Поможем в ✍️ написании учебной работы

Имя

Поможем с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой

Выберите тип работыЧасть дипломаДипломная работаКурсовая работаКонтрольная работаРешение задачРефератНаучно - исследовательская работаОтчет по практикеОтветы на билетыТест/экзамен onlineМонографияЭссеДокладКомпьютерный набор текстаКомпьютерный чертежРецензияПереводРепетиторБизнес-планКонспектыПроверка качестваЭкзамен на сайтеАспирантский рефератМагистерская работаНаучная статьяНаучный трудТехническая редакция текстаЧертеж от рукиДиаграммы, таблицыПрезентация к защитеТезисный планРечь к дипломуДоработка заказа клиентаОтзыв на дипломПубликация статьи в ВАКПубликация статьи в ScopusДипломная работа MBAПовышение оригинальностиКопирайтингДругое

Нажимая кнопку "Продолжить", я принимаю политику конфиденциальности

(якщо передбачаються)

 

Контрольну роботу доцільно виконувати у такій послідовності:

1. Осмислити рекомендований план питань, відібрати літературу із зазначеного переліку.

2. Ретельно проробити обрану літературу та законспектувати фрагменти тексту, що відповідають плану теми.

3. Скласти текс роботи обсягом 24 сторінки (тобто обсягом звичайного шкільного зошиту) або обсягом 20 сторінок формату А-4 (тобто у формі реферату), чітко поділити текст відповідно до плану питань.

4. На останньому аркуші зазначити перелік використаної літератури.

5. Текст потрібно написати розбірливо, цитати мають бути документовані. Бажано висловлювати власні уявлення та оцінки щодо предмета дослідження.

Слід мати на увазі, що контрольну роботу потрібно захистити на консультації викладача курсу, адже її успішний захист є неодмінною передумовою допуску до заліку.

Зміст (план питань) контрольних робіт у цілому збігається з переліком питань до іспиту, тому важливо взяти всі їх варіанти як орієнтир для підготовки до іспиту.

Особливу увагу слід звернути на засвоєння навчального матеріалу, який поданий у посібниках, перелік яких поданий нижче.

 

ВАРІАНТИ КОНТРОЛЬНИХ РОБІ Т

 

Варіант 1. Сутність світогляду

1. Світогляд: сутність, структура, значення в житті особи та суспільства.

2. Соціально-історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.

 

Варіант 2. Філософія в системі культури

1. Специфіка філософії та її місце в системі культури.

2. Основні розділи філософського знання.

 

Варіант 3. Основні проблеми філософії

1. Онтологічна проблема.

2. Гносеологічна проблема.

3. Методологічна проблема.

 

Варіант 4. Філософія античності

1. Основні риси античної філософії та її періодизація.

2. Вчення про природу, космоцентризм та діалектика досократиків.

3. Проблема людини та суспільства в філософії софістів, Сократа, Платона, Аристотеля і в філософії еллінізму.

 

Варіант 5. Філософія середньовіччя

1. Загальні риси філософії середньовіччя: теоцентризм, схоластика, містика.

2. Вчення про природу, людину і Бога в філософії середньовіччя.

3. Августін Блажений та Фома Аквінський як видатні філософи середньовіччя.

 

Варіант б. Філософія доби Відродження

1. Антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм, діалектика як основні риси філософії Відродження.

2. Вчення про людину та її призначення.

3. Вчення про природу та становлення науки у добу Відродження

 

Варіант 7. Філософія Нового часу

1. Основні риси філософії Нового часу, орієнтація на науку.

2. Гносеологічні та методологічні ідеї XVII - XVIII ст.. Емпіризм та раціоналізм.

3. Суб'єктивний ідеалізм і агностицизм. Філософія Просвітництва та метафізичний матеріалізм.

 

Варіант 8. Філософія Нового часу: німецька класична філософія

1. Суб'єктивний ідеалізм І. Канта.

2. Об'єктивний ідеалізм Г. Гегеля.

3. Антропологічний матеріалізм JI. Фейербаха.

4. Діалектичний та історичний матеріалізм К. Маркса.

 

Варіант 9. Сучасна західна філософія

1. Раціоналістична течія: позитивізм, неопозитивізм та постпозитивізм.

2. Ірраціоналістична течія: „філософія життя", екзистенціалізм, фрейдизм, постмодернізм.

 

Варіант 10. Вітчизняна філософія

1. Основні риси вітчизняної філософії.

2. Виникнення та еволюція вітчизняної філософії.

3. Видатні вітчизняні філософи. Г.С. Сковорода.

 

Варіант 11. Вчення про буття

Категорія буття: основні підходи до визначення.

Буття та ніщо. Значення вчення про буття в філософії.

 

Варіант 12. Матерія

1. Категорія матерії: основні підходи до визначення.

2. Еволюція філософського поняття про матерію.

3. Сучасна наука про властивості матеріальних систем.

 

Варіант 13. Рух, час, простір

1. Філософське поняття руху та його загальних властивостей.

2. Час і простір: основні підходи до розуміння сутності.

 

Варіант 14. Проблема виникнення свідомості

1. Основні підходи до розуміння виникнення свідомості

2. Біологічні передумови виникнення свідомості.

3. Значення трудової діяльності, спілкування і мови для становлення свідомості.

 

Варіант 15. Сутність свідомості

1. Основні підходи до визначення сутності свідомості.

2. Аналіз загальних рис свідомості.

3. Структура та функції свідомості.

 

Варіант 16. Пізнання

1. Сутність пізнання.

2. Структура пізнавального процесу.

3. Роль практичної діяльності в пізнанні.

Варіант 17. Вчення про істину

1. Поняття істини. Провідні концепції істини.

2. Істина як процес: абсолютне і релятивне у знанні.

3. Проблема критеріїв істини.

 

Варіант 18. Наукове пізнання

1. Специфіка наукового пізнання.

2. Основи та рівні наукового пізнання.

3. Методи та форми наукового пізнання.

 

Варіант 19. Вчення про розвиток

1. Альтернативні концепції розвитку та їх різновиди.

2. Діалектика: принцип зв'язку та розвитку.

 

Варіант 20. Діалектика як теоретична система

1. Закони діалектики.

2. Категорії діалектики.

 

Варіант 21. Сутність суспільства

1. Філософське поняття про суспільство.

2. Суспільство і природа.

3. Соціально-філософські концепції історії суспільства.

 

Варіант 22. Основні сфери суспільства

1. Економічна сфера суспільства.

2. Соціальна сфера суспільства.

3. Політична сфера суспільства.

4. Духовна сфера суспільства.

 

Варіант 23. Соціальна структура суспільства

1. Поняття соціальної структури суспільства, суб'єкти та рушійні сили історії.

2. Соціально-етнічні спільності людей: рід, плем'я, народність, нація, народ.

3. Соціально-класові спільності: касти, класи, верстви, страти.

 

Варіант 24. Проблема людини в філософії

1. Філософське розуміння сутності та походження людини.

2. Сутнісні сили людини. Природне, соціальне, персональне, трансцендентальне в людині.

Варіант 25. Особистість в суспільстві

1. Поняття особистості.

2. Свобода особистості та історична необхідність.

 

Варіант 26. Проблема сенсу життя людини, смерті та безсмертя

1. Сенс життя, свобода, творчість, щастя.

2. Проблема смерті та безсмертя особистості.

 

Варіант 27. Культура

1. Філософське поняття культури.

2. Характер розвитку культури: дискретність та континуальність, традиції та інновації, універсальність та унікальність.

3. Спрямованість у розвитку культури: циклічність та поступовість.

 

Варіант 28. Цивілізація

1. Цивілізація: сутність, генезис, розвиток.

2. Культура і цивілізація: спільне та відмінне.

3. Загальнолюдська культура і цивілізація.

 

Варіант 29. Суспільний прогрес

1. Суспільний прогрес: основні підходи до визначення сутності та критеріїв.

2. Єдність та розмаїття світової історії

 

Варіант 30. Глобальні проблеми сучасності

1. Глобальні проблеми сучасності: сутність, чинники виникнення та взаємозв'язок.

3. Перспективи та шляхи розв'язання глобальних проблем.

 

ТЕМИ ЛЕКЦІЙ

 

Тема 1. Філософія в системі культури

1. Світогляд: сутність, структура, соціально-історичні типи.

2. Філософія: специфіка, основні проблеми, соціокультурні функції.

Ключові слова: світогляд, міфологія, релігія, філософія, онтологія, гносеологія, методологія, аксіологія, праксеологія, матеріалізм, ідеалізм, агностицизм, діалектика, метафізика.

1. Особливим рівнем і особливою формою самосвідомості є світогляд.

На цьому рівні людина піднімається до з'ясування питання про сутність світу і власну сутність, граничних підстав свого відношення до світу, усвідомлення своїх докорінних інтересів, формування вищих цінностей життя, до вирішення питання про сенс життя.

Світогляд – цілісна сукупність гранично узагальнених уявлень про місце людини в світі, про підвалини людського ставлення до світу, необхідні людині для самоусвідомлення та свідомої орієнтації в світі.

На рівні світогляду формуються вищі, так називані «кінцеві» цілі, цілі-ідеали життєдіяльності людини, що виражають обраний взірець і принцип діяльності. Світогляд являє собою інтегровані знання, самосвідомість, оцінки і цілеспрямування на вищому рівні узагальнення. Це знаходить вираз у головному продукті світоглядної свідомості – в ідеях. Тому світоглядні ідеї відіграють роль найважливіших життєвих орієнтирів, вихідних принципів практичної і пізнавальної діяльності.

Внутрішню логічну структуру світогляду складає відношення людини до світу, суб'єкт-об'єктне відношення, отже, світогляду властивий суб'єктивно-об'єктивний характер. Це чітко відрізняє світогляд від наукового знання і від оцінки, узятих окремо, самі по собі (перше носить переважно об'єктивний характер, а друга – переважно суб'єктивний).

До складу світогляду включаються: 1) знання – повсякденні (життєво-практичні), професійні, наукові, як емпіричні, так і теоретичні; 2) цінності (уявлення про добро і зло. про прекрасне, корисне; визначені цілі і життєві програми).

Значення світогляду конкретизується у наступних основних соціокультурних функціях:

– подання дійсності у її людських вимірах та виявленнях;

забезпечення інтеграції людини в світ;

– надання людині найголовніших життєвих орієнтирів.

Складністю змісту та функцій світогляду обумовлена різноманітність його типів. Особливе значення має розрізнення світогляду на соціально-історичні його форми: міфологію, релігію, філософію.

Найбільш ранньою соціально-історичною формою світогляду є міфологія (від греч. mythos – міф, сказання, переказ; logos – слово, думка, учення, теорія, наука) – система переказів про ключові для людини природні й соціальні, життєві явища, що зводить їхні джерела і причини до надприродних сил (богів, героїв).

Міфологія – первісна, чуттєво-образна, синкретична форма світогляду, в основі якої лежить персоніфікація, уособлення природних та соціальних сил як прояв переживання єдності людини зі світом та її залежності від нього.

Міфи звернені до почуттів, вірі людини, носять чуттєво- образний характер. У міфах світ постає як сфера діяльності зооморфних чи (пізніше) антропоморфних істот – особистостей (боги, герої), що володіють надлюдською і надприродною могутністю. Міф переносить на світ, природу характерні для раннього суспільства (первісної громади) форми організації соціальних процесів, а саме кревно-родинні зв'язки, біологічно-природні генетичні відносини породження, намагаючись у такий спосіб пояснити походження усіх, у тому числі космічних явищ. У міфі ще не розчленовані знання і віра, розум і почуття, образ і поняття, реальність і вимисел, фантазія, бажане і дійсне. Для міфу характерний синкретизм – злитість, нерозчленованість різнопланових ідеальних утворень, форм свідомості.

Своєрідність міфу виявлялася в тім, що думка виражалася в конкретних емоційних, поетичних образах і метафорах. У міфології зближалися явища природи і культури, людські риси переносилися на навколишній світ, уособлювалися, одушевлялися, олюднювалися космос і інші природні та соціальні сипи. У міфології були відсутні виразні розмежування світу і людини, думки й емоцій, знань і художніх образів, ідеального і речовинного, об'єктивного і суб'єктивного. У міфології все це синкретично поєднане, не розчленоване. Близькою до міфології соціально-історичною формою світогляду є релігія.

Релігія (від лат. religio – зв'язок, святиня, побожність) – система образно-раціональних уявлень про надприродного творця світу і людини, який особисто визначає виникнення і характер буття кожного явища (в тому числі і людини). Релігія – чуттєво-образна форма світогляду, в основі якої лежить подвоєння світу на природну і надприродну реальність, надання пріоритету (від лат. prior – перший старший; – першість, вищість), вищого статусу (від лат. status – стан, становище) надприродній реальності, визнання первинної спорідненості людини з нею та прагнення до піднесення та поєднання з нею.

Релігію багато чого споріднює з міфологією: віра в надприродну причину природних явищ; велика роль емоційно-почуттєвої сфери свідомості; антропоморфність                             і соціоморфність у характері ідеологічних побудов (проекція на надприродний світ властивостей і характеристик людини і суспільства). Разом з тим релігія відрізняється від міфології як більш зріла соціально-культурна форма світогляду. Це виявляється у значно більшій узагальненості, абстрактності образу божества: Бог розуміється як творець, що інтегрує в єдиній особі всі найважливіші функції колишніх багатьох богів міфології; він наділяється абсолютною, неперевершеною могутністю (здатністю створити світ із нічого). Відмінність релігії полягає й у підвищенні ролі розумного осмислення реальності ( в ускладненні уявлень про світ і людину, що вимагає не тільки почуттєвого споглядання, але і раціональної обробки емпіричного (дослідного) матеріалу); в особистому авторстві релігійних концепцій (Ісус Христос, Мухаммед, Будда, Конфуцій, Лао-цзи); у більшій орієнтації на особистісне сприйняття і регулювання життєдіяльності внутрішнім світом (совістю) особистості.

Філософія виникає в історичну епоху розвитку соціально- диференційованих (рабовласницьких) суспільств (VII в. до н.е.) як істотно новий стосовно міфології і релігії тип світогляду.

Філософія (від греч. phileo – люблю, sophia – мудрість; любов до мудрості) — це теоретична (від греч. theoria – дослідження, розгляд) форма світогляду, у якому основними засобами духовного освоєння реальності виступають елементи раціонального осмислення – поняття й умовиводи.

Філософія – теоретична форма світогляду, у межах якої мислення усвідомлює себе у ставленні до дійсності, прагнучи осягти абсолютні засади духовної та життєво-практичної самореалізації людини. Філософія, на відміну від міфології і релігії, звертається до розуму, інтелекту людини, а не до її віри і почуттів (така її домінуюча спрямованість). Висунуті нею положення, елементи концепції реальності улаштовуються не за допомогою посилання на традиційність уявлень і їхнє загальне визнання (як у міфології), а за допомогою системи аргументів, доказів, що включають опору на дані органів почуттів (емпіричний матеріал), але далеко виходять за їхні межі до умоглядних раціональних концептуалізацій (від лат. conceptio – поняття).

2. Філософія зароджується як спроба вирішити основні світоглядні проблеми засобами розуму, мислення, що спирається на поняття і судження, логічні закони. На відміну від релігійного світогляду, філософія винесла на перший план інтелектуальні аспекти світогляду, відгукуючись на наростаючу в суспільстві потребу              в розумінні світу і людини з позицій знання. Філософія – завжди теоретизування, завжди робота думки. Це свідомість теоретична, елітарна, що потребує високого професіоналізму. Філософія – система теоретичних поглядів на світ у цілому, на місце в ньому людини, з'ясування різних форм відношення людини до світу, людини до людини.

Специфіка філософії виявляється в тлумаченні світу як сфери дії безособових природних та соціальних, властивих самому світові закономірностей. Філософія виникає разом з науковою раціональністю як перша форма теоретичного осмислення дійсності, націленого на розуміння світу як єдиного у своїй основі. Світогляд у філософії виступає як систематизоване знання. З наукою філософію зближає прагнення обпертися на теоретичні методи дослідження, використовувати логічний інструментарій для обґрунтування своїх положень, виробити достовірні, загальнозначущі принципи і положення. Разом з тим для філософії характерно особисте авторство, прагнення витлумачити світ за власним особистим розумінням, самостійний, критичний, творчий підхід.

Специфіка філософії яскраво виявляється й у її основних проблемах: онтологічній, гносеологічній, методологічній, аксіологічній і праксеологічній.

Онтологічна (від греч. to on – буття, logos – вчення; вчення про буття) проблема – це питання про те, що первинно: матерія чи свідомість? Філософи давали різні відповіді на це питання. Матеріалісти (від латинського materia – речовина) думали, що первинна матерія, ідеалісти (від греч. eidos – безтілесний вид, образ) – свідомість. Оскільки вони висували в якості первинного один початок, їх вважають моністами (від греч. monos – один), але були філософи, які стверджували, що першооснов є дві, матерія і свідомість, вони є дуалістами (від латинського dualis – двоїстий), а також і ті, котрі думали, що начал багато, що кожне явище має свій початок, їх називають плюралістами (від латинського pluralis – множинний).

Гносеологічна (від греч. gnosis – знання, logos – вчення; вчення про знання, теорія пізнання) проблема: чи може людина пізнати світ? В історії філософії відомі дві відповіді: більшість філософів відповідали позитивно, стверджували, що людина може пізнати світ, але деякі, навпроти, заперечували таку можливість, вважали, що людина не може пізнати світ, їхній напрямок одержав назву: агностицизм (від греч. а – не, gnosis – знання; незнання, вчення про непізнаваність світу людиною).

Методологічна (від греч. methodos – шлях до чого-небудь, logos – вчення; вчення про спосіб, шлях пізнання) проблема містить два питання: 1) чи існує зв'язок між усіма явищами світу? 2) чи існує розвиток усіх явищ? Філософи дають дві відповіді: представники діалектики (від греч. dialegomai – мистецтво знаходити в суперечці, у протиріччях істину) відповідають позитивно на обидва питання, а представники метафізики (від греч. meta – після, понад, над; physis – природа або вчення про природу; те, що йде після фізики) – заперечують існування зв'язку і розвитку всіх явищ.

Аксіологічна (від греч. ахіа – цінність, logos – вчення; вчення про цінності) проблема: яка природа, походження цінностей (природне, надприродне чи суспільне)? Ідеалісти наполягали на надприродному і надсуспільному походженні цінностей, а матеріалісти – на природному або суспільному.

ІІраксеологічна (від греч. praxis – діяльність, logos – вчення; вчення про практику як матеріальну діяльність) проблема: яку роль у суспільному і людському житті грає практика? Послідовні матеріалісти стверджують, що практиці належить визначальна роль, а ідеалісти і непослідовні матеріалісти наполягають на вторинному значенні практики, похідному від духовних, ідеальних форм діяльності.

 

Тема 2. Історичні типи філософії (1)

1. Філософія античності.

2. Філософія середньовіччя.

3. Філософія епохи Відродження і Нового часу.

Ключові слова: космоцентризм, теоцентризм, креаціонізм, ревеляціонізм, антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм, гносеологізм, методологізм, раціоналізм, емпіризм, сенсуалізм

1. Філософія античності існували з VI століття до нашої ери до початоку VI століття нашої ери у формі численних систем. До IV століття до нашої ери філософські знання були злиті зі знаннями про природу. Вихідний пункт розвитку – матеріалістична орієнтація, що виражає опозицію релігійно-міфологічному світогляду. Основна проблема: питання про першооснову світу, – вирішувалася більшістю філософів у відповідності до прагнення пояснити космос із нього самого, а не як продукт діяльності богів. Основа світу розумілася як матеріальне начало («вода» Фалеса, «повітря» Анаксимена, «вогонь» Геракліта, «земля» Ксенофана). Усі явища світу мислилися як виникаючі з першооснови, як такі, що складаються з неї і зникають у ній після свого існування. Космос, природа виступали відправним пунктом у розумінні будь-якого явища, у тому числі й людини, і суспільства. У цьому проявився космоцентризм античної філософії.

Найбільший розвиток матеріалістично орієнтованої філософії – це атомістична концепція Демокрита, відповідно до якої всі речі й нескінченне число світів виникли з атомів, непорушних часток, що рухаються в порожнечі і своїм поєднанням породжують всі тіла.

У VI столітті до н. е. формується й ідеалістична орієнтація у філософії. Піфагор витлумачував душу як безсмертну і таку, що переселяється в різні тіла (хоча вона ще не розумілася як духовна, а розглядалася як частка ефіру). Ця орієнтація одержує розвиток у філософії софістів, Сократа, Платона і неоплатонізму.

Іншою важливою рисою філософії античності є її діалектичний характер: явища розглядаються в їхньому взаємному зв'язку і змінах. Її яскравими представниками були Геракліт, Сократ і Платон.

2. Основними рисами філософії середньовіччя (VI-XI ст. н.е.) є: теоцентризм, креаціонізм, ревеляціонізм, метафізичність. Теоцентризм – вихідним пунктом філософствування виступає поняття про Бога як єдиного творця світу і людини. Креаціонізм – ідея створення світу Богом. Ревеляціонізм – ідея одкровення як головного шляху збагнення божественної істини, коли Бог по своїй волі відкриває її людині, яка пізнає. Метафізичність – явища розглядаються як ізольовані одне від одного і як незмінні у своїй основі, позбавлені протиріч.

У картині світу відбулося різке зрушення: природа переміщається на найнижчу ступінь в ієрархії буття; людина трактується дуалістично: тіло належить до природної сутності, а душа – до духовної. Звідси широке поширення релігійного аскетизму. Основними напрямками філософії середньовіччя були схоластика і містика. На відміну від містики схоластика бачила шлях збагнення Бога в логічних міркуваннях, а не у надрозумному спогляданні й почутті. У рамках схоластики виділилися дві течії: реалізм (Петро Доміані, Ансельм Кентерберійський, Гільом із Шампо) і номіналізм (Беренгар Турський, Росцелін, Абеляр). Представники реалізму вважали, що первинним є загальне, а представники номіналізму – окреме. Представниками містики були Бернар Клервоський, Гуго і Рішар Сент-Вікторські, Олександр Гельський, Бонавентура.

Найвидатнішими представниками філософії середньовіччя були Августин Блаженний і Хома Аквінський.

3. Основними рисами філософії епохи Відродження (XI-XVI ст.) були: антропоцентризм, гуманізм, пантеїзм і діалектика. Антропоцентризм – висування в центр світобудови і філософствування людини. Гуманізм – визнання людського (розуму, творчого потенціалу) вищою цінністю. Пантеїзм – ототожнення Бога з природою, обожнювання природи і людини. Діалектика – визнання взаємозв'язку і розвитку всіх явищ.

Найвидатнішими мислителями епохи Відродження були           Н. Кузанський, Данте Аліг'єрі, П. Мірандола, Л. Валла, Леонардо да Вінчі, Еразм Ротердамський, Б. Телезіо, Дж. Бруно.

Основні риси філософії Нового часу (XVII - середина XIX ст.): гносеологізм, методологізм, антропологізм, соціологізм. Гносеологізм – ствердження важливого значення проблем пізнання істини в зв'язку з бурхливим розвитком науки. Методологізм – пильна увага до пошуку ефективної методології пізнання. Антропологізм – становлення філософсько-наукового вчення про природу і сутність людини. Соціологізм – підвищений інтерес до проблем походження, розвитку і сутності суспільства.

У цей період істотно загострюється полеміка між матеріалізмом (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Гасенді, Д. Дідро,         П. Гольбах, Л. Фейєрбах) і ідеалізмом (Дж. Берклі, Р. Декарт, Лейбніц, І. Кант, Гегель). Одержують розвиток дві форми ідеалізму: суб'єктивний (Дж. Берклі, І. Кант, Фіхте) і об'єктивний (Лейбніц, ІІІелінг, Гегель). Досягає зрілої форми агностицизм (Д. Юм, І. Кант). У рамках пошуку оптимальної методології ведеться суперечка між емпіризмом і сенсуалізмом (Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Дідро), що віддають перевагу в збагненні істини почуттєвому досвіду, і раціоналізмом          (Р. Декарт, Лейбніц, Спіноза, Гегель), що підкреслює винятковість повноважень розуму в пізнанні.

 

Тема 2. Історичні типи філософії (2)

1. Сучасна західна філософія.

2. Вітчизняна філософія.

Ключові слова: сцієнтизм, технократизм, персоноцентризм, ірраціоналізм, екзистенціальність, антеїзм.

1. Основні риси сучасної західної філософії: плюралізм, сцієнтизм, технократизм, персоноцентризм, перехід від раціоналізму до ірраціоналізму. Плюралізм – розмаїтість методологічних основ течій і шкіл. Серед різноманіття шкіл можна умовно виділити позитивістську, соціально-практичну і екзистенціальну течії. Сцієнтизм – трактування науки як основи соціального буття і розвитку. Технократизм – розгляд техніки як ведучої сторони існування і розвитку суспільства. Персоноцентризм – визнання особистості, індивідуальності як основного пріоритету філософствування. Перехід від раціоналізму до ірраціоналізму – превалювання апеляції до позарозумових способів пізнання, до інтуїції, несвідомому; антиінтелектуалізм.

Позитивізм виник у 30-і роки XIX століття, заснований французьким філософом О. Контом. Стадії розвитку: позитивізм           (О. Конт, Г. Спенсер, Д.С. Мілль), емпіріокритицизм (махізм) (Е. Мах, Р. Авенаріус), неопозитивізм (Б. Рассел, М. Шлік, Р. Карнап), постпозитивізм (К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд). Сутність позитивізму – заперечення можливості наукової філософії, визнання принципової відмінності науки від філософії, спроба звільнити науку від умоглядних філософських схем, розуміння філософських проблем (у тому числі і питання про відношення мислення до буття) як псевдопроблем. Методологія позитивізму тяжіє до емпіризму, до недооцінки теоретичних методів пізнання. Ця філософія орієнтована на природознавців, акцентує на науці як найважливішій сфері суспільства (сцієнтизм).

До соціально-практичної течії можна віднести марксизм, заснований К. Марксом і Ф. Енгельсом у 40-і роки XIX століття, що одержав розвиток у працях В.І. Леніна і неомарксистів. Головним напрямком їхньої філософії був пошук шляхів удосконалювання, гуманізації суспільства і звільнення людини, розкриття її творчих потенцій. Провідною сферою суспільства визнавалася економіка, у залежності від якої розвивалися соціальні, політичні й духовні процеси. Суспільство розглядалося як цілісна система, що закономірно розвивається, як суспільно-економічна формація; перехід до більш прогресивної формації здійснюється через класову боротьбу і революцію. Основою теорії пізнання виступає практика (матеріальна взаємодія людини з природою, соціально-практична діяльність), методологія ґрунтувалася на принципах матеріалізму і діалектики.

До екзистенціальної філософії можна віднести «філософію життя» (Ф. Ніцше, В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенглер), екзистенціалізм (К. Ясперс. М. Гайдеггер, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр,      А. Камю), а також фрейдизм (З. Фрейд) і неофрейдизм (К. Юнг,              А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм). Методологія «філософії життя» і екзистенціалізму – ірраціоналізм, оскільки визнавалося безсилля розуму і відповідних йому методів у пізнанні унікальності особистості людини і її життєвих проблем; як наслідок, на перший план висувалися несвідоме, інтуїція, переживання. У центрі уваги цих філософів – людина; їхня філософія орієнтована на творчу, а не науково-технічну інтелігенцію; звідси випливає негативна оцінка значення науки і техніки (антисцієнтизм, антитехнократизм). У філософії З. Фрейда улаштовується превалювання біологічних детермінант людського поводження, особливо несвідомого, інстинктів (сексуального й агресивного); культура розуміється як продукт діяльності несвідомого.

2. Українська філософія своїми коріннями сягає міфології та релігії Київської Русі. Основні риси: антеїзм, екзистенціальність, синтетизм. Антеїзм (від імені давньогрецького героя Антея, що черпав силу в опорі на матір-землю) – любов до рідної природи, яка істотно визначає стиль філософствування. Екзистенціальність – основна увага приділяється конкретній людині і рішенню її життєвих проблем. Синтетизм – методологічна установка, що сполучає всі основні способи пізнання: розум, почуття, віру, інтуїцію.

Серед мислителів Київської Русі можна виділити Іларіона, Володимира Мономаха, Кирила Туровського, Данила Заточника, у творах яких оспівується мудрість як вища чеснота, вченість і справедливість поціновуються вище багатства, підкреслюється важливість благополуччя рідної держави і народу.

Для вітчизняної філософії періоду Ренесансу (XV-XVII століть) (Ю. Дрогобич, Р. Русин, С. Оріховський, І. Вишенський,              С. Зизаній, З. Копистенський, Г. Смотрицький, К.-Т. Ставровецький,    К. Сакович, діячі Києво-Могилянської академії: Й. Кононович- Горбатський, І. Гізель, С. Яворський, Ф. Прокопович) характерний поступовий перехід від релігійно-християнської тематики і методології до світського стилю філософствування, переміщення інтересу до вивчення природи, суспільства і людини.

Видатний вітчизняний філософ Г.С.Сковорода (1722-1794) висунув концепцію «трьох світів» і «двох натур»: уся дійсність – три світи: макрокосм – природа; мікрокосм – людина, суспільство; світ символів – Біблія; усе має дві сторони: матеріальну і духовну. У вченні про людину і суспільство він розробив оригінальну концепцію досягнення щастя через «споріднену працю»: людина повинна пізнати свою природу, свої здібності до певного виду діяльності й обрати його як своє поприще, що принесе їй щастя, а суспільству – користь.

Ідеї українського Просвітництва (І.П. Котляревський): критика віджилої феодальної культури, прославляння людського розуму й освіти, ствердження історичного оптимізму і гуманізму.

Традиції вітчизняної філософії, ідеї Сковороди розвивав П.Юркевич у своїй «філософії серця», стверджуючи пріоритет людини  і людського почуття як головного шляху пізнання в системі всіх інших пізнавальних здібностей.

Чільними українськими мислителями XIX століття були  Т.Г. Шевченко, Л. Українка, П. Грабовський, М.І. Костомаров,           А.А. Потебня, М.П. Драгоманов, М.С. Грушевський, І.Я. Франко, у творах яких на основі прогресивної методології відстоювалися ідеї гуманізму, патріотизму, удосконалювання вітчизняної культури.

 

Тема 3. Буття

1. Буття. Матерія, рух, час, простір.

2. Свідомість: сутність, виникнення, структура.

Ключові слова: буття, небуття (ніщо), матерія, рух, час, простір, свідомість, відображення.

1. Поняття буття виступає основою онтології. Буття – фундаментальна категорія, що фіксує абсолютне у відносному, стабільне в змінюваному, єдність у множинному, вічне в минущому, нескінченне в конечному. Буття виражає загальні характеристики всіх явищ світу. Протилежністю буття є небуття. Небуття (ніщо) – момент самозаперечення буття, у якому фіксується його мінливість. Буття – абсолютне, а небуття відносне: небуття відноситься не до світу в цілому, а до конкретних явищ; жодне явище ніколи не зникає цілком, воно лише змінює форму свого існуванні, тобто зникнення явища – це не перехід його в небуття, а перехід в інобуття, в інше буття.

Філософи виділяють дві основні форми буття: матеріальне буття (матерія) і духовне, ідеальне буття (свідомість). Постає питання (онтологічна проблема) про те, чи виступає одна з них основою буття, чи вони рівноправні. Представники монізму беруть за основу буття одну з його форм: матеріалісти – матерію, ідеалісти – свідомість. Дуалізм розглядає обидві форми буття як рівнопорядкові. Плюралізм наполягає на тому, що основ буття багато, кожне явище має свою самостійну основу.

Матерія – філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, відбиваної свідомістю людини й існуючої незалежно від свідомості. Філософське поняття матерії відрізняється від конкретно- наукових уявлень про неї. Головні властивості матерії: бути об'єктивною реальністю, існувати поза і незалежно від людської свідомості; субстанціональність – матерія є основою всякого існування і руху, зв'язків явищ світу; активність – матерія виступає внутрішньою причиною всякого руху; нестворюваність і незнищеність – матерія не виникає з нічого і не зникає безвісти, вона ніколи не виникала і ніколи не зникне, а буде існувати вічно, виникають і зникають лише окремі матеріальні утворення шляхом взаємоперетворення, переходу в інші форми існування; структурність – єдність розділених і взаємозалежних частин матеріального світу і всіх явищ, незвідність до останніх елементів, невичерпність усякого явища; відображення – здатність матеріальних систем при взаємодії відтворювати в зміненій формі властивості об'єктів, що впливають на них.

Структура матерії: нежива, жива і соціально-організована матерія.

Рух – спосіб існування матерії, що охоплює всі процеси Всесвіту, усі зміни. З погляду ідеалістів, рух відірваний від матерії, є способом існування свідомості. Основні властивості руху: об'єктивність (незалежність від свідомості), незнищеність, загальність (усе знаходиться в русі), абсолютність (нерухомість, незмінність, спокій – тільки відносні), суперечливість (єдність мінливості і стійкості). Діалектика визнає існування різноманітних форм руху (механічної, фізичної, хімічної, біологічної, соціальної) і взаємозв'язок нижчих і вищих його форм: вища форма руху виникає на основі нижчої, але не зводиться до неї.

Рух матерії відбувається в часі і просторі. Час – загальна форма руху матерії, що виражає тривалість і послідовність існування всіх явищ. Простір — загальна форма буття матерії, що виражає довжину матеріальних утворень і їхнє розташування відносно інших. Діалектики визнають взаємозв'язок часу і простору, їх зв'язок із рухом, з матерією, а метафізики заперечують цей зв'язок. Матеріалісти визнають об'єктивність (незалежність від свідомості) часу і простору, а ідеалісти – заперечують це, наполягаючи на їхній суб'єктивності (залежності від свідомості). Час одновимірний, односпрямований (тече з минулого через сьогодення в майбутнє), незворотний. Простір трьохвимірний і відносно зворотний. Діалектики дотримуються релятивістської концепції часу і простору (їхньої співвідносності один з одним і з рухом матерії), а метафізики відстоюють субстанціальну концепцію (їхню незалежність один від одного і від руху матерії).

2. Свідомість – властивість високоорганізованої матерії (людського мозку); вища форма відображення дійсності, суб'єктивний образ об'єктивного світу, що формується в суспільної людини на основі її соціально-практичної діяльності (праці). Матеріалісти витлумачують свідомість не як самостійну субстанцію, а як властивість матерії, від неї залежну, нею обумовлену, як вищу у низці інших найважливіших її властивостей. Матерія виступає основою буття, яка на вищих ступенях свого розвитку породжує свідомість, тобто свідомість – вторинна щодо матерії. Ідеалісти трактують свідомість як самостійну, не залежну від матерії субстанцію, як ідеальну, духовну первинну сутність, яка породжує матеріальне буття.

Відображення властиве всієї матерії, його еволюційні форми визначаються еволюцією рівнів організації матерії (пасивне відображення в неживій природі, активне відображення в живій природі, творче відображення в соціальній природі).

Свідомість – властивість людського мозку відбивати, відтворювати в перетвореному вигляді явища в логічних, емоційних, психічних образах.

Питання про походження свідомості для ідеалістів не існує: свідомість для них виступає вічною сутністю. У багатьох матеріалістичних системах, особливо в античних, свідомість розуміється як властивість усіх матеріальних тіл, уся матерія є живою, має душу (гілозоїзм). Починаючи з XVІІІ століття матеріалісти розвивають підхід, відповідно до якого свідомість є властивістю лише високоорганізованої матерії. В антропологічному матеріалізму Л.Фейєрбаха визнається, що для виникнення свідомості необхідні лише природні, біологічні передумови: наявність людської істоти з високорозвиненим мозком і органами почуттів, тобто свідомість розуміється як дарунок природи. У діалектико-матеріалістичній, марксистській філософії серед передумов виникнення свідомості виділяються як біологічні (вертикальна хода, диференціація функцій кінцівок, високорозвинені мозок і органи мови, стадний спосіб життя), так і соціальні – трудова діяльність (суспільно-історичний процес матеріальної діяльності людей по перетворенню предметів природи з метою задоволення людських потреб), соціальний спосіб життя і спілкування (наявність спільності людей, зв'язаних процесом взаємного обміну діяльністю), членороздільна мова (необхідне в праці і спілкуванні використання мови як системи матеріальних знаків особливого призначення: закріплювати, зберігати, накопичувати інформацію, транслювати, передавати її в комунікації).

Структура свідомості багатовимірна: в аспекті носіїв розрізняють суспільну й індивідуальну свідомість; в аспекті основних форм – політичну, правову, моральну, наукову, естетичну, філософську, релігійну форми суспільної свідомості; в аспекті рівнів відображення в суспільній свідомості – ідеологію (теоретичний рівень) і психологію (емпіричний рівень); в аспекті рівнів індивідуальної свідомості – усвідомлене і неусвідомлене (несвідоме). У психологічному аспекті свідомість містить у собі форми почуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення), форми раціонального пізнання (поняття, судження, умовиводу); психічні процеси (воля, пам'ять, увага); емоційну область (почуття, емоції, переживання, пристрасті, афекти, настрої).

Активність свідомості виявляється в її функціях: пізнавальній, регулятивній, конструктивній.

 

Тема 4. Пізнання. Наукове пізнання

1. Пізнання: сутність, структура, динаміка, істинність.

2. Специфіка наукового пізнання: основи, рівні, методи, форми.

Ключові слова: пізнання, практика, істина, наукове пізнання, рівень пізнання, основа пізнання, метод пізнання, форма пізнання.

1. Гносеологія, теорія пізнання аналізує джерела, можливості і засоби пізнання людиною світу і себе, критерії істини. Пізнання – це процес цілеспрямованого активного відображення об'єктивного світу у свідомості людей на основі суспільно-історичної практики людства. Більшість філософів визнають пізнаванність світу, а агностики – це заперечують. Історично першою формою агностицизму був скептицизм (Піррон, Енесидем, Карнеад, Агриппа, Секст Емпірик). Класичні представники агностицизму – Д. Юм і І.Кант.

Суб'єктом пізнання виступає людина, що включена в систему суспільних відносин. Об'єкт пізнання – частина світу, яка залучена до системи суспільно-історичної діяльності людей.

Структура пізнання складається з двох основних компонентів: почуттєве і раціональне пізнання. Формами почуттєвого пізнання є: відчуття (відображення окремих властивостей предметів світу, що безпосередньо впливають на органи почуттів), сприйняття (цілісний почуттєвий образ явищ, що безпосередньо діють на органи почуттів), уявлення (відтворення у свідомості явищ, що раніше діяли на органи почуттів). За допомогою почуттєвого пізнання можна установити факт існування явищ, їхні зовнішні властивості.

Розкрити внутрішню сутність предметів, закономірності їх існування та змін можна на рівні раціонального пізнання. Основні форми логічного, раціонального пізнання – поняття (логічна форма, що виражає істотні сторони явищ), судження (думка, що стверджує або заперечує що-небудь про явища), умовивід (форма логічного пізнання, при якій із двох чи декількох суджень, поставлених у визначений зв'язок, робиться висновок, що виражає нове знання).

Почуттєве і раціональне пізнання взаємозалежні, однак представники емпіризму і сенсуалізму перебільшують значення почуттєвого пізнання, представники раціоналізму – раціонального пізнання, а представники ірраціоналізму визнають основними формами пізнання позачутгєве і позарозумове: інтуїцію, чуття, інстинкт. Діалектичні матеріалісти визнають основою пізнання практику як чуттєво-предметну діяльність, спрямовану на зміну і пристосування природного і соціального середовища до потреб людей. У структурі практики виділяються три форми: 1) матеріально-виробнича діяльність людей; 2) суспільно-політична діяльність; 3) науковий експеримент.

Роль практики в пізнанні: 1) основа пізнання; 2) висування перед пізнанням цілей; 3) рушійна сила пізнання (надає наукове устаткування); 4) критерій істини.

Істина – відповідність, адекватність знань своєму об'єкту, підтверджене практикою відображення дійсності у свідомості людей. Істина є об'єктивною і конкретною, є діалектичною єдністю абсолютного і відносного в знанні.

Наукове пізнання – це процес досягнення систематизованого, аргументованого, обґрунтованого досвідом, об'єктивного і загальнозначущого достовірного знання.

У структуру основ наукового знання входять: 1) наукова картина світу; 2) ідеали і норми наукової діяльності; 3) філософські основи науки. Наукове пізнання має два рівні: емпіричний (заснований на почуттєвому досвіді) і теоретичний (в основі якого лежать раціональні форми пізнання); вони розрізняються за методами і формами пізнання і взаємозалежні один з одним.

Методи наукового пізнання – система прийомів одержання достовірних знань. Методи – способи організації процесу наукової діяльності. Типологія методів: філософські, загальнонаукові і конкретно-наукові. До філософських методів відносяться діалектичний (його принципи: об'єктивність, всебічність, розвиток, детермінізм, протиріччя) і метафізичний (його принципи є протилежними щодо діалектичного). Загальнонаукові: емпіричні, теоретичні методи і методи, використовувані на обох рівнях.

До емпіричних методів відносяться: спостереження (виділення нових фактів шляхом цілеспрямованого систематичного безпосереднього споглядання і сприйняття), експеримент (спосіб вивчення об'єкта в умовах, що створюються дослідниками з заздалегідь поставленою метою і з застосуванням наукового устаткування).

До теоретичних методів відносяться: ідеалізація (уявне конструювання об'єктів, неіснуючих у дійсності), формалізація (представлення явищ у виді формальної системи, досліджуваної незалежно від змісту), математизація (використання математичного апарата), системний підхід (розгляд об'єктів як цілісної системи), метод сходження від абстрактного до конкретного, взаємозв'язок логічного й історичного методів.

Методи, використовувані на емпіричному і теоретичному рівнях: аналіз (розчленовування цілого на частині та їхнє вивчення), синтез (возз'єднання цілого), індукція (рух думки від часткового до загального), дедукція (рух думки від загального до частки), аналогія (умовивід на основі подібності об'єктів у деяких ознаках про їхню подібність в інших ознаках), моделювання (пізнання явища за допомогою спеціально створюваних моделей).

Форми наукового пізнання – способи організації результатів наукової діяльності. Основними формами є: факт (достовірне досвідне знання про одиничний об'єкт), проблема (знання про незнання), гіпотеза (імовірнісне теоретичне знання про систему об'єктів), теорія (достовірне знання про систему об'єктів).

 

Тема 5. Розвиток

1. Альтернативні концепції розвитку: діалектика і метафізика.

2. Принципи, закони та категорії діалектики.

Ключові слова: принцип, закон, категорія, догматизм, релятивізм, софістика, еклектика, зв'язок, розвиток, протиріччя, якість, кількість, міра, стрибок, заперечення, одиничне, загальне, сутність, явище, зміст, форма, причина, наслідок, необхідність, випадковість, можливість, дійсність.

1. У філософії існують дві концепції розвитку: діалектика і метафізика. Діалектика – вчення про загальний зв'язок і розвиток, а метафізика – вчення про відсутність загального зв'язку і розвитку. Основними історичними формами діалектики є: стихійна і наївна діалектика античних філософів (Геракліта, Сократа, Платона); ідеалістична діалектика німецьких філософів (Канта, Фіхте, Шелінга, Гегеля); марксистська матеріалістична діалектика (Маркса, Енгельса, Леніна); екзистенціалістська діалектика (Сартра, Камю). Основні історичні різновиди метафізики: догматизм (від греч. dogma – положення, прийняте на віру, без доказів як абсолютна істина) – стиль мислення, що ігнорує мінливість і перебільшує момент стійкості у явищах); релятивізм (від латинського relativus – відносний) – стиль мислення, що перебільшує момент мінливості явищ і ігнорує стійкість у явищах; софістика (від греч. sophistes – мудрець, майстер) – стиль мислення, що абсолютизує момент гнучкості, умовності понять, їхньої відносної незалежності від об'єктів; еклектика (від греч. eklego – вибираю) – стиль мислення, що безпринципово, механічно поєднує в цілісність різнорідні, суперечні один одному положення різних концепцій.

Діалектика і метафізика – це дві принципово відмінні концепції розвитку. Діалектика заснована на принципах загального зв'язку і розвитку, а метафізика – на принципах відсутності загального зв'язку і розвитку.

2. Принцип – це основна ідея теорії, що визначає характер та зв'язок усіх інших її положень (законів, категорій, понять).

Зв'язок – відношення між явищами, при якому існування і зміна одного є умовою існування і зміни іншого.

Зміна – найбільш загальна форма існування явищ; перехід з одного стану в інше; охоплює всякий рух і взаємодію.

Розвиток – це глибока якісна зміна явищ. Розвиток – це процес, що підкоряється діалектичним законам: 1) процес, що має внутрішні імпульси, в основі яких виступає протиріччя тенденцій; 2). процес виникнення нового через перерву поступовості, перехід кількісних, незначних змін у корінні, якісні; 3) процес, що як би повторює пройдені ступені, але повторює їх інакше, на іншій основі, в іншій формі. Розвиток – єдність прогресу (сходження до більш високих форм процесу) і регресу (процесу деградації, повернення до старих форм).

Діалектичні принципи конкретизуються в трьох основних законах діалектики, що фіксують різні сторони розвитку і відповідають на різні питання щодо нього. Закон – це загальний, внутрішній, суттєвий, необхідний зв'язок між явищами або їх сторонами, який визначає їх існування та розвиток.

Закон єдності протиріччя відповідає на запитання про джерело розвитку (яке джерело, причина розвитку, чому усе розвивається?): джерелом розвитку виступає протиріччя як єдність і взаємозаперечення протилежних сторін, тенденцій. Діалектика стверджує, що всі явища знаходяться в розвитку, унаслідок того, що всім явищам притаманні протиріччя як внутрішні, так і зовнішні. Метафізика це заперечує, не визнає цього закону, у результаті реальність розуміється односторонньо, реалії здобувають містифікований одновимірний вигляд як чисті, позбавлені протилежних визначень сутності, що застигли, не здатні до розвитку, зміни.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін відповідає на запитання про механізм розвитку (як, яким чином відбувається розвиток? Як з'являється нове?): розвиток відбувається так, що кількісні, непомітні зміни, поступово нагромаджуючись, приводять до корінних, якісних змін, до появи нового; цей перехід здійснюється в момент порушення міри, він відбувається у формі стрибка (перерви поступовості). Якість – внутрішня визначеність явищ, тотожна їхньому буттю, сукупність основних властивостей предмета. Властивість – окремий прояв якості предмета у певному відношенні, взаємодії. Кількість – визначеність предмета, що виражає ступінь виразності, інтенсивності певної властивості або якості, як правило, позначається числом. Закон виражає зв'язок якості і кількості. Розвиток – єдність кількісних і якісних змін; розвиток виступає або у вигляді еволюції (повільних, несуттєвих змін), або – революції (корінних, якісних змін). Метафізики, заперечуючи зв'язок між кількістю і якістю, визнають або кількісні зміни без якісних, або тільки якісні зміни без кількісних, у будь-якому випадку вони деформують, спотворюють уявлення про реальний розвиток.

Закон заперечення заперечення відповідає на запитання про спрямованість розвитку (яку форму, яку спрямованість має розвиток?): спрямованість розвитку являє собою діалектичну єдність протилежних тенденцій – поступальності, незворотності і відносної повторюваності, циклічності. Домінуючою тенденцією виступає поступальність, зв'язана з незворотністю часу. Геометричною моделлю такого розвитку може служити спіраль як єдність кола і прямої. Даний закон характеризує зв'язок нового зі старим: єдність заперечення, знищення і наступності, збереження. Метафізики односторонньо розуміють спрямованість змін: або як тільки повторюваний процес, або як винятково незворотний, поступальний процес, до того ж вони або заперечують появу нового в принципі, або стверджують, що нове виникає з нічого, без наявності якого-небудь старого, тобто розуміють розвиток хибно, помилково.

Категорії – це найбільш загальні поняття, що відображають універсальні зв'язки, відносини, сторони буття, що розвивається, пізнання, мислення.

Діалектичні категорії являють собою парні поняття, що фіксують взаємозалежні протилежні сторони розвитку, оскільки розвиток – це у всіх відносинах єдність протилежностей. Звідси випливає, що не існують один без одного наступні моменти буття: одиничне (своєрідні, неповторні риси явищ) і загальне (подібні, повторювані, тотожні риси); причина (те, що визначає виникнення іншого) і наслідок (те, чиє виникнення визначається іншим); зміст (сукупність елементів, що утворюють предмет) і форма (спосіб організації, упорядкування існування елементів предмета); сутність (сукупність глибинних зв'язків, внутрішніх законів, що визначають основні тенденції розвитку предмета) і явище (сукупність чуттєво-конкретних ознак предметів, їхня зовнішня сторона); необхідність (тип зв'язку явищ, обумовлений їхньою внутрішньою основою) і випадковість (тип зв'язку, обумовлений зовнішньою, несуттєвою стороною явищ); можливість (об'єктивно існуюча тенденція розвитку предмета) і дійсність (об'єктивно існуюча єдність закономірностей предмета і їхніх проявів). Метафізики розуміють усі ці категорії поза зв'язком, так що одна сторона явиш існує без іншої, наприклад, одиничне не зв'язане з загальним, необхідне – з випадковим, можливе – з дійсним; через це розвиток стає неможливим, картина світу містифікується, розуміється ідеалістично.

Отже, рішення методологічної проблеми взаємозалежне з характером рішення онтологічної проблеми: послідовність у застосуванні діалектичного методу приводить до матеріалістичного світогляду, а метафізичного – до ідеалізму, і навпаки, послідовний матеріалізм стає діалектичним, а ідеалізм – метафізичним. Однак, ця закономірність виявляється лише в кінцевому рахунку, і це підтверджує закономірність зв'язку всіх елементів філософського світогляду.

 

Тема 7. Суспільство. Людина

1. Суспільство: сутність, структура, динаміка.

2. Людина: сутність, походження, проблеми існування.

Ключові слова: суспільство, людина, індивід, особистість.

1. Суспільство – сукупність людей, система відносин між ними, що складається на основі системи форм їхньої життєдіяльності. Матеріальна виробнича діяльність обумовила виникнення й існування суспільства, його виділення з природи. Природа в широкому змісті розуміється як весь Всесвіт, світ у нескінченному різноманітті, а у вузькому, – як середовище існування людей, що їх оточує, чи географічне середовище.

Існують різноманітні підходи до розуміння сутності суспільства, до його виникнення і розвитку. Можна запропонувати наступну типологію таких підходів. У залежності від того, чи вбачають основні фактори існування суспільства поза суспільством чи в ньому самому, можна виділити екстерналістський (екзогенний) і інтерналістський (ендогенний) підходи.

У екстерналістському підході розрізняються ідеалістичний, стверджуючий визначальну роль якогось духовного фактора, і натуралістичний, що відстоює основну роль природного фактора. До екстерналістських ідеалістичних підходів відносяться: філософсько-теологічний (Бог є причиною виникнення суспільства; його представники: Августин Блаженний, Хома Аквінський), раціоналістичний (надприродне мислення, розум, дух є причиною існування суспільства; представники: Гегель, Шелінг), волюнтаристичний (надприродна воля; Шопенгауер), інтуїстичний (надприродний «життєвий порив»; А. Бергсон), віталістський (надсуспільне ідеальне начало – «життя»; Шпенглер). Екстерналістські натуралістичні підходи: космічний детермінізм (астрологія: зірки визначають долю суспільства і людей; солярний детермінізм: сонце, його активність є визначальним фактором; Чижевський, Л.Н. Гумільов), географічний детермінізм (географічне середовище (клімат, ландшафт); Монтеск'є, Бокль), демографічний детермінізм (процеси народонаселення; Мальтус), генетичний детермінізм (генна інженерія, расизм, націоналізм). Інтерналістські підходи: ідеалістичний і матеріалістичний. Ідеалістичний: об'єктивно-ідеалістичний і суб'єктивно-ідеалістичний. Об'єктивно-ідеалістичні (якась духовна сфера суспільства є визначальною): релігія (Фейербах), філософія (Сорокін), мистецтво, моральність (Достоєвський, Л. Толстой), наука (сцієнтизм, технологічний детермінізм), право, політика. Суб'єктивно-ідеалістичні (якесь індивідуальне духовне, психічне начало є визначальним): індивідуальні міркування щодо досягнення користі (теорії суспільного договору), боротьба індивідуальних воль (волюнтаризм ніцшеанства, анархізм), колективне й індивідуальне несвідоме (Фрейд, Юнг), свідомість геніїв, творчої меншості (теорії генія і юрби, теорія творчих еліт Тойнбі, теорії еліт). Матеріалістичні підходи: марксизм (діалектичний і історичний матеріалізм: виробничо-економічна сфера суспільства є визначальною, але всі інші сфери впливають на неї), економічний детермінізм (економічна сфера однозначно, лінійно визначає всі процеси в суспільстві). У соціальній філософії виділяють три підходи до розвитку, динаміки суспільства: формаційний (суспільство розглядається як суспільно-економічна формація, в основі якої лежить спосіб виробництва матеріальних благ, а суспільна динаміка розуміється як природничо-історичний процес переходу від нижчої формації до вищої; Маркс, Енгельс, Ленін), цивілізаційний (суспільство е системою, заснованою на типі культури, духовних цінностей; соціальна динаміка зумовлюється зміною типів культурних систем; Данилевський, Сорокін), стадійний (технологічний детермінізм: техніка і технологія є найважливішим фактором розвитку, їхня динаміка обумовлює соціальну; У. Ростоу, Д. Белл).

Структура суспільства містить у собі наступні основні сфери: економічну (продуктивні сили і виробничі відносини складають спосіб виробництва матеріальних благ, матеріальне буття суспільства), соціальну (соціальна структура суспільства: соціальні групи, етноси, народності, нації, касти, стани, класи, шари, страти і їхні взаємини), політичну (політична структура суспільства: держава, політичні партії, громадські організації і їхні взаємини), духовну (політична, правова, моральна, наукова, естетична, релігійна, філософська сфери суспільства).

2. Серед різних підходів до розуміння сутності людини можна виділити наступні: матеріалізм акцентує природно-матеріальні (натуралістичний і антропологічний підходи) або соціально- матеріальний (марксизм) аспекти сутності людини, а ідеалізм – духовний аспект (так, релігійно-ідеалістична концепція визнає надприродне, божественне походження людини). Існують спроби синтезу основних аспектів сутності людини, коли вона трактується як істота природна, діяльна, предметна, мисляча, соціальна. Часто людину розуміють як біосоціальну істоту, що виділяється з інших форм життя завдяки здатності робити знаряддя праці, мати членороздільну мову, свідомість. Серед основних факторів походження людини виділяють працю, спілкування, членороздільну мову. Серед основних визначень людини виділяють такі: відкритість, волю, творчість.

Людина розуміється як представник людського роду (індивід), як носій соціальних властивостей (особистість), як неповторний унікальний комплекс природно-соціальних властивостей (індивідуальність). Людина виступає суб'єктом історії, внесок кожної особистості в розвитку суспільства різний, тому виділяють звичайних людей, історичних особистостей, геніїв.

Основні екзистенціали (визначники) людського існування: воля, творчість, сенс життя, щастя, любов, прагнення до безсмертя.

Тема 7, 8. Культура і цивілізація. Соціальний прогрес. Глобальні проблеми сучасності

1. Культура і цивілізація: сутність, динаміка, співвідношення.

2. Соціальний прогрес: основні підходи до визначення сутності і критеріїв.

3. Глобальні проблеми сучасності.

Ключові слова: культура, цивілізація, соціальний прогрес, глобальні проблеми сучасності.

1. Культура – це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у формах організації діяльності людей, у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.

Культура містить у собі: предметні результати діяльності людей (техніка, наукова продукція, норми моралі); способи і форми спілкування людей (обряди, традиції); людські сили і здібності, реалізовані в діяльності (знання, уміння, стиль мислення, естетичний смак).

Найбільш розповсюджені підходи до розуміння культури: технологічний (зводиться до способу створення матеріальних предметів і до сукупності матеріальних цінностей); гносеологічний (розуміється як результат пізнавально-предметної діяльності, як нагромадження і передача знань, методів і форм пізнання); аксіологічний (способи, форми творення духовних цінностей і їхня система).

Цивілізація – це система загальноприйнятих правил соціальної і предметно-практичної діяльності, яка зафіксована у формі законів і моральних норм. Культура задає вищі цінності, їй притаманна яскраво виражена духовно-гуманізуюча, творча й індивідуально-суб'єктивна спрямованість, а цивілізація характеризує засоби закріплення в соціуму, поширення, функціонування, реалізації культурних досягнень, фіксуючи аспект об'єктивування культури.

Виділяються два підходи до динаміки культури і цивілізації: концепція циклічності, замкнутості культур (Данилевський, Сорокін, Тойнбі, Шпенглер), концепція взаємозв'язку культур і їхнього прогресивного розвитку (марксизм, Тоффлер, Белл, Масуда).

2. Соціальний прогрес – єдиний процес поступального розвитку суспільства від нижчого стану до вищого.

Існує два підходи до розуміння проблеми соціального прогресу. Перший підхід розуміє історію як складну мозаїку співіснуючих і змінюючи одна одну цивілізацій, кожна з яких має свою історію, але усі вони неминуче зникають. Даному підходу властиве фіналістське розуміння історії, ідеї циклізму, заперечення соціального прогресу (Віко, Макіавеллі, Шпенглер, Сорокін). Другий підхід стверджує єдність історичного процесу, його закономірність, універсальність його ступенів що проходить людство у прогресивному розвитку. У руслі другого підходу формуються теорії лінійного чи спіралеподібного розвитку суспільства, до яких відносяться концепції класичної філософії історії (Вольтер, Гердер, Гегель), історичного матеріалізму (Маркс), цивілізаційного підходу (Сен-Сімон, Спенсер, Дюркгейм, Белл, Тоффлер), стадій економічного росту (Ростоу).

Останнім часом поширився новий системно-циклічний підхід, що відстоює багатомірність, багатоваріантність, альтернативність, з одного боку, і незворотність еволюції, - з іншого. Він використовує досягнення синергетики, яка розглядає загальні закономірності становлення багатомірного і поліваріантного світу.

Існують різні концепції критеріїв соціального прогресу, які висувають у якості критеріїв такі суспільні процеси та явища: продуктивні сили; темп розвитку продуктивності; спосіб виробництва; розвиток розуму, освіта, науки, моральності, релігії, духовної культури. Однак важливо взяти до уваги таку тенденцію історичного розвитку, як дедалі більш повне задоволення матеріальних і духовних потреб особистості; це варто прийняти як головний критерій соціального прогресу.

3. Глобальні проблеми сучасності – це сукупність загальнопланетарних найгостріших соціальних проблем, від рішення яких залежить не лише подальший соціальний прогрес, а навіть саме виживання людства.

До глобальних проблем відносяться: запобігання світовій термоядерній війни, забезпечення ненасильницького миру; подолання розриву в рівні економічного і культурного розвитку між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, усунення економічної відсталості, убогості; подолання дефіциту природних ресурсів (продовольчих ресурсів, сировини, джерел енергії); подолання екологічної кризи; упорядкування процесів народонаселення (демографічного вибуху і демографічної кризи).

Ці проблеми тісно взаємозалежні, їхнє ізольоване рішення практично неможливе. Існують різні версії вирішення глобальних проблем: самообмеження виробництва і споживання, прийняття ідеології "нового аскетизму"; у релігійній філософії як панацею висувають переорієнтацію людей з мирських цінностей на цінності релігійно-духовні, на ідею необхідності відновлення зв'язку людини з Богом; представники концепції антропологічної революції обґрунтовують необхідність корінної зміни в самій людині, переорієнтацію з прогресу виробництва і споживання матеріальних цінностей на духовне самовдосконалення.

Більшість сучасних філософів думають, що необхідно затвердити орієнтацію на цінності гуманізму на основі раціонального і соціально-відповідального управління науково-технічним прогресом.

Якщо вірно те, що науково-технічний прогрес став головним фактором виникнення глобальних проблем сучасності, то також вірно і те, що необхідні передумови для їхнього вирішення можуть бути створені тільки на основі науково-технічного прогресу при належному соціальному управлінні, при найвищій відповідальності за його наслідки всіх людей, насамперед, самих творців науково-технічного прогресу і політичної еліти людства.

СЛОВНИК ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ

Агностицизм – учення, яке заперечує повністю, або частково можливість пізнання світу.

Аксіологія – філософське дослідження природи цінностей. Існують три види теорій цінності: об'єктивно-ідеалістичні, які трактують цінність як трансцендентну сутність поза простором та часом (неокантіанство, феноменологія, неотомізм, інтуїтивізм); суб'єктивно-ідеалістичні, які розглядають цінність лише як явище свідомості (логічний позитивізм, емотивізм та інші) і натуралістичні теорії цінності (теорія інтересу, еволюційна етика).

Антропоцентризм – орієнтація на людину.

Апологетика – захист та виправдання віровчення за допомогою доказів, апелюючи до розуму.

Буття – філософське поняття, яке означає об'єктивну реальність, що є причиною самої себе, та є субстанцією всякого існування.

Гносеологія – теорія пізнання.

Гуманізм – сукупність поглядів, які висловлюють повагу до гідності й прав людини, її цінність як особистості, турботу про благо народу та ін.; як оформлений ідейний рух формується в епоху Відродження (15-16 століття).

Діалектика (мистецтво спору) – філософське вчення про цілісний, системний розвиток світу, та існування взаємозв’язку між подією та явищем.

Дуалізм – філософське учення, яке визнає, у протилежність до монізму, матеріальну й духовну субстанції рівноправними засадами. Дуалізм найвищою мірою характерний для філософії Декарта й Канта.

Екзистенціалізм – філософська течія XX ст., яка висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття. Його джерелом є вчення датського філософа XIX ст. Сьорена К'єркегора. Саме він уперше сформулював антитезу «екзистенції» та «системи», маючи на увазі систему Гегеля. На противагу панлогізму, який розчиняє буття в мисленні й упевнений, що буття до дрібних подробиць прозірне для думки, без залишку вкладається в поняття, К'єркегор стверджував, що екзистенція є те, що завжди вислизає від розуміння шляхом абстракцій. Звідси випливає теза про непристосованість наукового методу в самопізнанні людини. У повсякденному житті людина не завжди почуває себе екзистенцією; для цього треба, щоб вона опинилась у «суміжній ситуації», тобто перед обличчям смерті. Усвідомлюючи себе як екзистенцію, людина вперше знаходить і свою свободу. Свобода полягає в тому, щоб людина не виступала як річ, яка формується під тиском природної або соціальної необхідності, а «обирала» себе, формуючи себе кожним своїм вчинком. Таким чином, вільна людина несе відповідальність за все, створене нею, а не виправдовує себе «збігом обставин». Прихильниками екзистенціалізму були: Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс(Німеччина), Лев Шестов, Микола Бердяев (Росія), Жан-Поль Сартр, Альбер Камю (Франція).

Емпіризм – напрям у теорії пізнання, який стверджує, що усе знання обґрунтовується у досвіді та шляхом досвіду.

Ідеалізм – філософський напрям, протилежний матеріалізму в розв'язанні так званого основного питання філософії – питання про відношення свідомості до буття, духовного до матеріального. Ідеалізм виходить із первинності духовного, нематеріального, і вторинності матеріального. Об'єктивний ідеалізм приймає за основу дійсності особовий, або безособовий загальний дух, якусь надіндивідуальну свідомість. Суб'єктивний ідеалізм зводить знання про світ до змісту індивідуальної свідомості.

Ідеальне – суб'єктивний образ об'єктивної реальності, який виникає в процесі доцільної діяльності людини.

Ірраціоналізм – філософське вчення, яке наполягає на необмеженості пізнавальних можливостей розуму, мислення, та визнає основним родом пізнання інтуїцію, почуття, інстинкт і т. і.

Ісіхазм – молчальництво (течія у християнській релігії

Києво-Могилянська академія – вищий навчальний заклад, заснований у 1631 р. українським політичним і церковним діячем митрополитом Петром Могилою. Спочатку вона називалась колегією, а «академією стала згідно з указом Петра І у 1701 р.

Космоцентризм – орієнтація філософських думок на космос, як на природну упорядкованність.

Матеріалізм – філософський напрям, протилежний ідеалізму в рішенні основного питання філософії. Матеріалізм стверджує первинність матеріального та вторинність духовного, ідеального.

Матерія – філософське поняття, яке конкретизує поняття буття, охоплюючи безліч реально існуючих об'єктів і систем світу, яке є субстанційною основою різноманітних властивостей і форм руху. З точки зору матеріалізму, матерія ніколи не була створена, вічна у часі та нескінченна в просторі, нерозривно пов'язана з рухом, здібна до нескінченного саморозвитку, який за сприятливих обставин приводить до виникнення життя й мислячих істот.

Метафізика – термін «метафізика» виник у І ст. до н.е. як позначення частини філософської спадщини Арістотеля й буквально означає «те, що йде після фізики». Сам Арістотель називав цей важливий розділ свого філософського вчення «першою філософією», яка досліджує, на його думку, вищі, майже недоступні для органів чуттів розумоосяжні та незмінні принципи всього існуючого, обов'язкові для всіх наук. Традиційно використовується у значенні знання, рівнозначного філософському. Уперше термін «метафізика» у сенсі «анти діалектика» застосував Гегель. Так само цей термін використовувався марксизмом.

Методологія – 1) сукупність пізнавальних засобів, методів та заходів, які використовуються в будь-яких науках; 2) галузь знання, яка вивчає засоби, передумови та принципи організації пізнавальної та технічної діяльності.

Містика – безпосереднє «богоєднання» через осяяння, екстаз, прозріння.

Міфологія – фантастичне віддзеркалення дійсності в первісній свідомості, яке втілюється в міфах, тобто оповіданнях, фантастичні образи яких (боги, легендарні герої, події та таке інше) були спробою узагальнення та з'ясування різноманітних явищ природи й суспільства.

Мова – знакова система всякої фізичної природи, що виконує пізнавальну та комунікативну функції в процесі людської діяльності.

Монізм – філософське вчення, яке приймає за основу всього існуючого лише один принцип: або матерію(матеріалізм), або ідею (ідеалізм).

Неопозитивізм – один із найвпливовіших напрямів західної філософії XX ст., третя історична форма позитивізму. Знання про дійсність, згідно з неопозитивізмом, дається лише в повсякденному або конкретно-науковому мисленні, а філософія можлива тільки як діяльність з аналізу мови, у якій висловлюються наслідки цих видів мислення (аналітична філософія). Найбільш впливовим різновидом неопозитивізму був логічний позитивізм (Кант, Шлік, Нейрат). Найбільш авторитетними неопозитивістами були Бертран Рассел та Людвіг Вітгенштейн.

Номіналізм – напрям у філософії середньовіччя, який визнавав поняття лише іменами. На противагу реалізму, номіналісти стверджували, що реально існують тільки окремі речі з їхніми індивідуальними якостями. Загальні поняття, які створюються нашим мисленням про ці речі, не тільки не існують незалежно від речей, але навіть не віддзеркалюють їхніх властивостей та якостей. Видатними номіналістами були Росцелін, Оккам.

Онтологія – учення про буття.

Пантеїзм – філософське вчення, яке максимально зближує поняття «Бог» і «природа» із тенденцією подальшого їхнього ототожнювання.

Парадигма – приклад, зразок.

Позитивізм – напрям західної філософії, який вважає джерелом істинного знання лише конкретні природні та технічні науки, заперечує пізнавальну цінність філософії. Засновник – Огюст Конт (Франція), 30-роки XIX ст. В Англії послідовником Конта був Герберт Спенсер. Другою історичною формою позитивізму був емпіріокритицизм Ернста Маха та Рихарда Авенаріуса.

Постпозитивізм – загальна назва, яка використовується у філософії науки для позначення великої кількості методологічних концепцій, що отримали у спадщину деякі принципи методології логічного позитивізму. Постпозитивізм не являє собою особливого філософського напряму, течії чи школи, він є етапом у розвитку філософії як науки. Його наступ ознаменував вихід у 1959 році англомовного варіанту основної методологічної праці Карла Поппера «Логіка наукового відкриття», а також у 1963 р. книги Томаса Куна «Структура наукових революцій». Окрім фальсифікаціонізму Поппера та концепції «наукових революцій» Куна, стали відомими також «методологія науково-дослідницьких програм» Лакатоса, концепція «неявного знання» По-лані, концепції Тулміна, Агассі, Селларса та інші.

Прагматизм – філософська течія, яка виникла та набула найбільшого розповсюдження у США. Прагматизм запропонував новий тип філософського мислення, який виходив із своєрідного тлумачення людської дії, яка стала тією віссю, довкола якої обертаються та формуються всі філософські поняття й концепції. Засновник – Чарльз Пірс (1871р.). Він відмовився розглядати пізнавальну діяльність відносно до об'єктивної реальності, почав говорити не про знання, а про віру, яку тлумачив як готовність чи звичку діяти тим чи іншим чином.

Праксеологія – сфера соціальних досліджень праці, форм її організації, ефективності з метою розробки рекомендацій практичного характеру. Засновник – польський учений Т. Котарбинський.

Простір і час – із матеріалістичної точки зору, – основні форми існування матерії. З ідеалістичної точки зору, час і простір є чи то формами індивідуальної свідомості, чи то апріорними (до досвідними) формами почуттєвого споглядання (Кант), чи то категоріями абсолютного духу (Гегель).

Раціоналізм – учення в теорії пізнання, згідно з яким загальність та необхідність – логічні ознаки достовірності знання не можуть бути виведені з досвіду та його узагальнень, тому що вони притаманні самому розуму від народження (теорія «природжених ідей» Декарта).

Реалізм – напрям у філософії середньовіччя, який стверджував, що загальні поняття (універсали) мають реальне існування і передують існуванню одиничних речей. Реалізм продовжував лінію Платона у вирішенні питання про співвідношення поняття та об'єктивного світу, загального та одиничного. Видатними його представниками були Ансельм Кентерберійський та Гільом із Шампо, Фома Аквінський.

Рух – з точки зору матеріалізму, найважливіший атрибут, спосіб існування матерії.

Свідомість – із точки зору діалектичного матеріалізму, властивість високоорганізованої матерії, найвища форма віддзеркалювання об'єктивної дійсності.

Світогляд – система принципів, поглядів, цінностей, ідеалів та переконань, які визначають напрями діяльності та відношення до дійсності окремої людини, соціальної групи чи суспільства в цілому.

Субстанція – першооснова сутності, об'єктивна реальність в аспекті внутрішньої єдності всіх форм її саморозвитку, усього різноманіття явищ природи й суспільства. Фундаментальна категорія наукового пізнання.

Схоластика – середньовічна «шкільна філософія», представники якої прагнули раціонально обґрунтувати й систематизувати християнське віровчення шляхом використання ідей Платона й Аристотеля.

Сцієнтизм і антисцієнтизм – протилежні філософсько-світоглядні орієнтації, притаманні суспільній свідомості у XX ст. Сцієнтизм виник у результаті НТР (науково-технічної революції) як некритична впевненість у здібностях науки вирішити всі соціальні проблеми, як ідеологія «чистої», ціннісно-нейтральної «великої науки». Теоретичний вираз сцієнтизму – технократичні концепції (Джон Гелбрейт, Денієл Белл) та неопозитивізм. Антисцієнтизм піддав критиці науку й техніку, ідею суспільного прогресу, поняття істини, раціональності, соціальної згоди, ціннісного універсалізму і т.і. Антисцієнтизм, який дістав вираження в екзистенціалізмі, теоріях Франкфуртської школи, контркультури та ідеології «зелених», вимагає обмежити соціальну експансію науки, зрівняти її з релігією, мистецтвом і навіть зовсім відмовитися від науки та техніки під гаслом повернення до традиційних цінностей та засобів діяльності.

Теоцентризм – орієнтація на Бога.

Технократизм – поняття, яке означає встановлення політичної влади технічних фахівців (Гелбрейт), різновид сцієнтизму.

Українське просвітництво – ідеологія періоду становлення капіталізму, яка була спрямована проти феодальних відносин (XVII-XVIII ст.). Шлях установлення нового суспільного ладу Просвітництво вбачало в проведенні реформ в освіті, від поширення якої залежить суспільний прогрес. Важливу роль у цьому відіграла Києво-Могилянська академія.

Український Ренесанс – українське Відродження (друга половина XVI - початок XVII ст.) – період утвердження світського начала в духовній культурі, становлення й формування національної самосвідомості українського народу. Теоретичне осмислення реформаційних і ренесансно-гуманістичних процесів здійснювалось українськими книжниками, що об'єднувались навколо великих культурно-освітніх осередків, метою яких було збереження й розвиток вітчизняної культури, поширення освіти, захист своїх національних, релігійних і політичних інтересів. Одним з основних таких осередків став Острозький центр, який був створений у 1580 р. волинським магнатом, князем Костянтином Острозьким. Першим редактором острозької школи був видатний український письменник, культурно-освітній діяч Герасим Данилович Смотрицький (невід. – 1597). Там працювали Христофор Філалет, Дем'ян Наливайко, Іван Вишенський та ін.

«Філософія життя» – філософський напрям останньої третини XIX ст., який склався, головним чином, у Німеччині, Франції. її представниками були Ніцше, Дільтей, Зіммель, Бергсон, Шпенглер, Клагес та ін. Виникла як опозиція до класичного раціоналізму та як реакція на кризу механічного природознавства. «Філософія життя» звернулась до життя як до первинної реальності, цілісного органічного процесу, який передує розподілу матерії й духа, буття й пізнання. Саме поняття життя є багатозначним і невизначеним, дає простір різноманітним трактуванням: воно розуміється в біологічному (Ніцше, Клагес) і в космологічному (Бергсон), і в культурно-історичному планах (Дільтей, Зіммель, Шпенглер).

Філософія – наука про загальні закономірності, яким підпорядковані буття природи та суспільства, мислення, пізнання та життєдіяльність людини.

Фрейдизм – назва теорії й методу психоаналізу, названий на ім'я Зіґмунда Фрейда (1856-1939), австрійського лікаря-психіатра. Психіка розглядається Фрейдом як щось самостійне, яке існує паралельно матеріальним процесам, і кероване особливими, вічними психічними силами, які лежать поза межами свідомості. Душею людини володіють незмінні психічні конфлікти несвідомих прагнень до насолоди (лібідо) із «принципом реальності», до якого пристосовується свідомість. Психічний стан, усі дії людини, а потім і всі історичні події й суспільні явища Фрейд піддає психоаналізу, тобто тлумачить як прояв несвідомого і, насамперед, сексуального потягу. Сьогоденні прибічники Фрейда - неофрейдисти.

 

 

ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ

 

1. Світогляд: сутність, структура, значення в житті особи та суспільства.

2. Соціально-історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія.

3. Особливості філософії як типу світогляду: сутність, основні чинники виникнення, специфічні риси, основні розділи.

4. Основні проблеми філософії та головні напрямки в їх вирішені.

5. Філософія античності: загальні риси, проблематика та основні течії й школи, представники.

6. Філософія середньовіччя: основні принципи, проблеми, течії, представники.

7. Філософія доби Відродження: характерні риси, ідеї, представники.

8. Філософія Нового часу: специфічні риси, проблеми, течії, представники.

9. Німецька класична філософія: І. Кант, Г. Гегель,                  Л. Фейєрбах, К. Маркс.

10. Позитивізм: основні риси, історичні форми.

11. Екзистенціальна філософія: «філософія життя», екзистенціалізм, фрейдизм.

12. Вітчизняна філософія: характерні риси, історичні форми, видатні мислителі.

13. Буття та небуття (ніщо): основні підходи до розуміння сутності.

14. Матерія: сутність, загальні властивості, еволюція філософських та конкретно-наукових уявлень.

15. Рух, час, простір: основні підходи до визначення сутності та загальних властивостей.

16. Свідомість: плюралізм підходів до визначення сутності, основних рис та походження.

17. Основні чинники виникнення свідомості в контексті філософсько-антропологічного підходу.

18. Пізнання: сутність, структура та динаміка.

19. Вчення про істину та її критерії.

20. Структура та динаміка наукового пізнання: основи, рівні, методи, форми та їх розвиток.

21. Альтернативні концепції розвитку: діалектика та метафізика, їх історичні форми й різновиди.

22. Основні принципи, закони і категорії діалектики.

23. Суспільство: соціальна філософія і філософія історії про його сутність та існування.

24. Основні сфери суспільства: економічна, соціальна, політична, духовна.

25. Людина: основні концепції стосовно її сутності та походження.

26. Суб'єкт історії: особа, соціальні групи, маси.

27. Існування людини: проблеми сенсу життя, смерті та безсмертя, свободи та самореалізації.

28. Культура і цивілізація: сутність, динаміка, співвідношення.

29. Суспільний прогрес: основні підходи до визначення сутності та критеріїв.

30. Глобальні проблеми сучасності: сутність, чинники виникнення та перспективи розв'язання.

 

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ДО УСІХ ТЕМ

 

1. Андрущенко В.П. Сучасна соціальна філософія / В.П. Андрущенко В.П., М.І. Михальченко – К.: Генеза, 1996. – 369 с.

2. Бичко А.К. Історія філософії: Підручник. / А.К.Бичко,  І.В.Бичко, В.Г., Табачковський – К.: Либідь, 2001. – 408 с.

3. Буржуазная философия ХХ века. – М.: Политиздат, 1974. – 335 с.

4. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів./ В.С. Горський  – 3-тє видання. – К.: Наукова думка, 1997. – 286 с.

5. Губин В. Д. Философия. Элементарный курс. Учебн. пособ. для студ. вузов. – М.: Гардарики, 2001. – 457 с.

6. Гуревич П.С. Основы философии: Учебн. пособие для студ. средних спец. учеб. заведений./ П.С. Гуревич – М.: Гардарики, 2002. – 438 с.

7. Ермакова Е.Е. Философия: Учебник для студ. техн. спец. вузов. / Е.Е. Ермакова – М.: Высш. шк., 2002. – 272 с.

8. История философии в кратком изложении. – М.: Мысль, 1991. – 590 с.

9. Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник / Упорядники М.Ф.Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К.Бичко та ін. – К.: Либідь, 1993. – 560 с.

10. Кальной И.И. Философия для аспирантов: Учеб. / И.И. Кальной, Ю.А. Сандулов; Под ред. И.И. Кального. – 3-е изд., стер. – СПб.: Лань, 2003. – 510 с.

11. Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для студ. вузов. / В.А. Канке  – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Логос. 2002. – 343 с.

12. Клецова С.Я. Социальная философия: Учебное пособие. / С.Я. Клецова – Алчевск: ДГМИ, 2002. – 190 с.

13. Клецова С.Я. Философия: Учебное пособие: В 2 частях.  / С.Я. Клецова Часть 1. – Алчевск: ДГМИ, 1997. – 154 с.

14. Клецова С.Я. Философия научно-технического прогресса: Учебное пособие./ С.Я. Клецова, Н.Г. Лебедева – Алчевск: ДГМИ, 1997. – 188 с.

15. Клецова С.Я. Философия науки и техники: Учебное пособие. / С.Я. Клецова, Н.Г. Лебедева – Алчевск: ДонГТУ, 2005. – 261 с.

16. Кохановский В.П. Философия: Конспект лекций / В.П. Кохановский, Л.В. Жаров, В.П. Яковлев. – 2-е изд. – Ростов н/Д.: Феникс, 2003. – 192 с.

17. Лучшие рефераты по философии /Сост. Д.Н. Киричук. – Ростов н/Д: Феникс, 2002. – 316 с.

18. Мир философии: Кн. для чтения: [В 2 ч. / Сост. П.С. Гуревич, В.И. Столяров]. – М.: Политиздат, 1991. – 669 с.

19. Нарский И.С. Западно-европейская философия ХVП века. Учебн. пособие. – М.: Высш. школа, 1974. – 379 с.

20. Нарский И.С. Западно-европейская философия ХVШ века. Учебн. пособие./ И.С. Нарский – М.: Высш. школа, 1973. – 302 с.

21. Невлева И.М. Философия: Учебн. пособие для студ. вузов. / И.М. Невлева – М.: Изд-во РДЛ, 2002. – 445 с.

22. Огородник І.В. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навч. посіб. / І.В. Огородник, В.В. Огородник – К.: Вища шк.: Т-во «Знання», КОО, 1999. – 543 с.

23. Огородник І.В. Українська філософія в іменах: Навч. Посібник / І.В. Огородник, М.Ю. Русин / За ред. М.Ф.Тарасенка. – К.: Либідь, 1997. – 328 с.

24. Основы современной философии: Учебник для вузов /    М.Н. Росенко, А.С Колесников, В.А. Гречанова и др.; Отв. ред.:     М.Н. Росенко. – 4-е изд. доп. – СПб.: Лань, 2002. – 384 с.

25. Патерыкина В.В. Философия: Учебное пособие: В 2 частях. / В.В. Патерыкина / Часть 2. – Алчевск: ДГМИ, 1997. – 139 с.

26. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти ІІІ-ІV рівнів акредитації. / В.Л. Петрушенко / 2-е видання, виправлене і доповнене. – К.: «Каравела»; Львів: «Новий світ – 2000», 2002. – 544 с.

27. Причепій Є.М. Філософія: посібник для студентів вищих навчальних закладів. / Э.М. Причепій, А.М. Черній, В.Д. Гвоздецький, Л.А.Чекаль – К.: Видавничий центр «Академія», 2001. – 576 с.

28. Радугин А.А. Философия: Курс лекций. – издание 2-е, переб. и доп. – М.: «Центр», 1996. – 336 с.

29. Спиркин А.Г. Философия: сокращенный вариант: Учебн. для студ. втузов./ А.Г. Спиркин  – М.: Гардарики. 2003. – 367 с.

30. Спиркин А.Г. Философия: Учебник для студ. вузов. /        А.Г. Спиркин – М.: Гардарики, 2002. – 815 с.

31. Философия: Конспект лекций. Словарь философских терминов. Вопросы для самоподготовки. Упражнения и задачи. Вопросы компьютерного контроля. Темы докладов и рефератов. Литература. Философские кроссворды / Под ред. В.В. Трушкова. – М.: Былина, 2001. – 256 с.

32. Философия: Справочник студента / Авт.–сост.                       Г.Г Кириленко, Е.Ф. Шевцов. – М.: АСТ; Слово, 1999. – 672 с.

33. Философия: Учебн. для студ. вузов / Г.И. Иконникова, В.Н. Лавриненко, В.П. Ратников, М.М. Сидоров., Под. ред.                    В.Н. Лавриненко. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Юристъ, 2002. – 516 с.

34. Философия: Учебн. пособие для студ. вузов / Под. ред. С.А. Хмелевской. – М.: Per Se, 2002. – 224 с.

35. Философия: Учебное пособие для высших учебных заведений (Издание четвертое). – Ростов н/Д: «Феникс», 2002. – 576 с.

36. Философский энциклопедический словарь / Ред. – сост.: Е.Ф. Губский, Г.В. Кораблева, В.А. Лутченко. – М.: ИНФРА-М, 2002. – 576 с.

37. Філософія: Підручник / І. В. Бичко, І. В Бойченко,              В.Г. Табачковський та ін. – К.: Либідь, 2001. – 408 с.

38. Хрестоматия по философии: Учебн. пособие для студ. нефилософ. факультетов вузов / Сост.: П.В. Алексеев, А.В. Панин. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Проспект, 2003. – 376 с.

ЗМІСТ

 

1. РОБОЧА ПРОГРАМА..............................................................

2. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО СЕМІНАРІВ................

3. ПЛАНИ СЕМІНАРІВ...............................................................

4. МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО КОНТРОЛЬНИХ

РОБІТ................................................................................................5.ВАРІАНТИ КОНТРОЛЬНИХ РОБІТ.......................................

6. ТЕМИ ЛЕКЦІЙ..........................................................................

7. СЛОВНИК ОСНОВНИХ ПОНЯТЬ………………………….

8. ПИТАННЯ ДО ІСПИТУ…………...........................................

9. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ДО УСІХ ТЕМ.................................