимог ГФ і ГПН, розглядатиме їх почергово, але без зовнішнього тиску.

Дуже короткими були виступи В.Гавела. Він роз'яснив ситуацію зі страйком і сказав, що призупинити його уже неможливо. По всій країні створено страйкові комітети і вони відповідають за організацію проведення мітингів і страйків, які повинні продемонструвати силу і згуртованість народу. Далі В.Гавел зупинився на першочергових завданнях, які потрібно було вирішувати: усунути від влади всіх осіб, які скомпрометували себе. Йшлося про усунення з посад Г. Гусака, М.Штепана, міністра внутрішніх справ Ф.Кінчі. Учасники наради погодилися з пропозицією⁷⁷.

Перші переговори Л.Адамца з В.Гавелом показали, що спільну точку зору на найскладніші проблеми можна все ж віднайти. Наступна зустріч делегацій в такому ж складі відбувалася 29 листопада 1989 року. Л.Адамец проінформував присутніх про те. що вже зроблено за останні дні. а саме: проведено кадрові зміни і готуються заходи щодо їх реалізації. На нараді виступили В.Гавел. З.Ічінські, В.Кучера, представник заводу ЧКД П.Мілер. М.Чалфа. В.Клаус. З усіх питань було знайдено спільну точку зору

Активно обговорювали ситуацію в країні партійні організації КПЧ Відомо, що події в Чехословаччині в листопаді 1989 року зачепили основи політики КПЧ. Основний вогонь критики був направлений саме проти партії комуністів, яка мала керівне становище в країні. Коли почалися студентські виступи, підтримані усім населенням. керівництво КПЧ розгубилося. Не допомогли і консультації Москви. Більшість керівництва КПРС. в тому числі і М.Горбачов, вважали. що події в Чехословаччині є внутрішньою справою країни і нехай керівництво вирішує їх самостійно. Учасник подій Ю.Валента зазначає, що М.Горбачов підтримував режим М.Якеша до останньої хвилини і почав відходити від нього лише напередодні критичних  подій⁷⁸.

Уже 20-21 листопада 1989 року усі організації обговорювали ситуацію в країні. Ретельно обговорили питання політичного стану позачергові пленуми празької та братиславської міських організацій КПЧ. У ті ж дні пройшли пленуми ряду крайкомів - Південночеського. Середньочеського, Західнословацького. Як повідомляла преса, на більшості пленумів не було дано принципової оцінки подіям 17 листопада 1989 року. Більшість партійного активу вважали, що збереження порядку вимагало активних дій органів правопорядку. Масові демонстрації в Чехословаччині продовжували видаватися за провокації іноземних розвідок.

Інша атмосфера запанувала на позачерговому пленумі ЦК КПС, який відбувся 25 листопада 1989 року. Пленум пройшов під гаслами критичної оцінки ситуації в країні, коли боротьба охопила уже більшість суспільства. Керівництво КПЧ визнало свої провали, свою відповідальність за стан справ у країні, за наслідки розправи над студентами 17 листопада 1989 року і подало у відставку⁷⁹. У нових керівних органах КПЧ не знайшлося місця ні для М.Якеша. ні для Г.Гусака,ні для В.Біляка, ні для десятків інших керівників. Старші. ортодоксальний склад Президії ЦК КПЧ відійшов в історію Пленум обрав новий склад Президії ЦК КПЧ. Генеральним секретарем ЦК КПЧ став К.Урбанск. Пленум схвалив рішення, в якому висловлювалася готовність розпочати діалог з усіма політичними силами, які визнають і дотримуються Консолідації Чехословаччини. Дальша ситуація в країні в значній мірі залежала під того, яку політику поведе нове керівництво КПЧ

Одним з центральних питань, яке розглядалося на пленумі ЦК КПЧ, на пленумах крайкомів і міськкомів партії, була переоцінка подій 1968 року Пленум ЦК КП Словаччини і Празькою міськкому на відміну від “Уроків кризового розвитку”, де події оцінювалися як контрреволюційні, говорили про них як спробу реформ суспільства і оновлення соціалізму. Введення іноземних військ пленуми оцінили як грубе втручання у внутрішні справи Чехословаччини80. Переоцінка подій 1968 року повинна була піднести авторитет КПЧ в суспільстві. На пленумах також висловлювалася готовність вести діалог з усіма політичними силами країни. У більшості країв, у великих містах також були проведені кадрові зміни: старе керівництво подавало у відставку. а на їх місце обирався новий склад крайкомів і міськкомів КПЧ.

Новий пленум ЦК КПЧ зібрався 27 листопада 1989 року. Він розглянув два питання: ситуація в Чехословаччині в зв’язку з проведенням загального страйку, і дальші кадрові зміни. З основною доповіддю виступив генеральним секретар К.Урбанск. Він охарактеризував становище в країні як критичне, визнав, що КПЧ відставала від розвитку подій, не контролювала ситуацію. К.Урбанск запропонував скликати позачерговий XVIII з’їзд КПЧ. який має обговорити ситуацію і визначити програму дій. обрати нові керівні органи Пленум ухвалив скликати XVIII з'їзд КПЧ 26 січня 1990 року

На пленумі були розглянуті і кадрові питання. До складу Президії ЦК КПЧ було обрано сім нових членів, а М.Штопана. М.Заваділа. И.Ленарта. які кілька днів тому були обрані до складу Президії, звільнено від своїх обов'язків. На адресу цих членів Президії було багато критики на пленумах крайових і міських парторганізацій. Від членства в Президії ЦК КПЧ були звільнені також секретар Середньочеського крайкому И.Гаман і Південноморавського крайкому В.Гозман. Прискорюючи підготовку до XVIII з’їзду ЦК КПЧ на початку грудня 1989 року опублікував два важливих документи Перший визначав строки проведення виборів у первинних організаціях. пленумів райкомів і крайкомів, на яких оборюватиметься нова програма дій до XVIII з’їзду Як головне завдання ставилося докорінно оновити склад керівних партійних організацій, обрати до керівництва людей. які знають справу і готові працювати на перебудову

Другий документ - проект Програми дій, який повинен затвердити XVIII з їзд ЦК КПЧ Він називався “За демократичне соціалістичне суспільство в ЧССР) Документ давав глибоку характеристику складної політичної ситуації в Чехословаччині і накреслював шляхи виходу з кризи. У документі справедливо зазначалося, що внаслідок неправильної політики КПЧ, оцінку якій дасть XVIII з’їзд, країна зайшла в кут, наявна глибока деформація соціалізму81.

Важливим було те, що документ ЦК КПЧ засудив корінників партії Він закликав перебудувати КПЧ. перетворити її на гуманістичних і демократичних засадах. Партія виступала за широку політичну дискусію з усіма політичними партіями і рухами, за збереження соціалізму, його реформування і удосконалений.

По-новому оцінював Документ і події 1968 року Це булa спроба оновлення соціалізму на гуманістичних і демократичних засадах. Але справа була зірвана п’ятьма країнами ОВД, які ввели війська в Чехословаччину і силою зброї придушили реформи. Введення іноземних військ 6уло невиправданим. а рішення про це - незаконним Після 1968 року з партії було виключено майже 500 тисяч комуністів. серед них дуже багато чесних членів КПЧ. Документ закликав їх знову вступати в ряди парти^.

Оцінюючи новий документ ПК КПЧ кореспондент “Правди” відмічав, що документ знайшов широкий відгук не лише серед комуністів, але і в рядах інших політичних партій і організацій. У повідомленні зазначається, що КПЧ залишиться єдиною політичною партією, яка висунула чітку програму оновлення суспільства дна на базі його консолідації. Думаю, що такий висновок є переоцінкою ролі КПЧ. оскільки програму оновлення за тиждень до нього висунула і схвалила па пленумі ЦК Соціалістична партія Чехословаччини. Варто було підкреслити, що програма дій підготовлена з запізненням. коли уже визначальний вплив у країні мали Г Ф ГПН.

Поки ЦК КПЧ готував нову програму дій, в Празі зібралися члени Федеральних зборів ЧССР^ на яких розглядалося питання про політичну ситуацію в країні. Йдучи назустріч численним побажанням трудових колективів, а також беручи до уваги вимоги ГФ і ГПН, Федеральні збори скасували 4 статтю Конституції ЧССР, в якій говорилося про керівну роль КПЧ, а також параграф 6 статті, де йшлося про керівну роль КПЧ в Національному фронті чехів і словаків. Відтоді КПЧ перестала бути керівною силою, а перетворилася в одну з політичних партій країни⁸².

Вилучена була з Конституції і стаття, яка передбачала навчання в школах в дусі марксизму-ленінізму. Навчання вирішено було проводити в дусі наукового пізнання і у відповідності з принципами патріотизму, гуманізму і демократії. Було прийнято рішення також розпустити політоргани в армії та системі МВС, в органах юстиції, в апараті президента. Рішення з цих важливих питань були прийняті одноголосно⁸³. Вперше в історії Федеральних зборів обговорення питання про зміни в Конституції передавалися по телебаченню прямою трансляцією. ЦК КПЧ від 1 грудня 1989 року довелось працювати в нових умовах - умовах рівноправності усіх політичних партій.

Під цими гаслами в середині грудня 1989 року пройшли районні і крайові партійні конференції. Обговорюючи програму дій, комуністи уже виходили з нових реалій: КПЧ не є керівною силою. Скрізь було оновлено склад міськкомів, райкомів і крайкомів КПЧ. Комуністи давали принципову оцінку становища в країні, вимагати прискорення перебудови і КПЧ, і всього суспільного життя держави.

На крайовій конференції в Брно виступив генеральний секретар К.Урбанек, який наголосив, що нинішнє становище в Чехословаччині - це не криза соціалізму, а криза деформованої адміністративної бюрократичної системи, що стала гальмом суспільного розвитку; і вона повинна бути усунена; комуністи підтримують програму переведення економіки на ринкову систему. Далі К.Урбанек підкреслив, що КПЧ і в нових умовах продовжуватиме активно захищати інтереси народу. Цим вона зможе завоювати авторитет як одна з політичних сил країни.

Поряд із змінами в складі КПЧ відбувалися зміни і в профспілковому русі. На загальнодержавних зборах профактиву було висловлено недовіру Центральній раді профспілок та іншим офіційним профспілковим структурам. Делегати прийняли рішення, яке рекомендувало Центральній раді профспілок не займатися виробничими питаннями, а зосередити увагу- на захисті соціальних інтересів трудящих.

У ті дні країну облетіли ще дві важливі звістки, що свідчили про поглиблення змін і формування нових структур. 8 грудня 1989 року прем'єр-міністр Л.Адамец - прихильник реформ відмовився від посади. Виступаючи по телебаченню, він заявив, що не може нормально працювати під постійним зовнішнім тиском84.

Того ж дня на прес-конференції, яку проводив керівник ГФ В.Гавел, обговорювалося питання про перспективне формування нових державних структур. На запитання, як себе бачить в подальшому, В.Гавел відповів: «Я письменник, а не політик, але інтереси суспільства завжди ставив вище особистих. Якщо буде необхідність, я готовий взяти на себе і функції президента»⁸⁵.

Дальшим розвитком змін у Чехословаччині було формування нового складу Федерального уряду. Після тривалих переговорів з керівництвом ГФ, лідерами різних політичних партій було вирішено створити коаліційний уряд. 10 грудня 1989 року він був сформований і прийняв присягу. Це був Уряд національної злагоди, на чолі якого стояв один з поборників реформ, висунутий КП Словаччини, М.Чалфа. До складу уряду увійшов 21 чоловік, з яких 10 - члени КПЧ, 7 -безпартійні, два представники соціалістичної та два - народної партії⁸⁶. Серед членів уряду було чимало активістів «Празької Весни» 1968 року. Віце-прем'єром став Я.Чарногурський, який не один рік відсидів у тюрмах. Міністром закордонних справ був обраний І.Дінстбир, якого раніше виключили з КПЧ, звільнили з роботи і який працював пічником.

Того ж дня новий уряд було сформовано і в Братиславі, який очолив також прихильник реформ - академік М.Чіч. Після подій 1968 року його було виключено з рядів КПЧ. У попередньому уряді він обіймав посаду міністра юстиції. До уряду ввійшли шість комуністів і дев'ять безпартійних. Вперше до уряду Словаччини як міністр внутрішніх справ увійшов В.Мечіар, який пізніше очолив уряд незалежної Словаччини. Склад уряду було погоджено з керівництвом ГПН. Газета «Правда» справедливо зазначала, що після створення урядів ситуація в Чехословаччині значно поліпшувалася.