2.1 Перша світова війна, плани великих держав щодо Польщі та реакція поляків на початок війни

Влітку 1914 р. з початком військового конфлікту між центральними державами і країнами Антанти постала реальна можливість об'єднання польських земель і відновлення польської державності під егідою одного з воєнно-політичних блоків. Відповідно до орієнтації польські політичні сили в роки світової війни утворювали різноманітні союзи і коаліції.

На перемогу Антанти орієнтувалась Національно-демократична партія (НДП — "ендеки") та її прихильники, що утворили Польський національний комітет (ПНК). Восени 1917 р. його було визнано Францією, Англією, Італією і США як уряд майбутньої польської держави. Ставку на Австро-Угорщину робили галицькі партії і частина Партії польських соціалістів (ППС — фракція). Пронімецької орієнтації дотримувалось угруповання ППС на чолі з Ю.Пілсудським, Польське стронніцтво людове (ПСЛ), Національний селянський союз та інші об'єднання.

Хід війни не виправдав жодного з розрахунків і лише перемога Антанти та США на заключному етапі війни дозволила, політичним силам зайняти більш визначену позицію щодо "польського питання". Тим більше, що право поляків возз'єднатися і відновити польську державність визнавали Тимчасовий, а згодам більшовицький уряд Росії. Необхідність створення польської держави із виходом до моря підкреслювалась у програмі миру американського президента В.Вільсона від 8 січня 1918 р. і спільній червневій декларації глав урядів Англії, Франції та Італії.

Восени 1918 р. за умов успіхів польського національного руху, глибокої політичної та економічної кризи, що охопила наприкінці світової війни Німеччину та Австро-Угорщину, революційних змін в Росії, активізувалась боротьба політичних сил за владу. Наприкінці жовтня 1918 p. галицькі партії створили в Кракові Польську ліквідаційну комісію (ПЛК), яка перейняла від окупаційних органів повноваження в Західній Галичині. Народна рада виникла в Тешинській Сілезії. У залишеному австрійськими військами Любліні 5 листопада за активної участі лівих соціал-демократів, соціалістів, Бунду, профспілок, лідери яких мали багаторічні контакти з російськими більшовиками, постала Рада робітничих депутатів.[9,129]

На противагу люблінській Раді 7 листопада було сформовано Тимчасовий народний уряд на чолі з галицьким соціалістом І.Дашинським. Того ж дня в урядовому маніфесті "До польського народу" декларувалось утворення демократичної парламентської держави — Польської народної республіки. Разом із поваленням Регентської ради, яка з вересня 1917 р. репрезентувала польську владу на окупованих німецькими військами територіях, заявлялось про намір уряду націоналізувати найважливіші галузі економіки, велику земельну власність, провести аграрну реформу, реорганізувати адміністративну систему і освіту, ввести 8-годинний робочий день, розвивати соціальне законодавство тощо.

Водночас німецькі політики, навіть за умов завершення Першої світової війни, намагались не втратити контроль над процесом відновлення польської державності і зробили ставку на Ю.Пілсудського — визнаного авторитету серед поляків. Вже після підписання Комп'єнського перемир'я, 14 листопада у Варшаві Регентська рада передала йому всі державні повноваження і невдовзі самоліквідувалася. Тоді ж був сформований новий Тимчасовий уряд на чолі з соціалістом Є.Морачевським. Влада цього уряду була визнана ПЛК, Народною радою Тешинської області. Згідно декрету від 22 листопада про організацію тимчасової верховної влади, підписаного Є.Морачевським і Ю.Пілсудським, останній оголошувався Начальником держави і повинен був здійснювати "вищу владу у Польській республіці" до скликання Установчого сейму. Визначені повноваження Ю.Пілсудського — призначення уряду, затвердження бюджету і законодавчих актів у формі урядових декретів, повнота військової влади, наближались до диктаторських.

Увага уряду була приділена як встановленню контролю у провінціях, так і першочерговим соціально-економічним перетворенням. На 26 січня 1919 р. призначено вибори Установчого сейму і затверджено порядок їх проведення на основі загального, рівного, пропорційного виборчого права й таємного голосування. Активізувались воєнні дії проти Західно-Української Республіки (ЗУНР), що призвели до окупації Східної Галичини у липні 1919р.

Зважаючи на нестійкість політичного становища нової держави, яка не отримала визнання держав-переможниць, і необхідність досягнення порозуміння з проантантівським ПНК в Парижі Ю.Пілсудський вдався до поступок. В середині грудня були розірвані дипломатичні відносини з Німеччиною, а в ході переговорів з прибулими до Варшави представниками Антанти і США домовлено про зміну уряду. 16 січня 1919 р. главою новоствореного за участю ПНК кабінету став один з лідерів ендеків, всесвітньо відомий піаніст І.Падеревський. Представники ж Ю.Пілсудського поповнили ПНК, що став офіційною делегацією країни на Паризькій мирній конференції. Розпочалась смуга визнання Польщі з боку країн світу.

Перші вибори на території Польщі відбулись у визначений строк — 26 січня 1919 р. лише на території Королівства Польського і Західної Галичини. У ході приєднання територій додаткові вибори проводились на протязі наступних 14 місяців. Перемогу на них здобули праві політичні сили, що утворили в сеймі коаліцію — Народно-національний союз. Ліву фракцію сейму складали депутати від партій, що недавно підтримували "народні уряди" та вибороли третину голосів виборців. Селянські партії, які обстоювали проведення аграрної реформи, сформували фракцію Центр. Чимало мандатів і 11% голосів виборців здобули партійні структури, що репрезентували національні меншини.

Одним з перших Установчий сейм прийняв закон про тимчасову організацію влади, так звану Малу конституцію, яка мала діяти до прийняття Основного закону. Суверенною законодавчою владою з правом прийняття законів проголошувався Установчий сейм. Йому підкорялися всі органи виконавчої влади, начальник держави, уряд. Представником держави і вищим виконавцем рішень сейму у цивільних і військових справах" визнавався начальник держави, позбавлений законодавчої ініціативи. Він же репрезентував державу в міжнародних стосунках. Крім конституційного питання у липні 1919 р. сейм затвердив основні принципи аграрної реформи, прийняв закон про 46-годинний робочий тиждень на промислових підприємствах, про обов'язкове страхування та інші. Також депутати пильно стежили за становленням польських кордонів.

Західні кордони Польщі були визначені Версальським мирним договором (28 червня 1919 p.). Вона отримувала район Познані і частину Західної Пруссії з Торунем. Ці землі утворювали коридор, який давав Польщі вихід до Балтійського моря. Місто-порт Данціг ставав вільним містом під контролем Ліги Націй (ЛЯ). У спірній південній частині Східної Пруссії (Мазурах) і Верхній Сілезії вирішено провести плебісцит. У першому випадку Німеччина легко здобула перемогу в ході опитування 11 липня 1920 р. Щодо Верхньої Сілезії проблема виявилась набагато складнішою. Лише після втручання ЛН Німеччина отримала північну і західну частину цієї області, а решта дісталася Польщі .

У тривалу суперечку між Польщею і Литвою з приводу Віленщини втрутилася Верховна рада союзних держав, яка у липні 1920 р. рекомендувала віддати литовцям Вільнюс та навколишні райони. А потім його було зайнято Червоною Армією в ході радянсько-польської війни 1920 р. й одразу передано Литві за двосторонньою домовленістю. Проте в жовтні цього ж року поляки захопили Вільнюс і Віленщину, а невдовзі включили їх до складу польської держави .

Затягнулось також становлення польсько-чехословацького кордону в Тешинській Сілезії, населеній переважно поляками. У липні 1920 р. конференція послів Антанти поділила її навпіл, залишивши Чехословаччині шахти Остравського басейну. Набагато складнішим виявилось питання про східні кордони Польщі, яке займало одне з центральних місць в її зовнішній політиці.

Розраховуючи на підтримку західних держав, чимало польських політиків жадали повернення до кордонів 1772 р. і утворення під егідою Польщі федерації східноєвропейських народів на противагу більшовицькій Росії. Разом із воєнною кампанією проти ЗУНР поляки розгорнули воєнні дії проти більшовиків, і в травні 1919 р. їхній кордон сягав аж до Мінська та Бобруйська.[20,36]

Наприкінці року союзники в черговий раз визнали за необхідне встановити східний кордон Польщі, а утворена Паризькою мирною конференцією комісія у польських справах визначила межі цих територій. 8 грудня 1918 р. французький прем'єр Ж.Клемансо оприлюднив офіційну волю Антанти: кордон мав проходити через Гродно, Ялівку, Немирів, Брест-Литовський та на схід від Перемишля. Зі свого боку радянська сторона 22 грудня запропонувала Польщі мир на основі цілковитої незалежності та зобов'язання не переходити лінії, на яких стояли польські війська.

Польський уряд І.Падеревського відкинув як радянські пропозиції, так і запропонований Антантою кордон. 21 квітня 1920 р, у Варшаві підписано військово-політичний договір з урядом Директорії. Польща визнавала українськими території до кордонів 1772 р., а УНР погодилась на приєднання до Польщі Східної Галичини, Західної Волині та частини Полісся. Додаткова військова конвенція передбачала взаємне порозуміння військового командування обох країн на випадок спільної акції польсько-українських військ проти більшовиків.

26 квітня 1920 р. польські війська і дивізії Петлюри рушили в Україну з гаслом: "За вашу і нашу свободу!". Добре організована польсько-українська армія прорвала лінію фронту більшовицьких військ і 7 травня вступила в Київ. Проте більшовики зібрали резерви і розпочали контрнаступ. По тижневі важких боїв на Південно-Західному фронті лінія оборони польських військ 5 червня була розірвана і Перша кінна армія вийшла в тил 3-і польської армії. 10 червня польські експедиційні війська почали відступ. На середину липня більшовики перейшли Збруч й зайняли частину Галичини. У Тернополі був створений уряд Галицької Радянської Соціалістичної Республіки під головуванням більшовика В.Затонського.

Водночас війська Західного фронту під орудою М.Тухачевського швидким маршем просувались на Варшаву. Тоді ж, ЗО липня у захопленому Бєлостоці за вказівкою Москви утворився Польський революційний комітет (Польревком), до складу якого увійшли відомі більшовики Ф.Дзержинський, Ф.Кон, Ю.Мархлевський, Ю.Уншліхт. Нова влада за активної участі секції Комінтерну — Комуністичної робітничої парти Польщі (утворена в грудні 1918 р. на основі об'єднання ліворадикальних сил) розпочала націоналізацію промислових підприємств, конфіскацію поміщицьких маєтків, формування польської Червоної Армії. Ці перетворення викликали паніку у польському суспільстві. Взагалі похід Червоної Армії у Польщу і започатковані Польревкомом "нововведення" повинні були, на думку керівництва Комінтерну, прискорити революційний процес у Польщі і підштовхнути ходу світової пролетарської революції.

Внаслідок успішних дій кіннотників С.Будьонного і армії М.Тухачевського польська держава опинилась перед лицем смертельної загрози. З Варшави було евакуйовано всі урядові служби та дипломатичні місії. Військові поразки і загострення внутрішньополітичної ситуації викликали появу надзвичайного органу — Ради оборони держави, наділену всією повнотою законодавчої, виконавчої і військової влади.

Польський уряд звернувся до союзних країн по допомогу. Відповідно до рішень Верховної ради держав Антанти англійський міністр закордонних справ лорд Д.Керзон запропонував 12 липня Росії укласти перемир'я, зупинивши війська за 50 км на схід від лінії, визначеної ще в грудні спеціальною комісією (лінія Керзона). Більшовики не погодились і зажадали прямих переговорів з Польщею, хоча британський уряд погрожував блокадою.

У середині серпня сталося "диво на Віслі" — радянські війська були зупинені на підступах до Варшави, і при матеріальній підтримці західних держав поляки перейшли у контрнаступ. 12 жовтня були підписані попередні мирні домовленості: Польщі відходили землі Західної України та Західної Білорусії, а польський кордон встановлено на 150 км на схід від "лінії Керзона". Ці попередні умови перетворені на остаточні Ризьким мирним договором від 18 березня 1921 р. Ще раніше, в січні 1921 р. був підписаний договір про союз Польщі і Франції.[13,17]

Дворічний конституційний процес, започаткований скликанням Установчого сейму, завершився прийняттям 17 березня 1921р. Конституції Польської республіки, яка була результатом компромісу між правими і лівими політичними силами. Згідно Основного закону носієм верховної влади визнавалась нація — сукупність всіх громадян польської держави. Конституцією затверджувався принцип розподілу функцій між кількома органами: законодавчими (Сейм і Сенат), виконавчими (президент і уряд), судовими (незалежні суди). Безпосередні зв'язки з нацією як носієм суверенітету передбачалися лише для законодавчої влади шляхом прямих загальних виборів. Парламент країни наділявся виключним правом видання законів, а також обіймав функцію контролю над виконавчою владою через Вищу палату контролю.

Глава держави (президент) обирався на спільному засіданні палат терміном на 7 років. Він керував органами виконавчої влади, стежив за виконанням законів, скликав Сейм і Сенат, призначав главу уряду. В організації державної адміністрації конституція проголошувала принцип децентралізації шляхом місцевого самоврядування на рівні гмін, повятів і воєводств. Розпорядчі і контрольні функції самоврядування (ради і сеймики) створювалися шляхом виборів.

Конституція проголошувала широкий спектр громадянських прав і політичних свобод, встановлювала важливі соціальні норми. Передбачалось існування громадянських і релігійних організацій, навчальних закладів для національних меншин. Також основний закон визначав, що римо-католицька церква "посідає в державі провідне місце серед рівноправних віросповідань". Введення в дію Конституції 1921 р. завершило процес формування польської державності за зразком парламентської демократії.

Економічне становище Польщі в період повоєнної стабілізації було вкрай важким, і ще довгий час відчувались наслідки воєнних дій та окупації. Рівень виробництва продукції промисловості на початку 20-х років зупинився на позначці 30%, а збір зернових не перевищував 40% довоєнного рівня. Зовнішня торгівля занепала. В країні панували інфляція, безробіття, зубожіння частини населення. За перших три повоєнних роки з країни емігрувало понад 300 тис. чоловік. Труднощі поглиблювалися колоніальним характером польської економіки, розірваними зв'язками та економічною війною Німеччини проти Польщі.

Вихід з економічної скрути польське суспільство пов'язувало із розвитком парламентської демократії на основі конституції 1921 р. Це зумовило політичну активність населення і партій напередодні парламентських виборів, призначених на листопад 1922 р. Праві партії (християнські демократи, ендеки) створили виборчий блок Християнський союз національної єдності — "Хієна", який домагався полонізації країни за рахунок дискримінації національних меншин, проводив виборчу кампанію під клерикальними, шовіністичними гаслами. З самостійними програмами в передвиборчій кампанії взяли участь ПСЛ-П'яст, ПСЛ-Визволенє, ППС, Блок національних меншин, компартія.

За результатами голосування жодне угруповання не здобуло необхідної більшості ні в Сеймі, ні в Сенаті, хоча найбільшу кількість депутатських мандатів — 38% здобули партії "Хієни". Після кількох турів голосування першим президентом Польщі став представник ПСЛ-Визволенє професор Г.Нарутович, що належав до однієї з масонських лож. 14 грудня Ю.Пілсудський, який відмовився балотуватися на президентську посаду, передав владу новообраному главі держави, але його через кілька днів було вбито. Другі вибори закінчились обранням С.Войцеховського.

2.2 Державний переворот у травні 1926 р. Встановлення режиму "санації"

Надзвичайна політична строкатість депутатського корпусу, відсутність у сеймі постійної більшості ускладнювали розробку принципів державної політики й обмежували маневри польських урядів в період після виборів 1922 р. Це призводило до частої зміни виконавчих структур й обумовило політику держави, що базувалась на прийнятті компромісних рішень між політичними силами. Проте, як правило, вони мали короткотерміновий ефект.

Наслідком цієї специфічної рівноваги став прихід після соціальних катаклізмів кінця 1923 р. нового непарламентського кабінету на чолі з вченим-економістом В.Грабським, який отримав надзвичайні повноваження щодо корекції податкового законодавства, отримання зовнішніх позик, реформування грошової системи. Енергійними і послідовними заходами йому вдалося зупинити інфляцію, стабілізувати державний бюджет, ввести нову національну валюту — злотий. Проте впорядкування фінансової системи виявило інші прогалини польської економіки, яка потребувала докорінної перебудови. Технічна відсталість і низька продуктивність промисловості призвели до втрати конкурентоздатності на зовнішніх ринках. Протягом 1925 р. відбулось скорочення промислового виробництва, що супроводжувалось ростом безробіття і погрожувало соціальними катаклізмами в суспільстві.[13,17]

У грудні 1925 р. після тривалих дебатів Сейм прийняв закон про виконання аграрної реформи, яка передбачала щорічне парцелювання 200 тис. гектарів земельної площі. Але часткова перебудова сільського господарства, хитка економіка якого визначалась ринковим попитом на його продукцію, не призвела до кардинальних змін і лише послабила аграрну проблему.

Протягом першої половини 20-х років дестабілізуючим фактором, з яким мали рахуватися президент, уряд і польські законодавці, було становище та права національних меншин у східних регіонах. Виконавчою владою не було знайдено вирішення цього питання, а спроби розрядити напруження шляхом запровадження національних мов у судочинство, адміністративні органи і навчальні заклади очікуваних результатів не дали. Каральні ж заходи Корпусу охорони прикордоння мали короткочасний ефект і дише посилювали національні антагонізми.

Через заключения Локарнських угод, що залишали ваймарській Німеччині свободу рук на Сході, погіршилося міжнародне становище Польщі. Після призупинення у 1925 р. імпорту польського вугілля розпочалась багаторічна "митна війна" з Німеччиною, що боляче вдарила по польській економіці. З країни відбувався відтік валюти, розпочався новий виток інфляції, що дало привід до відставки у грудні 1925 р. кабінету В.Грабського.

Водночас економіка Польщі ввійшла в смугу економічної кризи, що посилила соціальну і політичну нестабільність у суспільстві, стала підґрунтям широкого невдоволення загалу політикою правоцентристських урядів. Проблема заміни державної системи перейшла із області теорії в практичну площину, коли підвищений інтерес суспільства викликали позапарламентські методи управління.

Політичну нестабільність в країні вдало використав у власних інтересах Ю.Пілсудський та однодумці маршала, що розпочали підготовку захоплення влади. Із призначенням Л.Желіговського військовим міністром на ключові посади в армії повернулися раніше усунені пілсудчики, за рахунок державних коштів розпочалось озброєння і оснащення загонів Стрілецького союзу, який перетворився у своєрідну 160-тисячну приватну гвардію Маршала. Для залучення нових союзників Пілсудський на початку 1926 р. провів серію консультацій з керівництвом різних політичних партій.

Увечері 11 травня в столиці відбулися антиурядові виступи офіцерів. До Варшави почали стягуватися вірні Ю.Пілсудському військові підрозділи, щоб продемонструвати підтримку маршалу і примусити піти у відставку уряд В.Вітоса. Проте президент республіки відкинув вимоги заколотників, а вірні присязі війська вчинили їм опір. Демонстрація сили несподівано для її організаторів переросла у збройну боротьбу, перевагу в якій здобув Ю.Пілсудський та його однодумці. 15 травня уряд В.Вітоса і президент С.Войцеховський склали свої повноваження.

31 травня 1926 р. на об'єднаному засіданні палат парламенту Ю.Пілсудського було обрано президентом країни. Легітимізувавши тим самим переворот з боку народних обранців, він, щоб зберегти свободу своїх подальших дій, відмовився обійняти посаду глави держави. На його пропозицію в кріслі президента опинився маловідомий політик, особистий друг маршала професор І.Мосьцицький.

Для контролю державних інституцій в серпні 1926 р. сейм вніс поправки у діючу конституцію 1921 p., що значно обмежували права законодавчих органів. Президент країни набув право розпуску палат і право вето, а головне — видання законів-декретів. Першим президентським декретом у структурі вищого військового командування вводилась посада генерального інспектора збройних сил. Її, як і посаду військового міністра, зайняв Ю.Пілсудський, вийшовши, таким чином, з-під контролю парламенту і уряду й сконцентрувавши в одних руках диктаторські повноваження. На початку жовтня він також очолив новий польський уряд, який декларував відмову від ризикованих соціальних і економічних експериментів. Це забезпечувало підтримку промислових і фінансових кіл країни, угруповань національних меншин, урядової програми загального оздоровлення — "санації".[23,7]

Перші кроки уряду "санації" засвідчили, що новий режим не збирається враховувати позиції демократичних сил, які підтримали переворот. Повсякденним явищем стало нехтування основними нормами парламентської демократії та судові процеси по обвинуваченню у "державній зраді". Було розгромлено деякі угруповання національних меншин. У тюрмах опинилось біля 6 тис. політв'язнів. Нова система все чіткіше набувала авторитарного забарвлення.

Зміцненню санаційного режиму сприяло пожвавлення економіки, що пояснюється непоганим врожаєм 1926 p., збільшенням попиту на польське вугілля на європейських ринках, зарубіжними інвестиціями у польську промисловість й отриманням стабілізаційних позик у 1927 р. За короткий період помітно зросли об'єми зовнішньої торгівлі і промислового виробництва, зміцнилась національна валюта.[23,8]

Для збереження позитивних економічних зрушень і підтримки імітації громадянської злагоди, уряд вдався до проведення парламентських виборів, які також мали зміцнити його авторитет на міжнародній арені. Напередодні виборів було створено так званий Безпартійний блок (ББ), що співпрацював з урядом. В його платформі превалювали гасла посилення позицій виконавчих структур, розширення участі держави у господарському житті. Вибори в сейм пройшли в березні 1928 р. Урядовий ББ одержав третину голосів виборців, але цього було недостатньо для реалізації оголошених реформ. Сприйнявши результати виборів як особисту поразку, Ю.Пілсудський склав повноваження глави уряду.

Відставка Ю.Пілсудського й постійні конфлікти між сеймом та урядом стали ознаками внутрішньої кризи санаційного режиму, якому в умовах економічної депресії кінця 20-х років ставало дедалі важче впливати на ситуацію в країні. Це водночас позбавляло уряд колишніх союзників й сприяло консолідації опозиційного табору, що всіляко протидіяв авторитарним методам управління і виступав за відновлення в країні парламентської демократії.