Обов’язок відшкодування організацією шкоди громадянинові при рятуванні її майна виникає за таких підстав:

а) наявність шкоди;

б) спрямованість дій громадянина на рятування колективного і державного майна;

в) реальність небезпеки, що загро­жувала колективному або державному майну;

г) причинний зв’я­зок між діями громадянина по рятуванню майна і шкодою, якої зазнав громадянин.

Шкода, якої зазнав громадянин при рятуванні колективного або державного майна, може виражатись у пошкодженні або знищенні належного йому майна, в повній або частковій втраті за­робітку, викликаною втратою або зменшенням працездатності, а також у витратах, викликаних ушкодженням здоров’я (посиле­не харчування, протезування, сторонній догляд тощо).

У випадку смерті громадянина шкода виражається у втраті за­собів до життя непрацездатними особами, які перебували на ут­риманні померлого або мали право на таке утримання (частини друга, третя ст.456 ЦК України), а також у витратах, понесених на поховання (ст.459 ЦК України). Рятування колективного і державного майна виявляється у тому, що громадянин вчиняє фактичні дії на відвернення небезпеки, що загрожувала колектив­ному або державному майну (наприклад, зупиняє поїзд, чим за­побігає аварії; повідомляє про загрозу небезпеки), або на її змен­шення чи ліквідацію: бере участь у гасінні пожежі, знищує речі, що загрожували вибухом, тощо. Правове значення має в цьому випадку не вид дії громадянина, а її цілеспрямованість. Не має значення і та обставина, що громадянин за власною ініціативою чи за проханням інших осіб брав участь у рятуванні колективно­го або державного майна.

Обов’язок організації відшкодувати шкоду, якої зазнав грома­дянин при рятуванні її майна, виникає незалежно від наслідків рятування. Власне цю обставину підкреслює й закон, вживаючи термін «при рятуванні», а не «в рятуванні». Отже, вимога грома­дянина до організації грунтується на факті виникнення у нього шкоди, а не на ефективності дії щодо відвернення небезпеки, яка загрожувала майну організації. Організація не може ухиля­тися від обов’язку відшкодування шкоди, посилаючись на ту обставину, що остання значно переважає шкоду, яка була або могла бути відвернена.

Обов’язок організації відшкодувати шкоду виникає і в тих ви­падках, коли дії громадянина були спрямовані на рятування майна громадян, що знаходиться у володінні організації. Правовою підставою знаходження майна громадянина в організації можуть бути відповідні договори, наприклад, комісії, схову, побутового підряду тощо. Приймаючи в даному випадку майно громадян, організація зобов’язана забезпечити його збереження. При нез-береженні майна громадян організація зобов’язана відшкодува­ти вартість втраченого або пошкодженого майна, що викличе в організації збитки. Тому громадянин, який здійснює рятування такого майна, запобігає шкоді, що могла понести організація, тим самим діє в інтересах організації.

Для виникнення відносин, що регулюються статтею 467 ЦК України, необхідно, щоб дії громадянина щодо рятування були обумовлені небезпекою, що загрожувала знищенню, втраті або пошкодженню майна організації. Небезпека може бути викли­кана стихійним лихом (повінь, землетрус, ураган), злочинним зазіханням на колективне або державне майно (пограбування, крадіжка), а також діями працівників організації внаслідок не­належного виконання ними своїх службових (трудових) обо­в’язків.

Небезпека, що загрожує колективному або державному май­ну, повинна бути реальною та наявною, об'єктивно існувати і фактично бути на момент вчинення дії по рятуванню. Наявність небезпеки потребує вчинення дій раптово, не чекаючи її погод­ження з відповідними особами.

Для виникнення обов’язку відшкодувати шкоду необхідно, щоб між діями потерпілого по рятуванню колективного або держав­ного майна і шкодою, якої він зазнав, був причинний зв’язок.

У цьому зобов’язанні немає заподіювача шкоди. Причиною шкоди потерпілого є його дії, якими він рятував майно. Орга­нізація зобов’язана відшкодувати шкоду, якщо вона виникла вна­слідок дій потерпілого щодо рятування її майна.

Зобов'язання, що виникають внаслідок рятування колектив­ного і державного майна, зовні подібні до зобов’язань, які вини­кають із заподіяння шкоди. І в першому, і в другому випадках йдеться про відшкодування шкоди. Однак між вказаними зобо­в’язаннями є істотна різниця. Зобов’язання із заподіяння шкоди виникають внаслідок вчинення заподіювачем правопорушення, тому покладення на нього обов’язку відшкодування є цивіль­ною відповідальністю. У зобов’язаннях, що виникають внаслі­док рятування колективного і державного майна, причиною шко­ди є правомірні дії самого потерпілого, якими він свідомо піддає себе небезпеці. Тому відшкодування шкоди за правилами статті 467 ЦК України не може кваліфікуватись як відповідальність.

За чинним Цивільним кодексом України рятування майна, що належить на праві приватної власності громадянам, не пород­жує обов’язку відшкодування. Проблема відшкодування шкоди, заподіяної при рятуванні життя і здоров’я громадян, охоплюєть­ся етично-моральними відносинами. Водночас це торкається тих випадків, коли небезпека викликана виною третьої особи (або незалежно від вини при дії джерела підвищеної небезпеки), тоді на третіх осіб або володільців джерела підвищеної небезпеки повинен покладатись обов’язок відшкодування шкоди, одержа­ної при рятуванні життя і здоров’я. В інших випадках, коли небезпека викликана стихійним лихом (повінь, землетрус тощо) чи виною особи, життя і здоров’я якої рятувалося, громадянин рятівник, що зазнав шкоди, повинен одержувати відшкодування в повному обсязі за рахунок державного бюджету.