· НЕ приховуйте своїх відчуттів. Проявляйте ваші емоції і давайте можливість вашим друзям обговорювати їх разом з вами.

· НЕ уникайте говорити про те, що трапилось. Використовуйте кожну можливість переглянути свій досвід наодинці з собою або разом з іншими.

· НЕ дозволяйте вашому відчуттю утруднення зупиняти вас, коли інші надають вам шанс говорити або пропонують допомогу.

· НЕ чекайте, що важкі стани, характерні для вигорання, пройдуть самі по собі.

· Виділяйте достатньо часу для сну, відпочинку, роздумів.

· Висловлюйте ваші бажання прямо, ясно і чесно, говорить про них сім'ї, друзям і на роботі.

· Намагайтесь зберегти нормальний розпорядок вашого життя, наскільки це можливо.

Що робити, якщо ви розумієте, що вигорання вже відбулося та досягло глибоких стадій?

Пам'ятаєте: необхідна спеціальна робота по відреагуванню травматичного досвіду і відродженню почуттів. Не намагайтесь провести цю роботу самі з собою – таку складну (та хворобливу) роботу можна виконати тільки разом з професійним психологом-консультантом.

Справжня мужність полягає в тому, щоб визнати що вам необхідна професійна допомога.

Спочатку йде важка робота, мета якої – «зняти панцир бездушності» та дозволити своїм відчуттям вийти назовні. Це не веде до втрати самоконтролю, але витіснення цих відчуттів може призвести до неврозів та фізичних проблем. При цьому важлива спеціальна робота з руйнівними «отруйними» відчуттями (зокрема, гнів, образа). Результатом цієї підготовчої роботи стає «розчищення» внутрішнього простору, що вивільняє місце для приходу нових, відроджених почуттів.

Наступний етап професійної роботи – перегляд ваших життєвих міфів, цілей і цінностей, своїх уявлень та відношення до себе самого, іншим людям і до своєї роботи. Тут важливо прийняти і укріпити своє «Я», усвідомити цінність свого життя; прийняти відповідальність за своє життя і здоров'я і зайняти професійну позицію в роботі.

І лише після цього крок за кроком змінюються відносини з навколишніми людьми і способи взаємодії з ними. Відбувається освоєння по-новому своєї професійної ролі і інших своїх життєвих ролей та моделей поведінки. Чоловік знаходить упевненість в своїх силах. А значить – він вийшов з-під дії синдрому емоційного вигорання і готовий успішно жити і працювати.

Міфи

Психологи вважають: щоб не стати жертвою синдрому, потрібно, перш за все, правильно відноситися до себе, до інших людей та до своєї роботи. Найчастіше емоційно згорають люди, що випробовують чотири поширені міфи.

Перевірте: чи не ваша це позиція?

Міф перший: "Жити треба для людей"

Основна ідея цього міфу – "людина повинна жертвувати собою заради інших". У таких людей відмова від власних інтересів поєднується із запереченням самої можливості бути слабким, просити про допомогу. Вони забороняють собі звичайні відчуття: у них не може бути просто любові і просто роботи – лише велика пристрасть і великі досягнення. Від такої напруги нехитро перегоріти.

Носії цього міфу в глибині душі вважають себе краще за всіх і нікому не довіряють. Їх душа стогне від браку ніжності, турботи, любові, але признатися в цьому – вище за їх сили.

Поради для "світочів":

Пам'ятаєте: ви не монумент, а жива людина, а значить, маєте право поклопотатися про себе. Почніть з того, що розділіть час для роботи і для особистого життя і більше ніколи не плутайте їх.

На роботі чітко розподілите, за що відповідаєте ви, а за що – колеги. Пишайтесь тим, як здорово ви виконуєте своє коло обов'язків, хай і невелике.

Більше за все ви потребуєте підтримки близьких. Впустіть до свого життя декілька "довірених людей", які не пов'язані з вами робочими стосунками. Скажіть собі: з цими людьми я буду ділитися почуттями, жартувати, а якщо потрібно, попрошу їх допомоги.

Міф другої: "Якщо не я, то хто ж?"

Така людина відчуває себе в своїй тарілці, лише, коли когось рятує. Одні роблять це професійно, вибираючи спеціальність педагога, медсестри, соціального працівника. Інші рятують "на громадських засадах": у них обов'язково є купа знайомих-невдах – друг з проблемами, нещасна подруга, чоловік-алкоголік... Подібні люди здатні довести кого завгодно до «сказу» своєю турботою і порадами з будь-якого приводу. Але якщо заглянути глибше, опиниться, що "порятунок потопаючих" для них - єдино доступний спосіб відчути себе потрібним і знайти деяку владу над іншими.

Поради для "рятівників":

З'ясуйте раз і назавжди: якщо ви живете тільки життям інших, то ризикуєте ніколи не прожити своє власне.

Якщо ви "професійний рятівник ", візьміть за правило давати поради і опікати людей тільки на роботі.

Кращий спосіб поклопотатися про людину – допомогти їй зрозуміти, що вона може вирішувати проблеми самостійно. Спробуйте діяти саме так, а не звалюйте на себе вантаж чужих турбот.

Кожного разу, коли вам хочеться кого-небудь врятувати, ставте собі два питання: "Чи так вже їй це потрібно?" і "Може, людина справиться сама?".

Міф третій: "Я повинен бути для всіх хорошим"

Про таких людей говорять: "Хоче бути червонцем". Вони м'які і податливі, підстроюються до кожного аж до повного розчинення в інших. Для них важко, майже неможливо відмовити кому-небудь в проханні, сказати "ні": адже люди можуть образитися! Оточуючі цим із радістю користуються, і поступово під усмішкою "червонця" розгораються образа і гнів, що випалюють людину зсередини.

Втілення цього міфу – герой фільму "Осінній марафон". Він боїться образити стару знайому і редагує її бездарний текст, коли "горить" власний переклад; боїться образити і дружину, і коханку... Підсумок - все горить синім полум'ям.

Поради для "червонців":

Є чудовий афоризм: "Заспокойся: ти не можеш бути лицем до всіх, комусь дістаються і інші сторони!" Крупними буквами напишіть його на листі і повісьте на тій стіні, куди найчастіше звертається ваш погляд.

Добре вивчите не тільки свої обов'язки, але і права. Пам'ятаєте: у вас є право бути собою і діяти в своїх інтересах, право говорити і бути почутим і ще безліч інших прав.

Навчитеся говорити "немає!", не відчуваючи при цьому ні роздратування, ні провини. Якщо зробити це самостійно не виходить, зверніться до психолога.

Не бійтеся, що на вас образяться: ображається той, кому вигідно, - таким чином, людина маніпулює вами.

Міф четвертий: "Робота над усе!"

Прихильники цього міфу будують життя по відомій пісні: "Все вище, і вище, і вище...". Завершивши одну справу, не дають собі можливості зупинитися, озирнутися, порадіти, а без передиху відшукують і штурмують ще вищу гору. Справа ускладнюється тим, що трудоголіки дуже серйозно ставляться до роботи і переконані, що краще ніхто її не зробить. Особлива прикмета: довго затримуються в офісі і бояться піти у відпустку, якщо ж йдуть, то не знають, чим зайнятися.

Поради для трудоголіків:

Пам'ятаєте: "Безсердечність до себе – це теж каліцтво". Ви маєте право на вільний час!

Йдучи з роботи, не тільки гасіть світло, але і залишайте в офісі всі ділові папери і думки.

Прийшовши додому, відразу прийміть душ і переодягніться. Так ви психологічно розмежуєте дві різні сфери життя: роботу і відпочинок.

Знайдіть собі захоплення і жорстко забийте час на нього в органайзер. Наприклад: "Субота, 19.00 – театр (або фитнес-клуб, або піша прогулянка)". Строго контролюйте виконання.

Якщо ви жінка, перед виходом з офісу користуйтеся іншими, легковажнішими, ніж зазвичай, духами: вони додадуть відповідний внутрішній настрій.

К.п.н., доцент Юрків Я.І.

Луганський національний університет імені Тараса Шевченка

Профілактика синдрому «професійного вигорання»
у соціальних педагогів

Процеси соціально-економічних трансформацій, що відбуваються в нашій країні, сприяють змінам, які відображаються в усіх сферах життя, в тому числі й на ринку праці. Стає необхідним поглиблене вивчення феномену синдрому вигорання та профілактичних заходів щодо запобігання його виникнення.

Вивченню проблеми синдрому «професійного вигорання» присвячена значна кількість робот у зарубіжній науці та практиці (E. Aronson, M. Cole, M. Leiter, C. Maslach, A. Pines, S. Jakson, S. Walker, та ін.). Менш вивчений даний феномен у вітчизняній науці, хоча останніми роками на цю тему опублікована низка робіт (М. Авраменко, Н. Водоп’янова, Л. Карамушка, А. Лужецька, К. Малевич, В. Орел, А. Рукавішников, Е. Старченкова та ін.).

Професія соціального педагога – одна з тих, де синдром «професійного вигорання» є найбільш поширеним. Тому дуже важливим є вивчення особливостей його виникнення, розвитку та перебігу саме у діяльності соціального педагога. Метою статті є визначити основні причини та симптоми синдрому «професійного вигорання» соціального педагога, а також профілактичні заходи щодо його попередження.

Термін «професійне вигорання» з’явився у літературі відносно недавно. Його ввів Х. Дж. Фрейденбергер у 1974 році для характеристики психічного стану здорових людей, які інтенсивно спілкуються з клієнтами, постійно перебувають в емоційно завантаженій атмосфері при наданні професійної допомоги. Це – люди, які працюють у системі «людина-людина»: соціальні педагоги, соціальні працівники, психологи, лікарі, психіатри тощо. Як зазначають зарубіжні та вітчизняні дослідники, фахівці, які працюють у згаданій системі, змушені постійно стикатися з негативними емоційними переживаннями своїх клієнтів, тому мимоволі стають залученими до цих переживань, через що й зазнають підвищеного емоційного напруження.

Нині відомі три підходи до визначення синдрому «професійного вигорання».

Перший підхід розглядає «професійне вигорання» як стан фізичного, психічного і передусім емоційного виснаження, викликаного довготривалим перебуванням в емоційно перевантажених ситуаціях спілкування. «Професійне вигорання» тлумачиться тут приблизно як синдром «хронічної втоми».

Другий підхід розглядає «професійне вигорання» як двовимірну модель, що складається, по-перше, з емоційного виснаження та, по-друге, – з деперсоналізації, тобто погіршення ставлення до інших, а іноді й до себе.

Але найпоширенішим є третій підхід, запропонований К. Маслач та С. Джексон. Вони розглядають синдром «професійного вигорання» як трьохкомпонентну систему, котра складається з емоційного виснаження (знижений емоційний фон, емоційному перенасиченню), деперсоналізації (проявляється в деформації стосунків з іншими людьми) та редукції власних особистісних прагнень (негативна оцінка себе, своїх професійних досягнень і успіхів, обмеження своїх можливостей та обов’язків перед іншими) [1].

Г. Роберте класифікує вищенаведені симптоми як: 1) зміни у поведінці; 2) зміни в мисленні; 3) зміни у почуттях; 4) зміни в здоров’ї. При цьому симптоми синдрому «вигорання», не відрізняються чіткою специфічністю та можуть варіювати від легких поведінкових реакцій (дратівливість, втомлюваність під кінець і, навіть, на початку робочого дня, тривожність тощо) до психосоматичних та невротичних розладів.

Не існує єдиних поглядів на причину появи синдрому вигорання. Виділяються три групи чинників, що виконують істотну роль в розвитку синдрому «професійного вигорання»: рольовий (рольова невизначеність), організаційний (зміст діяльності) і особистісний (незадоволеність професійним зростанням).

Виділяють три групи симптомів «професійного вигорання» [1; 2].

До першої групи відносять психофізичні симптоми: відчуття постійної втоми не тільки ввечері, але і вранці, відразу після сну (симптом хронічної втоми); відчуття емоційного і фізичного виснаження; зниження сприйнятливості й реактивності у зв’язку зі змінами зовнішнього середовища (відсутність реакції зацікавленості на чинник новизни або реакції страху на небезпечну ситуацію); загальна астенізація (слабкість, зниження активності та енергійності, погіршення біохімії крові й гормональних показників); частий безпричинний головний біль; постійні розлади шлунково-кишкового тракту; різка втрата або різке збільшення ваги; повне або часткове безсоння; постійний загальмований, млявий стан і бажання спати протягом всього дня; задишка або порушення дихання при фізичному або емоційному навантаженні; помітне зниження зовнішньої та внутрішньої сенсорної чутливості: погіршення зору, слуху, втрата внутрішніх, тілесних відчуттів.

Друга група об’єднує соціально-психологічні симптоми: байдужість, нудьга, пасивність і депресія (знижений емоційний тонус, відчуття пригніченості); підвищена дратівливість на незначні, дрібні події; часті нервові зриви (спалахи невмотивованого гніву або відмова від спілкування, замкнення у собі); постійне переживання негативних емоцій, для яких у зовнішній ситуації немає причин (відчуття провини, образи, сорому, підозрілість, скутість); відчуття неусвідомленого неспокою і підвищеної тривожності (відчуття, що «щось не так, як треба»); відчуття гіпервідповідальності й постійне почуття страху, що «щось не вдасться» або «я не впораюся»; загальна негативна настанова на життєві та професійні перспективи (за типом «як не намагайся, все одно нічого не вийде»).

Третя група – поведінкові симптоми: відчуття, що робота стає все важчою і важчою, і виконувати її – все важче і важче; співробітник помітно змінює свій робочий режим (збільшує або скорочує час роботи); постійно, без необхідності, бере роботу додому, але і вдома її не робить; керівникові важко ухвалювати рішення; відчуття даремності, зневіра, що справи поліпшаться, зниження ентузіазму у ставленні до роботи, байдужість до її результатів; невиконання важливих, пріоритетних завдань і «зациклення» на дрібних деталях, не відповідна до службових вимог витрата більшої частини робочого часу на мало усвідомлюване або не усвідомлюване виконання автоматичних і елементарних дій; дистанційність від співробітників і клієнтів, підвищення неадекватної критичності; зловживання алкоголем, різке зростання викурених за день цигарок, вживання наркотичних засобів [1; 2].

Щоб вчасно попередити синдром «професійного вигорання» у соціальних педагогів, особливо у новачків, у яких є ентузіазм і надмірні сподівання на початку роботи можуть швидко перерости у фрустрацію і незадоволеність, фахівцям потрібно знати, як розвивається процес «професійного вигорання», які є шляхи його попередження та подолання.

Існує чимало конкретних способів припинити шлях синдрому «професійного вигорання»: культивування інших інтересів, не пов’язаних з професійною діяльністю; внесення різноманітності в свою роботу; підтримання свого здоров’я, дотримання режиму сну і харчування; оволодіння технікою медитації; відкритість новому досвіду; уміння не поспішати і давати собі достатньо часу для досягнення позитивних результатів у роботі й житті; обдумані зобов’язання; читання не тільки професійної, а й інший хорошої літератури; участь у семінарах, конференціях, де надається можливість зустрітися з новими людьми і обмінятися досвідом; періодична спільна робота з колегами, яка значно відрізняються професійно і особистісно; участь у роботі професійної групи, що дає можливість обговорити виниклі особистісні проблеми, пов’язані з роботою; хобі, що приносить задоволення. Також одним із засобів профілактики «професійного вигорання» може бути музична терапія [3, с. 15 – 16; 4, с. 227].

Так, Т. Зайчикова і Л. Карамушка на рівні особистості подають індивідуальну технологію профілактики та подолання професійного стресу та синдрому «професійного вигорання», яка складається з декількох послідовних фаз та системи конкретних прийомів.

I. Профілактика синдрому «професійного вигорання» розпочинається з аналізу професійної ситуації. Вона полягає в когнітивній оцінці ситуації (виявлення стрес-факторів, аналіз власної стресової реактивності чи толерантності тощо) та зниження впливу стресорів. Це передбачає застосування системи спеціальних прийомів, які є бар`єрами на шляху до стресу. До таких прийомів належить: 1) розпізнавання стресу. З цією метою слід навчитися ідентифікувати деякі сигнали, які попереджають про стрес; 2) здійснення глибшої когнітивної оцінки ситуації, а саме з’ясування основних стрес-факторів у професійній ситуації людини та здійснення спроб «усунути» їх; 3) ведення «Щоденника стресових подій», де збирається інформація за 7 компонентами щоденно (стреси цього дня, реакції на кожен стресор, що з’явився, способи адаптації до стресора, кращі способи адаптації, прийоми релаксації, які використовувалися Вами в цей день, ефективність цих прийомів релаксації, відчуття, які були в цей день); 4) аналіз того, чи мають місце в конкретній ситуації глобальні професійні (життєві) зміни (наприклад, реорганізація на роботі; зміна місця проживання та ін.); 5) Визначення основних стрес-факторів, які викликають емоційне вигорання, та укладення контракту із самим собою щодо використання певних прийомів подолання стресу протягом певного часу та визначення певної системи винагород або покарань для самого себе; 6) визначення основних мотивів здійснення людиною професійної діяльності. Для цього необхідно скласти перелік усіх причин (реальних та абстрактних), які спонукають працівника виконували дану роботу; 7) прийняття рішення про те, чи продовжувати працівнику працювати на даному робочому місці; 8) тимчасове зниження навантаження та опанування навичок раціональним управлінням своїм часом; 9) за допомогою спеціальних прийомів та засобів здійснення спроби змінити свій імідж «трудоголіка»; 10) складання списку під назвою «Я дійсно хочу цим займатися»; 11) демонстрація асертивної (впевненої) поведінки, адже впевненість у собі – це здатність виражати себе та задовольняти свої власні потреби; 12) визначення свого розуміння успіху в житті (що для людини означає успіх?); 13) створення групи соціальної підтримки. Соціальна підтримка – це почуття причетності, почуття того, що тебе приймають та люблять таким, яким ти є, а не тому, що ти можеш що-небудь зробити для когось; 14) турбота про правильне харчування. Визначення для себе збалансованої дієти.

II. На фазі сприймання професійної ситуації як стресової (такої, що викликає стурбованість) слід використовувати прийоми, котрі виступатимуть бар’єрами на шляху до стресу: 1) стратегія вибіркового сприймання; 2) сприйняття життя як свята; 3) використання гумору як буфера між стресовою ситуацією та людиною; 4) визначення типу поведінки в ситуації стресу, який притаманний для людини; 5) аналіз впевненості у собі та своїх рішеннях, оскільки це уможливлює успішний контроль за власним життям; 6) аналіз локусу контролю в управлінні стресом (локус контролю – це ступінь контролю, який дає можливість людині керувати подіями її життя); 7) застосування різних технік медитації та аутогенного тренування, а також фізичних вправ, які слід вибирати та використовувати із врахуванням індивідуально-психологічних особливостей [5, с. 124 – 133].

На основі методологічного та теоретичного аналізу літератури, можна зробити висновок, що ще не розроблена єдина стратегія профілактики емоційного вигорання, яка б об’єднувала погляди всіх науковців. Тому дана проблема потребує ще подальших досліджень.

Література

1. Профілактика професійного вигорання працівників соціальної сфери. Методичні рекомендації /За заг. ред. к. мед. н. М. Л. Авраменка. – Лютіж : Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів, 2008. – 53 с.

2. Самоукина Н. В. Синдром профессионального выгорания / Н. В. Самоукина. [Електронный ресурс]. – Режим доступа: http://ozevs.ru/natalya-samoukina-professionalnoe-vigoranie.html.

3. Лаврова К., Левин А. Синдром выгорания: профилактика и управление. Пособие для сотрудников, работающих в программах снижения вреда / К. Лаврова, А. Левин. – М. : ССВЦВЕ, 2006. – 69 с.

4. Фирсова А. В., Павлова А. М. Изучение и профилактика эмоционального выгорания у педагогов / А. В. Фирсова, А. М. Павлова // Психология сегодня : Материалы XI региональной научно-практической конференции студентов и аспирантов. – Екатеринбург, 2009. – 261с.

5. Синдром «професійного вигорання» та професійна кар`єра працівників освітніх організацій: ґендерні аспекти / За наук. ред. С. Д. Максименка, Л. М. Карамушки, Т. В. Зайчикової. – К. : Міленіум, 2006. – 368 с.