Для уряду є дуже важким завдання досягти одночасно мети цінової стабільності та повної зайнятості. Крива Філіпса ілюструє зворотний зв’язок між інфляцією та безробіттям. Але, в процесі дослідження стагфляції 1980-х років в Австралії вчені виявили, що ця крива не пояснює існуючого стану речей. Існувала і інфляція, і безробіття, що підвищувались одночасно. Ця проблема була вирішена Фрідманом та Фелпсом використанням в розрахунках інфляційних очікувань. Стагфляція існувала, тому що в короткий час було коливання між інфляцією та безробіттям, але очевидно, що природний процент безробіття існує, та інфляція буде визначена інфляційними очікуваннями економіки. Інфляційні очікування збільшували криву Філіпс. Спроба уряду підвищити безробіття економічним стимулом викликає збільшення інфляції від 0% до 15%, безробіття може спадати, але підвищиться знову до природнього проценту 6%. Подальший урядовий стимул економіки викликає інфляційні очікування до 10%.

На заході також розповсюджена практика прямого регулювання грошової маси. Так, США неодноразово в 60х – 70х роках стримували ціна на багато видів товарів. Після другої світової війни західним країнам потрібно було півтора десятиріччя для початку лібералізації цін. А Франція повністю лібералізувала ціни на внутрішньому ринку лише в 1986 році. Ф. Рузвельт виводив США з глибокої кризи 30-х років шляхом жорсткого державного регулювання економіки. В більшості країн існували спеціальні закони, що обмежують прибутки від торгового посередництва.

Таблиця 1. Середньорічні показники темпів зростання роздрібних цін в деяких країнах з розвинутою ринковою економікою.

В кінці 80-х років темпи зростання цін знизились до 4% на рік в середньому [2], що відповідає моделі помірної інфляції. Цьому можна навести декілька причин – падіння світових цін на нафту, посилення конкуренції, перш за все в світовому масштабі, підвищення продуктивності праці разом з узгодженими діями урядів та профспілок по підтриманню рівнів заробітної плати, цін, і цим самим інфляційних очікувань на попередньому рівні.

Чи є шлях вимірювання інфляційних очікувань? Це досить критичне запитання, так як очікування майбутньої інфляції відіграють критичну роль на початку та впродовж будь-якого інфляційного періоду, та їх зміна є значним фактором, що впливає на інфляцію в цілому. Існують ненадійні дані оглядів ринку, але необхідний надійний спосіб вимірювання та оцінки інфляційних очікувань.

Виявляється, спосіб оцінки інфляційних очікувань існує. Американський уряд недавно випустив реальні облігації ставки прибутку. Перший випуск був проданий в січні 1997 року з строком платежу в січні 2007 року. Порівнюючи прибуток на регулярних облігаціях з реальною ставкою прибутку, економісти повинні бути здатні робити оцінку інфляційних очікувань. Наприклад, в березні 1997 року для індексованих облігацій до січня 2007 року запропонували щорічну реальну ставку прибутку 3,43% [15], в той час як до лютого 2007 року для неіндексованих облігацій був прибуток 6,69% [15]. Таким чином, чим ближче строк платежу, тим зрозуміліше, що ринок очікує, що інфляція буде 3,26% щорічно [15]. Але, так як ці облігації мають великі терміни до строку платежу, тоді, в крайньому випадку, поки вони не були на ринку впродовж декількох років, оцінки інфляційних очікувань також будуть на довгий період. Той факт, що ринок очікує, що інфляція буде 3,26% щорічно за наступні 10 років, має тільки обмежене використання для тих, хто бажає знати очікування ринку до річного зростання інфляції[1].

“Існує теорія, згідно з якою збільшення інфляційних очікувань необхідне, щоб повернути економіку на шлях зростання. Прихильники цієї теорії вважають, що з підвищенням цін люди будуть шалено купувати товари, і це призведе до збільшення сукупного попиту та зростання економіки. Така ситуація може призвести лише до зростання темпів інфляції“ – пише газета “Indian Express”. Впродовж 1998 року інфляційні очікування в Індії підвищувались безперервно, і інфляція досягла з 0,55% на початку року до 7,41% в кінці червня.

Невеликі темпи інфляції є сприятливими для економіки. Та в Індії, яка зазнає зростання інфляційних очікувань та інфляції, інфляційні процеси досить схожі на подібні процеси в нашій країні, лише в меншому масштабі. Так, інфляційні очікування підприємців призвели до того, що інфляція на ціни сировини підвищилась на 9,72% за 1 півріччя 1998 року, а ціни на кінцеву продукцію підвищились на 55% за той же період. Підприємці користуються рівнем інфляції, затримуючи заробітну плату, купуючи товари за однією ціною і продаючи за іншою. Такі інфляційні очікування зовсім не є сприятливими для економіки. Тому потрібно вживати заходів, які зменшуватимуть такі інфляційні очікування, наприклад, створення умов для підприємців, в яких їм буде невигідно сприяти зростанню інфляції[2].

Сполучені Штати вирішують питання інфляційних очікувань інакше. Так, економічні умови в 4 кварталі 1996 року були ідеальні для фінансових ринків, тому що інфляційні очікування мали тенденцію до зниження. Федеральна політика відносно інфляції та інфляційних очікувань стабільна. Ця політика полягає у вивченні, аналізі стану фінансового ринку та керуванні акціями підприємств федерального уряду. Таким чином федеральний уряд хоче зберегти фондовий ринок від різких інфляційних струсів. Але, незважаючи на ці заходи, все ж в 1996 році відмічались деякі тенденції зростання інфляційних очікувань. З продовженням таких тенденцій федеральна політика дещо змінилась, тим більше що фондовий ринок продовжує і зараз ігнорувати інфляційні очікування. В таких умовах є необхідним постійний контроль інфляційних очікувань на фондовому ринку.[3]