Ставши лідером свого бейліка, Осман потрапив у непросту ситуацію. Номінальне він вважався васалом кенійського султана Сельджукіда Ала ад-діна Кейкубада III (1284-1304), який сам, у свою чергу, платив данину монгольським Хулагуїдам; на заході ставала на ноги відновлена Візантія (де панувало православне християнство), а всередині країни не всіх влаштовувала кандидатура Османа як лідера. Проте він виявив себе вкрай жорстоким та обачливим політиком і завдяки певному везінню досяг значних успіхів.

Спочатку молодий володар усунув і знищив рідного дядька Дюндара (можливого конкурента в боротьбі за владу), після чого дістав від сельджуцького султана титул уджбея («прикордонного бея»). Потім, розігруючи карту ісламського джихаду, Осман назвався газі («борцем за віру»), користуючись тим, що з усіх тюркських князівств Малої Азії лише його володіння мали спільні кордони з християнами. Тепер невеликий за територією османівський бейлік був щедро забезпечений людськими ресурсами: сюди тікали тюрки з Ірану й Іраку, неадоволені прямим монгольським гнобленням; фанатики-мусульмани, що мріяли здобути славу й багатства у війнах з «невірними». А коли в 1299 р. Сельджукіда Ала ад-діна Кейкубада III вигнали з Коньї невдоволені піддані, Осман позбувся сюзерена. Лише далеким Хулагуїдам гордий турок змушений був щорічно висилати невелику данину, але в офіційних п’ятничних молитвах фігурувало вже тільки Ім’я Османа (що свідчило про його неприховане прагнення до цілковитої незалежності).

За свого правління (1281/88-1326) Осман шляхом завоювань поширив владу на азіатське узбережжя Мармурового моря. Спираючися на підтримку родоплемінної верхівки, подбав про зміцнення державної централізації, посилюючи ісламо-теократичний аспект влади (для цього довелося принести в жертву статус племінного вождя кани). Ісламізації держави сприяло створення з мусульманського духовного чиновництва (каді) адміністративного апарату (який поступово, делікатно, але невідворотно перебирав на себе повноваження колишніх спадкових кочових аристократів), установлення тісних стосунків із суннітськими орденами дервішів (мевлеві, бекташи), просуинітськими релігійно-цеховими братствами (ахіями) городян - купців та ремісників, а також масовий приплив зі сходу добровольців-гоз/, не пов'язаних з місцевою турецькою родоплемінною структурою. В 1326 р., перебуваючи на смертному одрі, Осман одержав звістку, що після 10-річної облоги турки здобули багату, уславлену ремеслами й торгівлею візантійську Брусу (турки перейменували її на Бурсу), що стала османською столицею. Помер Осман зі спокійним серцем.

Наступник Османа Орхан (1326-1362) оголосив нарешті цілковиту незалежність від монголів, наказавши з 1327 р. карбувати в Бурсі власну срібну монету акче (1,2 г срібла). Себе Орхан почав Іменувати султаном.

Усе його правління пройшло під знаком масштабних завоювань, запорукою яких стала тотальна мілітаризація молодої держави на основі створення військова-адміністративної тімарної системи. Верховним власником або співвласником усіх земель у країні вважався османський султан, який жалував у користування (без права власності) своїм «служакам» земельні наділи на кшталт ісламської ікта або візантійської пранії. В Туреччині такий привілейований наділ (за користування, яким служили, але не платили податків) називався тімар, але й користування ним, і служба (переважно у війську) за нього були спадковими. Тож тімаріоти швидко перетворилися на військовий службовий стан (за типом раннього російського дворянства, японського самурайства або європейського феодального рицарства). Решта підданих платила султанові ренту-податок, але в разі війни кожен турок міг «підзаробити», бо для збільшення армії в умовах масштабних бойових дій формували додаткові ополченські корпуси яя (піхоти) й мюселлем (кінноти), яким на період війни держава платила жалування (1 акче в день), а в разі перемоги додатковим матеріальним стимулом ставала воєнна здобич, котру ділили за ісламськими канонами розподілу ганіми. Останнім актом орханівських військових реформ стало створення особистої султанської гвардії - піхотного корпусу яничарів (єнічері -«нове військо») з числа полонених християн, які погоджувалися вивчити турецьку мову й прийняти іслам - це була типова рабська гвардія на зразок гулямів або мамлюків.

Спираючися на силу, Орхан завершив формування централізованого розгалуженого бюрократичного апарату на чолі з великим візирем, залишки родоплемінного сепаратизму остаточно придушили, а турецька держава перетворилася на типову східну деспотію.

Хижа, вкрай мілітаризована османська держава швидко стала вічним прокляттям, джерелом неспокою й агресії для всіх оточуючих. Здобувши тривалою облогою та змором візантійські Нікею (тур. Ізнік) та Нікомедію (тур. Ізмід), турки вирвалися на берег Босфору; використавши внутрішні усобиці й війни серед сусідніх тюркських бейліків, османи об'єднали під своєю владою переважну частішу Західної Анатолії, а з 1354 р. перенесли агресію в Європу (в 1354 р. внаслідок жахливого землетрусу розвалилися неприступні форти Галліполі - тур. Геліболу, чим скористалися турки, легко захопивши беззахисне місто).

За правління Мурада І (1362-1389) османи здобули неподільну регіональну гегемонію на стику Європи й Азії. Колосальна воєнна здобич і митні доходи від транзитної торгівлі озолотили скарбницю. В країні завершили формування управлінських структур. При султані створили діван (дорадчий орган із представників нової чиновницької знаті), а країну поділили на повіти й провінції (куди султан за поданням візира централізовано призначав військово-адміністративних намісників). Майнове, сімейне й кримінальне судочинство віддали сунітському духовенству (улеймам), яке судило за шаріатом, а формування державного права започаткували кануни (світські закони) 13'68 й 1375 рр.

Результати реформ були вражаючими, а наявність опорного пункту в Європі (Галліполі) дала туркам можливість перейти до регулярних загарбань на Балканах, чому сприяла розпорошеність місцевих християнських правителів, які навіть перед османською загрозою продовжували ворогувати між собою. В 1362 р. турки відібрали у візантійців Адріанополь (тур. Едірне), куди султан Мурад І переніс свою столицю. Пізніше заляканий болгарський цар Іван Шишман (1371-1393), щоб уникнути османської навали, визнав себе султанським васалом (а його сестра поповнила гарем Мурада І).

Темп турецьких завоювань дещо загальмували внутрішні османські усобиці. Спочатку в боротьбі за владу Мурад знищив двох рідних братів, потім (у 1373 р.) змушений був придушити заколот, очолений його власним сином Сзвджі. Але султан показав, що має залізні нерви й мертву хватку. Коли бунтівливого сина впіймали, Мурад наказав виколоти Савдзгі (рідному синові’) очі й відрубати голову. Тепер ніхто не наважувався бунтувати проти грізного володаря, і той замахнувся на всі Балкани.

В 1386 р. впала Софія, турки вдерлись у Сербію, а 75-го червня 1389 р. долю Балкан вирішила битва на Косовому полі, де військові Мурада протистояла союзна армія сербів і боснійців, підтримуваних християнськими добровольцями з Герцеговини, Албанії, Польщі й Угорщини, на чолі з сербським ^королем Лазарем. Та султан добре підготувався до війни. Його військо було значно більше за християнське й краще озброєне (турки вже мали вогнепальну зброю - гармати й мушкети), тому грандіозна різанина завершилася нищівною перемогою османів.

Урятувати країну спробував сербський воєвода Мілош Обіліч. Задумавши вбити султана, цей лжеперебіжчик «з лукавством і облудою сказав, що він прийняв іслам, благаючи прийняти його в ряди непереможного війська. І коли його допустили поцілувати ногу світлого володаря (султана Мурада І), замість того, щоб це виконати, безстрашно спрямував у славне тіло ясновельможного султана отруєний ніж, що заховав у рукаві, і, завдавши йому тяжкої рани, напоїв його мученицьким шербетом» . Мурад сконав, Мілоша яничари зарубали на місці, але навіть самовбивчий героїзм не врятував сербів: їхнє військо було знищене, а Лазар потрапив у полон, де втратив голову.

Наступним султаном став старший син Мурада Баязид І Йилдирим («Блискавка», 1389-1402), який одразу після перемоги далекоглядно наказав задушити рідного брата, щоб уникнути можливої боротьби за престол.

Вічно похмурий, украй жорстокий та абсолютно безжалісний Баязид проявив себе талановитим стратегом і полководцем, кривавим терором проти підданих він добився абсолютної покірності. Чиновницький апарат, заляканий стратами за непрофесіоналізм, працював як годинник, армія ж демонструвала фантастичний героїзм, бо боялася султана більше, ніж ворога. Цілковита централізація й абсолютний порядок у державі дали Баязидові можливість спокійно продовжити завоювання, і він остаточно підкорив Сербію, Болгарію та всю Анатолію. Болгарський цар Іван Шишман потрапив у полон, де був страчений, а на всіх завойованих балканських землях почалося насильницьке отуречування. Лише гориста Албанія відбила агресію. В 1396 р. Баязид І розпочав перший похід на Константинополь, але Візантію врятувала Європа.

Захопивши Балкани, турки вийшли на кордони Угорщини. Угорський король Сигізмунд Люксембурзький (Жигмонд, 1387-1437) не мав ілюзій щодо подальших османських намірів, а тому енергійно зайнявся організацією антитурецького хрестового походу. З благословення папи римського уірів підтримали загони рицарів із Франції, Англії, Німеччини, Бургундії, Чехії, Італії, й у 1396 р. «хрестоносці» вдерлися до турецької Болгарії. Баязид змушений був зняти облогу з Константинополя й вирушити назустріч армії Сигізмунда.

Католики йшли визволяти братів-християн від мусульманського ярма, але до православних (болгар, сербів, греків тощо) вони ставилися не краще, ніж турки. Тому не лише османи, а й їхні християнські васали (включаючи сербського князя Стефана Лазаревича, сина загиблого на Косовому полі короля Лазаря) активно виступили проти хрестоносців. І хоча католицькі союзники назбирали 60-100 тис. вояків, військо султана виявилося вдвоє більшим.

Грандіозна битва сталася 25 вересня 1396 р. біля болгарського міста Нікополе. Кривава різанина тривала цілий день, і лише надвечір настав перелом: Баязид знову переміг. Сигізмунд утік, але абсолютна більшість хрестоносного війська полягла на полі бою, а 10 тис. католиків потрапили в полон. Жахливим фіналом битви стало винищення полонених, яке не припинялося протягом наступної доби. Годинами хрестоносцям методично рубали голови. Навіть деяким яничарам стало зле від такої кривавої процедури, й лише Баязид, здавалося, почував себе цілком комфортно. Проте й він виявився не залізним: надивившися на криваву м'ясорубку, «Баязид Блискавка впав у тихе божевілля»2.

Султан наказав залишити живими тільки 300 найродовитіших полонених, яких пізніше обміняв у французького короля Карпа VI (1380-1422) на колосальний викуп - 200 тис. золотих дукатів (більше тонни золота!). Разом з полоненими султан вислав французькому монархові оригінальний подарунок - лук з тятивою з людської шкіри.