Зобов'язально-правовий захист права власності
Поможем в ✍️ написании учебной работы
Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Ці засоби забезпечують захист права власності та інших ци­вільних прав осіб, між якими виникає цивільно-правове зобов'я­зання, тобто між особами, пов'язаними між собою певними пра­вами та обов'язками.

На відміну від речевих засобів захисту права власності, які ґрунтуються на праві власника вимагати від будь-кого утримува­тися від порушення його абсолютного права, зобов'язальні засо­би захисту права власності та інших цивільних прав базуються на можливості застосовувати примусові заходи у правовідноси­нах з конкретно визначеними учасниками відносних правовідно­син, у яких є уповноважена і зобов'язана особа.

Як відомо, всі зобов'язання поділяються, зокрема, на договір­ні і позадоговірні. Відповідними особливостями характеризують­ся засоби захисту прав та інтересів суб'єктів договірних і позадо­говірних зобов'язань.

Так, у договірних зобов'язаннях уповноважена особа (креди­тор) може захистити свої цивільні права та інтереси шляхом:

а) примусу боржника виконати обов'язок у натурі, у тому числі передати кредиторові майно у власність;

б) розірвання договору;

в) застосування мір відповідальності;

г) застосування інших за­ходів, передбачених договором або законом (наприклад, повернення сторонам майна, переданого ними на виконання договору, повернення майна, переданого власником в орендне чи інше тим­часове користування).

Захист права власності чи права на власність у зобов'язаль­них правовідносинах може мати місце лише тоді, коли їх об'єк­том є майно, належне учасникам цих правовідносин на праві власності. Такими є всі договори, що забезпечують перехід права і Власності від однієї сторони до іншої (договори купівлі-продажу, Поставки, міни, дарування тощо), перехід майна у тимчасове ко­ристування, для зберігання (договори майнового найму, схову та ін.), створення нового майна (договори підряду).

Захист права власності у договірних зобов'язаннях здійснюється, зокрема, шляхом звернення сторони про витребування майна від іншої сторони (наприклад, покупець має право вимагати від продавця передачі придбаного майна, на яке у нього вже виникло право власності; орендодавець має право вимагати по­вернення орендарем майна у зв'язку з закінченням терміну оренди та ін.), про усунення перешкод у користуванні майном другою стороною тощо. Сторона в договорі може також вимагати пере­дачі їй у власність другою стороною майна (наприклад, замовник має право вимагати від підрядника передачі у власність виготов­леного предмета підряду).

Що стосується мір цивільно-правової відповідальності, то вони мають специфіку, оскільки за загальним правилом неодмін­ною умовою у складі цивільного правопорушення є збитки, які виявляються у зменшенні, втраті чи пошкодженні майна[15]. Тому відшкодування завданих збитків спрямовано на відновлення по­рушеного майнового права власника-кредитора, а не безпосередньо на захист права власності, яке вже неможливо відновити.

В практиці може виникнути потреба у застосуванні норм до­говірного права та норм інституту права власності для захисту Права власності. Так, відповідно до ЦК України якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли власник не має права витребувати у нього майно. Це вод­ночас означає, що за таких обставин договір купівлі-продажу збе­рігає свою чинність, а покупець має вважатися законним власни­ком. Іншими словами, сам по собі факт продажу майна не власником не є достатньою підставою для визнання договору купів­лі-продажу недійсним. і лише тоді, коли є підстави для витребу­вання майна за правилами віндикації (якщо майно вибуло з во­лодіння власника всупереч його волі, коли набувач є недобросо­вісним), покупець не набуває права власності на таке майно. Од­нак, на наш погляд, у такому разі обов'язково має визнаватися недійсним договір купівлі-продажу.

В процесі вирішення спору між сторонами договірного зо­бов'язання про повернення контрагенту—власнику майна (на­приклад, техніки, переданої замовником для виконання робіт підряднику) може виникнути необхідність підтвердження у су­довому порядку факту належності цього майна на праві власнос­ті замовнику. Для цього у його позові має бути закладена також вимога про визнання права власності на майно, передане за дого­вором, яка має ознаки речево-правового засобу захисту права власності. Тобто, можливе поєднання у позові вимоги про ви­знання права власності та вимоги про повернення майна, яка ґрунтується на положеннях зобов'язального права.

Складною може виявитися ситуація у тих випадках, коли піс­ля закінчення терміну дії договору чи після його розірвання власнику не було повернуто майно. З цього приводу в п. 6.3 Ін­формаційного листа ВАСУ "Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" від 31 січня 2001 р. було роз'яснено, що якщо осо­ба володіла майном на законній підставі, яка згодом відпала (на­приклад, у разі закінчення дії договору), то особа є незаконним володільцем, і до неї може бути подано віндикаційний позов. Можна погодитись з твердженням в Інформаційному листі про те, що така особа є незаконним володільцем, але не можна без­застережно погодитись з твердженням про можливість витребу­вання від нього майна лише за віндикаційним позовом, який не може забезпечити, зокрема, відшкодування понесених власником збитків. Так, наймодавець має право вимагати від наймача повер­нення майна при припиненні договору найму на підставі ч.1 ст. 785 ЦК України, оскільки таке повернення є обов'язком наймача. Більше того, неповернення наймачем майна після закінчення дії договору найму є порушенням, за яке наймодавець має також право вимагати відшкодування заподіяних збитків (ч.2 ст. 785 ЦК України).

Підставами виникнення зобов'язань можуть слугувати також заподіяння шкоди (делікт) особі або майну громадянина, а також заподіяння шкоди організації, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

У зобов'язаннях, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (статті 1166, 1169-1194 ЦК) визначальну роль у захисті інтересів потерпілих відіграє механізм деліктної відповідальності, для настання , якої необхідно, як правило, встановити склад цивільного правопорушення (шкоду, протиправну поведінку, причинний зв'язок між шкодою і протиправною поведінкою, вину)[16].

Деліктна відповідальність настає тоді, коли заподіювач шкоди і потерпілий не перебувають у договірних відносинах щодо блага, якому заподіяно шкоду. Основними способами відшкодування шкоди, заподіяної майну особи, слугують: відшкодування її в натурі (надати річ тих самих роду і якості, виправити пошкоджену річ і т. і.) або повне відшкодування заподіяних збитків (ст. 1192 ЦКУ).

Як уже зазначалося, віндикаційний позов може бути поданий, якщо майно збереглося у натурі. Тому коли, наприклад, поруш­ник зіпсував, спожив, відчужив невідомим особам вкрадену річ власник може захистити порушене право, лише звернувшись з позовом про відшкодування вартості цієї речі (ст.1213 ЦКУ), тобто у таких випадках некоректно говорити про захист права власності, оскільки фактично за такими позовами захищається майнове право власника, який втратив право власності на знищене чи втрачене майно. Якщо ж майно частко­во зіпсоване і власник бажає залишити його собі, то він може ви­магати від незаконних утримувачів витребування зіпсованого майна за правилами віндикації та відшкодування збитків, завданих пошкодженням майна. Тому не можна погодитись з імперативною рекомендацією Інформаційного листа ВАСУ "Про деякі і приписи законодавства, яке регулює питання, пов'язані із здійсненням права власності та його захистом" від 31 січня 2001 р. про те, що якщо майно змінило своє початкове господарське при­значення, то підстав для задоволення віндикаційного позову Немає і власник має право лише на відшкодування збитків. Така рекомендація ВАСУ є сумнівною, адже власник не може бути Позбавлений можливості витребувати з незаконного володіння інших осіб, хоч і пошкоджене, але майно, яке було його влас­ністю.

Зобов'язання, що виникають внаслідок набуття або збере­ження майна без достатньої правової під­стави, врегульовані главою 83 ЦК України. Зміст цього зобов'я­зання полягає в тому, що особа, яка одержала майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернути безпідставно набуте майно цій особі. У разі невиконання цього обов'язку безпідставно одер­жане майно підлягає стягненню у примусовому порядку через суд або арбітражний суд. Ці заходи примусового характеру є ци­вільно-правовою санкцією, для застосування якої необхідно вста­новити факт придбання чи збереження майна без достатніх підс­тав, передбачених законом або договором. Важливою особливіс­тю цього способу захисту є застосування його незалежно від ви­ни зобов'язаної особи.

В юридичній науці визнається, що цей вид позадоговірних зо­бов'язань має назву "зобов'язання з безпідставного збагачення". У ЦК УРСР 1922 р. був самостійний розділ XII "Зобов'язання, що виникають внаслідок безпідставного збагачення". У ЦК УРСР 1964 р. законодавець очевидно з ідеологічних міркувань відмовився від такої термінології і запровадив інститут зобов'я­зань, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав. Безумовно, нова назва виявилася досить складною для вживання і незруч­ною для застосування у судовій практиці.

У юридичній літературі визнається, що зобов'язання з без­підставного збагачення сформувалися ще в Стародавньому Ри­мі[17]. Як стверджує відомий український вчений О. А. Підопригора, вони дістали захист засобами кондикційних позовів: а) позов про повернення незаборгованого; б) позов про повернення май­нового представлення, мета якого не досягнута; в) позов про по­вернення краденого; г) позов про повернення одержаного не­справедливою чи неправильною підставою[18].

Звичайно, що такі позови у видозміненому вигляді можуть пред'являтися і в сучасний період з урахуванням правил чинного цивільного законодавства України.

Зобов'язання з безпідставного збагачення мають складну юридичну природу. На думку І. Красько, вони являють собою цивільні правовідносини, згідно з якими боржник повинен по­вернути кредиторові майно, яке він одержав без належної підста­ви еквівалентно реально отриманій вигоді.[19]. Наведене визначення могло б бути більш повним, коли б у ньому автор зазначив, що і доходи боржника є безпідставно отриманими.

Під належною правовою підставою слід розуміти придбання майна за належною угодою, у порядку спадкування, на підставі адміністративного акта та іншими підставами, не забороненими законом. Це зобов'язання виникає у разі коли з самого початку не було відповідної правової підстави або вона відпала згодом. Правова підстава, за якою придбано майно, може відпасти, на­приклад, у разі визнання угоди, за якою набувається майно, су­дом чи арбітражним судом недійсною; у зв'яз­ку з введенням в дію нової правової норми, якій надається зворотна сила; у разі скасування вищою інстанцією у порядку нагляду рішення суду чи арбітражного суду, на підставі яких було проведено стягнення на користь позивача.

Безпідставне придбання може мати місце у разі виконання неіснуючого між сторонами обов'язку або коли такий обов'язок існував, але вже був виконаний. Необґрунтованим придбанням може бути і оплата продукції у більшій сумі, ніж вона коштує.

Не вважається безпідставно одержаним і не підлягає витребуванню також майно, передане на виконання зобов'язання до настання строку виконання, адже ст. 531 ЦК України допускає дострокове вико­нання зобов'язання боржником, якщо інше не випливає із зако­ну, договору чи змісту зобов'язання. Не може вважатись безпідставно придбаним: майно за будь-якого дострокового виконан­ня зобов'язання, адже підставою для його передачі є договір; майно, передане на виконання зобов'язання після закінчення строку позовної давності, якщо таке виконання допускається, адже метою зобов'язання є його виконання, на­віть у випадку закінчення строку позовної давності; та інше майно, якщо це встановлено законом.

Щодо безпідставного збереження, то воно має місце, коли певна особа повинна була витратити частину своїх коштів, але не зробила цього, тим самим зберігши їх завдяки витратам іншої особи.

Що стосується розрахунків між сторонами, то потрібно відмі­тити, що їх порядок нагадує порядок відшкодування збитків. У разі неможливості повернути майно в натурі, має бути відшкодо­вана його вартість, яка визначається на момент придбання. Крім того, зобов'язана особа повинна повернути або відшкодувати всі доходи, які вона отримала або могла отримати з того часу, коли дізналася або повинна була дізнатися про безпідставність одер­жання майна.

Таким чином, на відміну від позовів про повернення безпідстав­но придбаного майна, за віндикаційним позовом позивач може витребувати лише ту річ, яка вибула з його володіння.

Зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження май­на забезпечують захист майнових прав по-іншому, ніж віндика­ція майна. Головним критерієм розмежування тут має слугувати факт збереження у боржника майна та наявність у нього ознак індивідуальної визначеності чи родових ознак. Тобто, якщо май­но є індивідуально-визначеним і збереглося у боржника в натурі, то власник витребує його за віндикаційним позовом. Якщо ж майно не збереглося в натурі або воно визначено лише родовими ознаками, то потерпілому (власникові) повертається не те саме майно, а лише така сама кількість однорідних речей чи його вар­тість за позовом про витребування безпідставно придбаного чи збереженого майна, причому не буде мати значення спосіб вибут­тя майна з володіння власника (за його волею чи всупереч його волі).

На наш погляд, ефективність засобів захисту інституту без­підставного збагачення може виявитися у разі їх субсидіарного застосування у випадках визнання угод недійсними та неукладеними. За недійсною уго­дою кожна сторона зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а коли неможливо повернути одержане в на­турі — відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом. Тобто у даному випад­ку законодавець не передбачає у застосуванні реституції правових наслідків щодо доходів, одержаних однією чи обома сторона­ми від використання майна. Вирішити долю цих доходів можна за допомогою позову про повернення безпідставно одержаних доходів. Нерідко сторони не вимагають у суді застосування ре­ституції, покладаючись на добровільне повернення -майна, і суд лише визнає угоду недійсною без застосування відповідних пра­вових наслідків. У такому випадку сторони недійсної угоди також можуть забезпечити повернення майна за допомогою меха­нізмів інституту безпідставного збагачення.

Необхідно також розрізняти позови з безпідставного збага­чення і позови з заподіяння шкоди. Першим критерієм для їх розмежування є принцип вини. Так, позов про відшкодування шкоди може бути задоволений, як правило, за наявності вини її заподіювача, в той час як позов про повернення безпідставно придбаного чи збереженого майна — і за її відсутності. Другою ознакою для розмежування зазначених способів захисту є те, що позов про відшкодування шкоди є засобом покладення майнової відповідальності на заподіювача шкоди, а зобов'язання з безпід­ставного збагачення не є засобом відповідальності, адже воно не е деліктним. Як відомо, в основі зобов'язань із заподіяння шкоди, як правило, є делікт, тобто правопорушення, необхідним елемен­том якого є вина[20], за винятками, прямо передбаченими законом. Крім того, тут завжди є конкретна потерпіла особа. В основі ж зобов'язань з безпідставного придбання чи збереження майна ле­жить факт безоплатного одержання майна за рахунок інших осіб без належної правової підстави, що може бути результатом як правомірних, так і неправомірних дій однієї чи обох сторін[21]. Іно­ді розмежування цих відносин здійснюють лише за принципом вини[22].

Деліктні зобов'язання та зобов'язання з безпідставного при­дбання чи збереження майна по-різному відновлюють порушену майнову сферу потерпілих. У першому випадку діє принцип пов­ного відшкодування заподіяної шкоди, що є мірою цивільно-пра­вової відповідальності, в другому потерпілому повертаються чи відшкодовуються лише ті втрати, на розмір яких збільшився майновий актив боржника.

В практиці поширені випадки реалізації краденого майна за нижчою ціною, ніж його дійсна вартість. У юридичній літературі пропонується з практичних міркувань звертатися з позовом про відшкодування шкоди, оскільки звернення з позовом про повер­нення безпідставно одержаного майна не забезпечить належного захисту інтересів потерпілого[23]. Однак, якщо вартість краденого майна і вартість його реалізації збігатимуться, то, на наш погляд, у кредитора (потерпілого) є можливість на свій розсуд обрати за­сіб захисту.

В Цивільному кодексі України від 5 червня 1997 існував спосіб повер­нення безпідставно придбаного майна, а саме — стягнення його в дохід держави. Підставою для застосування саме цього способу є наявність у діях особи мети, яка явно суперечить інтересам держави і суспільства.

В юридичній літературі було сформульовано такі умови для стягнення безпідставно придбаного майна в дохід держави:

— дії мають бути протиправними, що порушують інтереси держави і суспільства;

— вчинення таких дій має характеризуватися суб'єктивним наміром порушити закон, тобто необхідно встановити вину особи у формі умислу;

— дії не повинні полягати у вчиненні угод;

— дії не повинні підпадати під дію норм адміністративного і кримінального законодавства, що передбачають конфіскацію без­підставно придбаного майна.

Однак, викладені рекомендації не узгоджуються з розвитком цивільного законодавства. Так, відповідно до ст. 1212 ЦК України, якщо інше не встановлено іншими законами чи правовими актами і не випливає із суті відповідних відносин, правила цієї глави підлягають застосу­ванню також до вимог:

1) щодо повернення виконаного за недійсним правочином;

2) щодо витребування майна власником з чужого незаконного володіння;

3) однієї сторони у зобов'язанні до іншої щодо повернення виконаного у зв'язку з цим зобов'язанням;

4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Таким чином, складачі ЦК України допускають мож­ливість положень про зобов'язання з безпідставного придбання чи збереження майна (безпідставного збагачення) у поєднанні з переліченими вище вимогами. Тобто можна стверджувати, що правила цього правового інституту можуть мати субсидіарне за­стосування до вимог, що ґрунтуються на правилах інших інсти­тутів цивільного права. Думається, що такий підхід заслуговує на підтримку, адже в судовій практиці досить рідкісними є випадки застосування правил, які регулюють відносини з безпідставного придбання чи збереження майна, що зумовлювалося відсутністю необхідних чітких рекомендацій щодо дії цих правил.

Водночас перелік вимог, до яких можуть застосовуватися по­ложення про безпідставне збагачення, можна доповнити іншими вимогами, зокрема вимогами, пов'язаними з визнанням угод неукладеними. Крім того, дещо некоректно сформульовано окремі положення ст. 1212 ЦК України, зокрема щодо вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, оскільки створюється враження, що тут не застосовуються загальні поло­ження цивільного законодавства про правові наслідки недійсної угоди. Між тим, у разі визнання недійсною угоди (правочину) насамперед мають застосовуватися правові наслідки, встановлені для недійсних угод, а положення про безпідставне збагачення — лише у разі недостатності положень про недійсність угод.

Наприк­лад, можуть виникнути питання, чи повинні розглядатися без­підставно одержаними доходи від незаконної підприємницької діяльності, хабарництва тощо, чи тут мають застосовуватися інші правові механізми. Справа ще в тому, що таке майно не підлягає кримінально-правовій конфіскації, яка поширюється лише на майно, яке є власністю засудженого. На доходи, одержані зазна­ченим способом право, власності у набувача не виникає.

Висловлена точка зору певною мірою не узгоджується з іс­нуючою судовою практикою. Так, відповідно до п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином і стягнення безпідставно нажитого майна" від 31 березня 1989 р. (з наступними змінами) у справах про хабарництво, спекуляцію, заняття забороненими видами під­приємницької діяльності, порушення правил про валютні опера­ції та про інші корисливі злочини згідно з законом з винних стягується безпідставно набуте май­но. При цьому гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом і визнані речевими доказами, відповідно до п. 4 ст. 81 КПК України передаються у дохід держави.

Ефективність засобів захисту інституту безпідставного збага­чення може проявитися у разі їх субсидіарного застосування у випадках визнання угод недійсними.

Нині інститут зобов'язань з безпідставного придбання чи збе­реження майна за рахунок іншої особи (безпідставного збагачен­ня) ще не посів свого чільного місця у системі зобов'язального права внаслідок абстрактності багатьох його понять, труднощів у виявленні відносин, які мають підпадати під дію його норм.



Дата: 2019-05-28, просмотров: 223.