Інтелектуалізація поняття творчості має місце, коли вчений в своїх дослідженнях керується панівним впливом інтелекту на всі сфери діяльності людини.
Наш сучасник І.О.Матіюк вважає, що основою будь-якої діяльності творчого характеру є її когнітивна сфера та інтелектуальні творчі здібності, тому що “будь-який акт творення містить в собі розумне начало, інтелектуальну програму та контрольоване інтелектом здійснення самого творчого процесу. Тим самим припускається інтелектуальна регуляція творчого процесу [44,с.7].
Вважаючи основою творчого процесу вироблення нових ідей, які продукує мозок, І.О.Матіюк спирається на слова видатного радянського психолога Л.С.Виготського: “Мозок є не лише органом, що зберігає і відтворює наш попередній досвід, а й органом, що комбінує, творчо переробляє і створює з елементів цього попереднього досвіду нові твердження і нову поведінку” [15,с.5].
Але Л.С.Виготський зовсім не ідеалізував роль інтелекту для творчості, в тій же монографії він пише: “…обидва фактори – інтелектуальний та емоційний – є в рівній ступені необхідними для акту творчості. Почуття, як і думки, спрямовують творчість людини” [15,с.16]. В своїх дослідженнях процесу творчості Л.С.Виготський використовував не інтелектуальний, а системний підхід, пов’язуючи творчість з інтелектуальними здібностями людини (здатність до уяви) та з афективним компонентом особистості (емоційний настрій, почуття).
Інший радянський психолог, дослідник проблем педагогічної психології В.В.Давидов пише, що “теоретичне мислення лежить в основі творчого відношення людини до дійсності” [23,с.300]. Іншими словами – творче відношення до дійсності передбачає задіяння мислення. Поняття творчості тут інтелектуалізовано, оскільки за основу береться мислення (інтелектуальний компонент), що надає можливість визначення особливого – творчого мислення.
Автор оригінальної теорії планомірно-поетапного формування розумових дій та понять – П.Я.Гальперин (1902-1988) довгі роки займався дослідженням проблеми розумових здібностей і творчого мислення. Процес вирішення творчих задач (за Гальпериним) виглядає наступним чином :
- поверхове ознайомлення з умовами;
- безпорядні проби;
- багатократне повернення до відхилених способів;
- рішення як інсайт, просвітління.
Таким чином вирішального значення набуває інтуїція, яка є “підсвідомим процесом та має почуттєву природу” [37,с.125].
О.Н.Лук надає інтуїції дуже великого значення, вважаючи її “секретом” творчості. Але він підкреслює, що творчість не є повністю підсвідомим процесом, та схематично виділив декілька етапів творчості:
1) попереднє накопичення матеріалу;
2) підсвідомий пошук асоціативних зв’язків;
3) критична оцінка отриманого результату.
Попередній та заключний етап здійснюється під контролем свідомості, другий етап (який є проміжним) є періодом підсвідомо-інтуїтивної роботи мислення. Цей другий етап являє собою лише один відсоток кропіткої праці усього процесу творчості, але без нього творчість є неповноцінною і навіть неможливою [39,с.60]. Але оскільки інтуїція мало піддається вольовій регуляції та має чуттєву природу, необхідним компонентом творчого процесу є свідома критична оцінка результатів за допомогою логічного мислення з метою перевірки істинності інтуїтивного рішення. О.Н.Лук проти протиставлення понять “мислення” та “творчість”, вважаючи їх нерозривно пов’язаними та значущими для процесу творчої діяльності.
Про єдність логічного та інтуїтивного зазначав Я.О.Пономарьов, який присвятив свою професійну діяльність психології творчості. Я.О.Пономарьов розробив уявлення про центральну ланку психологічного механізму творчості за допомогою зіставлення досліджень розвитку психологічного механізму внутрішнього плану дій (ВПД) з аналізом ходу вирішення творчих задач інтелектуально розвиненими піддослідними.
Вважаючи розвиток ВПД найважливішою особливістю психологічного механізму інтелекту людини, Я.О. Пономарьов експериментальним шляхом установив декілька етапів даного розвитку, які в процесі вирішення творчих задач трансформуються в структурні рівні її організації, що виступають як функціональні ступені вирішення творчих задач. У відповідності з такими положеннями центральна ланка психологічного механізму творчості характеризується єдністю логічного та інтуїтивного [23,с.219].
Фази функціонування психологічного механізму творчості (за О.Я.Пономарьовим):
1) логічний аналіз проблеми
(активність свідомості);
2) інтуїтивне рішення
(активність несвідомого);
3) вербалізація інтуїтивного рішення
(функція свідомості);
4) формалізація нового знання – формулювання логічного рішення
(функція свідомості).
Таким чином, Я.О.Пономарьов розглядає творчий процес в контексті інтелектуальної діяльності.
Часто дослідники вивчали не сам феномен творчості, а лише здатність до творчості, тобто творчість здібності, які вважалися, підкреслюючи провідне місце інтелекту в творчій діяльності, інтелектуальними творчими здібностями.
Б.П.Нікітін визначає творчі здібності як особливі якості розуму, такі, як спостережливість, уміння зіставляти, порівнювати, тощо [57,6].
В.Андрєєв виділяє складові компоненти поняття “творчі здібності”:
1) мотиваційний;
2) інтелектуально-логічний;
3) інтелектуально евристичний;
4) самоорганізаційний компонент.
Усі ці компоненти є тісно взаємопов’язаними, і в процесі творчої діяльності відіграють певну роль, але творчими, у вузькому значенні слова, В.Андрєєв вважає інтелектуально-евристичні здібності, які включають в себе: здібність генерувати ідеї, висувати гіпотези, фантазувати, асоціативно мислити, бачити суперечності [56,с.53]. Як бачимо, в даному випадку творчі здібності включають в себе інтелектуальні.
Інший варіант – коли творчі здібності вважаються складовою та невід’ємною частиною інтелектуальних здібностей. М.О.Холодна визначає структуру інтелектуальних здібностей наступним чином:
1) конвергентна здатність – інтелект у вузькому значенні (рівневі властивості, комбінаторні і процесуальні властивості);
2) креативність - загальна творча здібність (оригінальність, сприйнятливість, метафоричність);
3) навчаємість;
4) пізнавальні стилі (когнітивні, інтелектуальні, епістемологічні).
І.А.Барташнікова та О.О.Барташніков одним із найважливіших показників розвитку творчих здібностей вважають здатність людини ставити нові запитання і проблеми. Корені цієї здатності вбачаються в природній допитливості дитини і в тих ситуаціях спілкування й діяльності, в яких проходить її розвиток.
Здатність людини до постановки нових питань і проблем займає важливе місце в творчості. Н.Б.Шумакова вважає самостійну постановку питань та проблем важливою ланкою творчої активності людини.
“Немає питань, немає проблем – немає і подальших умов для розвитку творчого мислення” – пише Н.Б.Шумакова [99,с.70].
Питання , що містить в собі невідоме, передбачає породження, і є етапом, з якого починається розгортання процесу мислення. “Паростки творчості, які проявляються в дитячих питаннях, потребують бережливого догляду” – робить висновок Н.Б.Шумакова [99,с.71].
Питання є головним стимулом до пізнавальної та дослідницької активності, які О.М.Матюшкин вважає складовими початкових етапів розвитку творчості. Пізнавальний розвиток він трактує як творчий процес, внутрішнє джерело розвитку творчості вбачає в пізнавальних потребах. Пізнавальні потреби спонукають людину до творчої активності [75,с.153-154].
Наш сучасник і співвітчизник С.Д.Максименко вважає творчу активність основою творчих здібностей. Зробивши процес формування творчої активності (як одиниці творчих здібностей) предметом своїх досліджень, С.Д.Максименко використав експериментально-генетичний метод. Для вивчення ступеня сформованості творчих здібностей учнів була використана методика Д.Б.Богоявленської та визначення, за її прикладом, трьох основних рівнів інтелектуальної активності (стимульно-продуктивного, евристичного та креативного).
Як підсумок циклу проведених досліджень, С.Д.Максименко виділив фактори, які тісно пов’язані з інтелектуальною активністю – цілезаснування та самостійність суб’єкта в процесі вирішення проблемних завдань [41,с.106].
Майже в усіх вітчизняних дослідженнях проблематики творчості можна спостерігати два моменти:
по-перше - прагнення дослідників визначити “одиницю” творчості, або її першооснову;
по-друге – спроби пояснити процес протікання творчості, та виділити його загальні закономірності, що носить дещо утопічний характер, тому що суперечить невизначеності самого поняття творчості. Вже багато років відбувається вивчення феномену творчості, багато вчених б’ється над цією “загадкою”, але й досі немає загальноприйнятих характеристик творчості. Кожний дослідник, вчений вкладає в це поняття свій зміст, інколи навіть протилежний іншим поглядам. Причина такої “невизначеності” творчості, мабуть, криється в багатогранності цього феномену.
Для зарубіжних вчених інтелектуального напрямку в дослідженнях феномену творчості, характерними рисами є більша варіативність поглядів щодо області творчості.
Один із засновників гештальтпсихології, відомий німецький психолог Макс Вертгеймер розробив концепцію розвитку продуктивного творчого мислення при використанні активного пошуку способів цілісного бачення завдання. За даними М.Вертгеймера увесь продуктивний мисленнєвий процес є пронизаним творчою енергією. На першій стадії (коли виникає тема) з’являється почуття необхідності розпочати роботу, це почуття мобілізує творчі сили. Після усвідомлення проблеми всі сили спрямовуються на створення її образно-концептуальної моделі (тобто цілісного образу проблеми). Сама робота над вирішенням проблеми протікає неусвідомлено, на інтуїтивному рівні, її результатом є виникнення ідеї рішення (інсайт). Завершальною стадією є виконавча робота, яка також потребує задіяння творчих сил, хоча вже на іншому рівні. Таким чином М.Вертгеймер визначає, що нова думка (рішення проблемної ситуації) з’являється не у вигляді допустимого припущення, загального твердження або віри, а як “інтуїція” : знаходження та розгляд в структурированій фігурі внутрішнього зв’язку [14,с.10-12].
Дж.Гілфорд, один з “піонерів” вивчення загальних творчих здібностей, в результаті своїх факторно-аналітичних досліджень природи інтелекту розробив категорії дивергентного і конвергентного мислення. Конвергентне мислення приводить до єдиного правильного рішення, обумовленого даними фактами; дивергентне мислення є менш обмеженим заданими фактами, воно допускає зміну шляхів рішення проблеми і приводить до випадкових результатів і висновків [4,с.29].
Пізніше Дж.Гілфорд розвинув концепцію креативності, як універсальної пізнавальної творчої здібності, основою якої було визначено дивергентне мислення; виділені були наступні параметри креативності:
1) здатність до постановки проблем;
2) здатність до генерування великої кількості ідей;
3) гнучкість думки – здатність до продукування різноманітних ідей;
4) оригінальність – здатність відповідати на подразники нестандартно;
5) здатність вирішувати проблеми (здатність до аналізу і синтезу) [26,176].
П.Торранс, услід за Дж.Гілфордом, пояснює креативність в термінах мислення, розуміючи творче мислення як “процес відчування труднощів, проблем, нестачі інформації; побудови здогадів та формулювання гіпотез, що стосуються виявлених недоліків” [88,с.125].
Едвард де Боно розглядає проблему свідомого керування творчою діяльністю шляхом активізації здібностей до творчого мислення. Творчість Е.де Боно розуміє дуже широко, виділивши спеціальний термін – “латеральне мислення” (тобто нешаблонне мислення), яке є доступним для кожного, хто прагне до нових ідей. Творче мислення являє собою різновид латерального мислення, та потребує спеціальних здібностей, навіть таланту.
Е.де Боно визначає різницю між шаблонним і нешаблонним (латеральним) мисленням : при шаблонному мисленні логіка управляє розумом, тоді як при нешаблонному – логіка обслуговує розум.
Дж. І.Ніренберг здатністю до творчості уявляє здатність до творчого мислення, яке є складовою частиною людського інтелекту. Для ефективної творчої діяльності Ніренберг пропонує 4 основні прийоми мислення, які доступні будь-якій людині:
1) структурування;
2) упорядкування;
3) визначення співвідношень;
4) зміна точок зору.
Могутнім засобом творчості Дж.І.Ніренберг називає зміну точки зору,
вважаючи, що “точка зору – це двері у творчість, які можуть бути або відкритими, або закритими” [58,с.25].
Пізніше Дж.І.Ніренберг виділив додаткові прийоми стимулювання творчого мислення:
- метод мозкового штурму (запропонований Осборном у 1941р.);
- синектика (поєднання різних, на перший погляд незначних, елементів);
- творче використання снобачень.
Дж.І.Ніренберг вважає міфом думку, що творчі здібності властиві лише геніям, підтримуючи вислів, що невміння людини використовувати природжені здібності до творчості є наслідком або байдужності, або боязкості показатися смішним, та є зрадою самого себе.
1.2.2. Мотиваційно-особистісний підхід
Мотиваційно-особистісному підходу властива тенденція до вивчення творчості (творчого мислення, творчої діяльності) в контексті творчої особистості – увага акцентується на особистості, яка володіє певною мотивацією та рисами. Сам процес творчості трактується як проекція внутрішніх особистісних процесів на зовнішню діяльність.
Тихомиров О.К. аналізував роль особистісного компоненту в творчій діяльності. Передбачалося вивчення тих новоутворень, які створюються в ході творчої діяльності :
- цілі;
- гіпотези;
- операціональні та особистісні смисли;
- вербальні та емоційні оцінки;
- потреби та позиції особистості.
Особливо важливими для вивчення були визначені емоційні переживання суб’єкта в процесі творчості, але при цьому визнавалося, що емоційні переживання тісно пов’язані з пізнавальними потребами. В результаті формулювання такого положення експериментальні дослідження передбачали вивчення інтелектуальних емоцій [70,с.20].
В.Е.Чудновський та В.С.Юркевич, займаючись проблемами дитячої обдарованості, звернули увагу на різнохарактерність пізнавальних потреб у творчих та інтелектуально-обдарованих школярів.
Якщо пізнання творчих особистостей спрямоване перш за все на процес пізнання (тобто результативність не на першому місці), то пізнавальна потреба “інтелектуалів” спрямована на досягнення певного результату. А це підводить до думки, що творча особистість включається в пізнавальний процес з натхненням, яке супроводжується емоційними переживаннями, та цікавістю, яка мотивує особистість до самостійного пізнання, а не до нав’язаного (за оцінку, або за винагороду, наприклад).
Саме самостійність спонукає особистість до творчої діяльності та характеризує її як неконформну, не здатну (або не бажаючу) пристосовуватися, тому що звичайні норми та закони творча особистість не сприймає. Це несприймання обумовлено не моральними причинами ( хоча вони також можуть мати місце), а фізіологічними – творчі процеси за своєю природою не витримують ніяких обмежень [95,с.55].
О.О.Мелік-Пашаєв, дослідник художньо-творчих здібностей, приділяв велике значення унікальності та неповторності особистості художника, як виразника “ певного духовного змісту в адекватному творчому образі” [49,с.34].
Розглядаючи творця як особистість, О.О.Мелік-Пашаєв виділив декілька необхідних рівнів художньо-творчої особистості:
Перший рівень. Естетична позиція особистості (неповторність внутрішніх переживань творця, породжених в процесі життєдіяльності).
Другий рівень. Творче уявлення ( здатність до створення образів).
Третій рівень. Якості, які сприяють оволодінню засобами певного виду мистецтва ( сукупність спеціальних знань, умінь та навичок).
Можливо наведена схема не є ідеальним варіантом процесу становлення творчої особистості, але вона визнає дуже важливу для творчості характеристику – унікальність внутрішньо-особистісних переживань.
Про важливість вираження почуттєвих переживань зазначає О.Л.Яковлева. Її концепція творчості базується на можливості особистісного індивідуального самовираження через емоційність. Вона розрізняє дійсні почуттєві переживання та вираження почуттів, тому що вираження обумовлене стереотипами емоційного реагування, які прийняті в певному суспільстві. Але стереотипізація емоційного вираження суперечить вільному прояву емоцій, а творчість, як звісно, не сумісна з “неволею”. Саме неспівпадання між відчуттями та їх вираженням лежить в основі внутрішніх конфліктів. Постійне подавлення своїх істинних почуттів гальмує розвиток творчої особистості [105,с.38].
О.Л.Галін зазначає важливість для творчості стану внутрішньої цільності, тобто внутрішньої рівноваги між почуттями та міркуваннями. В його уявленнях про творчість почуття не відіграють вирішальної ролі та залежать від характерологічних особливостей особистості, які й обумовлюють творчий процес.
О.Л.Галін визначає творчість залежною від психічних станів людини (від “ стану душі”), та на основі певних психологічних особливостей різних людей виділяє оригінальні стадії творчого процесу :
· Початок творчості – допитлива, зацікавлена людина, яка жадає вражень.
· Аналіз явища – раціоналіст, який стримує свої емоції.
· Почуття близькості рішення – людина в поганому настрої, в депресії, всім незадоволена та впадаюча у відчай.
· Народження ідей – безрозсудна людина, нелогічна, необуздана та уникаюча контролю; виражає ірраціональний настрій.
· Викладення ідеї, робота над твором - педант, старанно перевіряючий створене, уважний, контролюючий, вимогливий до самого себе редактор.
· Життя ідеї – вольова людина, вміє відстоювати свої погляди, організатор, вперта та наполеглива людина [18,с.71].
Дуже легко зустріти людей, які представляють різні стадії творчості, але дуже тяжко – людину, здатну знаходитися в усіх зазначених станах. Тому мистецтво творчості – це мистецтво вільного та послідовного переходу від одного стану психіки до іншого, а це вимагає пластичності та гнучкості психічної діяльності людини .
Взагалі О.Л.Галін вважає вольову здатність людини до позитивних характерологічних змін творчим актом – “шлях корінного покращення характеру – це шлях творчості” [18,с.38]. Визначення такого положення приводить до представлення творчості під дещо іншим ракурсом, коли творчість супроводжує процес самотворення людської особистості, коли людина виступає творцем самого себе, робить своє життя унікальним і неповторним. Саме усвідомлення життя як творчого процесу самобудування дозволяє констатувати наявність життєтворчості, як вищої форми прояву творчої природи людини.
Вже немає ніяких сумнівів, що життя кожної людини є унікальним і неповторним. По-перше, це обумовлено ствердженням генетичної унікальності кожної людини – неможливим визнається існування двох генетично ідентичних (на 100 відсотків) особистостей. По-друге, різні життєві умови та обставини сприяють різному вибору життєвого шляху, та постійно змінюючись, спонукають особистість до життєтворчості.
В процесі життєтворчості особистість виступає як суб’єкт творчості, який прагне до самореалізації, самовизначення та самоактуалізації своєї індивідуальності.
Визначення прагнення особистості до самоактуалізації шляхом творчості з’явилося у вітчизняній психології нещодавно, у зв’язку з появою спроб розроблення концепції самотворчості [32; 69]. Досить довго (і навіть на сучасному етапі) розглядання творчості у зв’язку з людською сутністю та самовизначенням вважалося в нашій країні прерогативою філософів. Тому спрямованість досліджень на вивчення процесів самовизначення та самоактуалізації особистості через творчість , є більш характерною для західної психології, ніж вітчизняної.
Особливої уваги заслуговує психоаналітична теорія творчості. Вчення Зігмунда Фрейда містить положення, що несвідоме в історичному розвитку людини походить з досоціального періоду. Несвідоме містить у собі надзвичайно інтенсивні стимули лібідо. Саме це джерело енергії бере участь в соціальній творчості культури. Психоаналіз за предмет свого дослідження бере насамперед творчість художню і моральну.
Художня творчість , використовуючи символіку, дає людині насолоду. В цій діяльності головна роль відводиться фантазії. Зміст її роботи становлять витіснені сексуальні бажання. Адже їх мету легше перенести з реального світу в уявний. Навпаки, у потягів, пов’язаних з самим існуванням, як реальне, задоволення стає необхідним. Голод та спрагу, наприклад, не можна замінити ніякими фантазіями.
Несвідоме це та частина психічного життя, яка прагнучи безпосередньо до насолоди, не хоче пристосуватись до реального світу. В тих сферах, де в психіці спостерігається відхилення від дійсності, де фантазія може розправити свої крила, сферу застосування символіки несвідомого можна забезпечити [83,с.213].
Своєрідне тлумачення ролі несвідомого запропонував Карл Юнг – засновник аналітичної психології. Юнг вказав на архаїчні джерела несвідомого, заглибившись в ранні стадії історичного розвитку людства. “Колективне несвідоме” та “архетипи думки” передаються з покоління в покоління через наслідування структури мозку. В сновидіннях Юнг побачив сліди стародавнього міфологічного способу мислення.
Творчий процес, як його можна простежити, полягає в несвідомому оживленні архетипу. При появі його з глибин несвідомого митець робить можливим для кожної людини знайти “найглибші” джерела життя, які в інших випадках закрито для неї. В цьому, ніби, полягає соціальне значення мистецтва [83,с.215].
Альфред Адлер , засновник індивідуальної психології, вказує на творчу силу самості. Він зазначає, що ми творчо та активно відповідаємо на різноманітні впливи, які супроводжують наше життя. Ми не є інертними об’єктами, які пасивно сприймають дію зовнішніх сил; ми активно прагнемо до одних переживань та стараємося уникнути інших. Ми вибірково інтерпретуємо досвід, створюючи індивідуальну схему апперцепції, та формуємо різні паттерни по відношенню до світу.
Для Адлера процеси формування життєвої мети, стилю життя, схеми апперцепції – по суті творчі акти. Творча сила особистості керує індивідуальним реагуванням на навколишнє середовище. А.Адлер наділяє індивідуума унікальністю, здатністю до формування своєї особистості. “Індивідуум – і картина, і художник. Він – художник своєї власної особистості” [73,с.159].
Гордон Оллпорт, розробляючи диспозиційну теорію особистості, виділив важливу особистісну характеристику – інтенція. Під цим терміном розуміється спрямованість особистості ( плани, амбіції, рівень домагань). Г.Оллпорт припустив, що існує єдиний принцип організації установлення оцінок, мотивів, схильностей індивіда, який він назвав пропріумом. Під цим терміном Оллпорт розуміє позитивну творчу властивість людської натури, яка прагне до зростання та постійно розвивається. Пропріум є “ядром” особистості, яке формує унікальність кожного людського життя [60,с.7].
Г.Оллпорт виділив сім аспектів пропріуму. В перші три роки життя людини проявляються відчуття тіла, самоідентичність та самоповага. Пізніше ( з 4 до 6 років) формуються ще два аспекти : розширення пропріума (“Я” охоплює важливі аспекти навколишнього світу) та образ себе. У проміжок між 6 і 12 роками з’являється здатність раціонально вирішувати життєві проблеми. Для цієї стадії характерними є конформізм та слухняність. Але після 12 років формується проприативне прагнення – саме в цей період центральною проблемою виступає вибір кар’єри та життєвих цілей.
Концепція его-ідентичності Еріка Еріксона також визначає період після 12 років важливим для життєвого самовизначення особистості. Але саму необхідність творчості Е Еріксон відніс до фінального періоду розвитку особистості (див. мал.1 ).
Е Еріксон зазначає , що при переважаючому прояві певної позитивної риси характеру завжди існує ймовірність появи за відповідних умов її негативного антиподу, і навпаки. Але в той же час, в результаті боротьби позитивних і негативних тенденцій формуються основні новоутворення особистості. Оскільки позитивні почуття реально завжди протистоять негативним, то і новоутворення особистісного розвитку мають два полюси [102,с.57]. Так, творчість проти застою породжує турботу про реалізацію своїх професійних і сімейних планів, з одного боку, і нехтування професійними і сімейними обов’язками – з іншого.
Таким чином творчість ( в концепції Е.Еріксона ) представляється як результат плодотворно прожитого життя та як основа формування особистісної цілісності.
Деякі вчені вивчали проблему зв‘язку творчості з психопатологією. До цієї проблеми дослідників підштовхнула виявлена аналогія поведінки творчої особистості та людини з психічними порушеннями – адже поведінка тієї й іншої відрізняється від стереотипної, загальноприйнятої.
| H більше 60 р. |
| особистісна цілісність проти відчаю | |||||||||||||
| G 40-45-60р. |
| ||||||||||||||
Творчість проти застою
близькість проти самотності
життєве самовизначення проти плутанини ролей
працелюбність проти неповноцінності
ініціатива проти вини
автономність проти сорому і сумнівів
віра проти безнадії
Мал. 1. Етапи життєвого циклу: епігенез ідентичності (за Е.Еріксоном)
В 1952 р. Г.Айзенк в ході своїх психометричних досліджень зробив припущення, що структуру особистості визначають не тільки нейротизм і інтроверсія – екстраверсія, є також третя важлива риса особистості – психотизм, що являється ортогональним і до нейротизму, і до інтроверсії – екстраверсії. Послідуючий аналіз психотизму показав, що один полюс цієї перемінної є пов’язаним з такими рисами особистості, як альтруїзм, соціабельність, здатність до емпатії, конформізм. Другий полюс цієї ж перемінної пов’язаний з такими рисами особистості, як кримінальність, імпульсивність, ворожість, агресивність, психопатія, шизоїдність, депресивність, афективні розлади, шизоафективність і шизофренія. Більш за того, при високому рівні психотизиму особистість виявляє, з одного боку, високий рівень креативності, а з іншого – агресивність, егоцентричність, імпульсивність, “холодність”, антисоціальність, впертість та грубість [25,с.105].
На сьогоднішній день залишається невирішеною проблема взаємозв’язку творчості та безумства. Деякі психологи настоюють, що будь-яка творча особистість має більш або менш суттєві психічні порушення (алкоголізм, наркоманія, депресія, підвищена тривожність, манії, галюцинації, спроби самогубства).
Американський психіатр Арнольд Людвиг, використовуючи біографічний метод, провів дослідження 1004 видатних діячів ХХ ст., які прославили себе у мистецтві, науці, в адміністративній та суспільній діяльності, в спорті, підприємництві або воєнній справі. Він виявив, що приблизно третина видатних поетів, музикантів-виконавців і белетристів у підлітковому віці страждали від серйозних психологічних проблем. В дорослому стані проблеми зростали ще більше. Менш за все людей з психологічними проблемами виявилося серед видатних вчених природничих наук, політиків, мандрівників, воєнноначальників і бізнесменів. А.Людвиг зробив припущення, що деякі області творчості (живопис, поезія, художня проза) приваблюють емоційно нестійких людей [20,с.32-33].
Основний висновок А.Людвига:
“Невірно, нібито душевне захворювання – це ціна , яку люди платять за свою творчу обдарованість. Психічні порушення, можливо, породжують в людині деякий внутрішній неспокій, необхідний для тривалої творчої активності, але ці порушення – не єдине джерело такої внутрішньої напруги, стимулу до творчості”[20,с.32].
Таким чином, не можна стверджувати що всім творчим особистостям властиві психічні або емоційні порушення, до того ж існує опонентна точка зору, що саме для творчої особистості характерними є гармонія та внутрішня рівновага.
Вивчення здорового творчого індивіда ставить за мету гуманістична психологія (А.Маслоу, К.Роджерс, Е Фромм, К.Хорні, В.Франкл).
Творчість як “елемент гарного життя” розглядає Карл Р.Роджерс. Під словами “гарне життя” К. Роджерс розуміє спрямовуючий процес – сприйнятливу відкритість світу, віру в свої здібності. Творча особистість, якщо вона дійсно творча, в будь-який час і в будь-якій культурі буде жити створюючи в гармонії зі своєю культурою. За думкою Роджерса творча людина завжди зможе добре і творчо пристосувати як до нових, так і до існуючих умов. Але під пристосуванням К.Роджерс розуміє не конформізм (який, як вважається, суперечить творчості), а адаптацію, як вимогу життя [79,с.244].
Основним джерелом творчості, за К.Роджерсом, являється тенденція людини до актуалізації себе, потреби стати тим, що закладено в її потенціальності. Дочка К.Роджерса - Н.Роджерс поглибила ці думки, вважаючи що в кожному з нас закладена внутрішня тяга до конструктивної творчості. Творчість породжується всім нашим організмом ( а не тільки інтелектом, або мотивацією і т.д) – “творчість – це частина усього нашого єства, нашого тіла, нашого розуму, емоцій та духу” [80,с.165]. Н.Роджерс навіть зробила припущення, що коли наші творчі прагнення обмежуються, або заглушаються, ми захворюємо, стаємо напруженими, тупішаємо. Саме із-за цього люди починають звертатися до наркотиків та алкоголю, щоб прорватися до своєї творческості крізь обмеження та побудовані заборони (стереотипи).
Віктор Франкл пов’язує творчість зі смислом життя, оскільки прагнення до реалізації унікального смислу життя робить кожну людину унікальною творчою особистістю. В.Франкл метафорично порівнює початок життя з неоформленим “матеріалом” , якого в процесі життя стає все менше і менше. Життя, яке втрачає з часом все більше і більше свого “заготівельного матеріалу” , в кінці перетворюється в “чисту форму”. Тому людина дуже схожа на скульптора, який працює з безформним камінням для того, щоб його матеріал набував все більш зриму форму. Людина ліпить своє життя з того матеріалу, який дала доля: в творчості, переживаннях або стражданнях він створює цінності власного життя (смислові універсалії). За В.Франклом саме цінності визначають основні шляхи, на яких людина може зробити своє життя осмисленим :
1) це те, що людина дає світу
(творчість та її результати);
2) це те, що людина бере від світу
(переживання цінностей);
3) ті позиції, які людина обирає відносно того, що вона не в змозі змінити, а може лише оцінити.
Відповідно до цього відокремлюються три групи смисложиттєвих цінностей: цінності творчості, цінності переживання, цінності відношення [90,с.193].
В. Франкл визнає пріоритет цінностей творчості, та вважає, що їх серцевину становить праця, причому цінності та сенсу вона, на думку Франкла, набуває як внесок у суспільство, а не просто як виконання певних функцій. Цінності творчості Франкл вважає найбільш природними та важливими, але не необхідними. Тільки третя група цінностей може зробити осмисленим життя навіть тоді, коли воно неплідне на творчість і небагате переживаннями.
Еріх Фромм також замислювався над проблемою сенсу життя, але творчості він надавав більшого значення – “немає іншого смислу життя, крім того, який людина придає своєму існуванню шляхом розкриття своїх сил в продуктивній, творчій життєдіяльності” [92,с.66].
Е Фромм помітив, що сучасні люди втратили поняття життя як мистецтва. Для людини є важливим все, крім її власного життя та мистецтва жити. Людина живе для чого завгодно, тільки не для себе. Гроші, престиж і влада – сучасні стимули та цілі. Людина перебуває в ілюзії, що діє в своїх власних інтересах, тоді як насправді вона служить чому завгодно, тільки не своїм власним інтересам. Але першим обов’язком організму являється обов’язок “бути живим”. “Бути живим” за Фроммом означає не фізіологічне існування людини, а динамічний духовний розвиток. Обов’язок бути живим означає те ж саме, що й обов’язок стати самим собою, розвинути свої можливості, сформувати свою особистість, тобто процес самоактуалізації.
Творчість самоактуалізації була центральною в розмислах Абрахама Маслоу. В творчості самоактуалізації Маслоу ставить на перше місце особистість, а не її досягнення. Творчість самоактуалізації Маслоу представляє як синонім самого психічного здоров’я та визначає як “випромінювання”, яке пронизує все життя, не звертаючи на жодні проблеми, подібно до того, як весела людина “випромінює” веселість, навіть не усвідомлюючи цього. Це випромінювання є подібним сонячному світлу – сонце також світить усім, його світло дає можливість зростання будь-чому, що здатне до росту, і даремно витрачається на каміння та інші не здатні до росту речі [42,с.184].
Також А.Маслоу вважає, що головною якістю творчості являється її експресивність, або буттєвість, а не її здатність вирішувати проблеми та створювати “продукцію” (що, доречі, є панівним у визначені вітчизняних психологів). А.Маслоу виділив дві стадії творчості – первинну і вторинну. Первинну відрізняє імпровізація та натхнення. Вторинна стадія – це розвиток вихідного натхнення. Якщо імпровізаційну (первинну) стадію творчості характеризує збудження, то стадія матеріального втілення натхнення (вторинна стадія) характеризується інтенсивністю інтересу, який повинен бути досить сильним, щоб людина могла побороти втомленість та можливі негативні емоції (пригніченість або незадоволення своїм творінням).
Про роль емоцій інтересу в творчій діяльності зазначається в роботах Томкінса та Керолла Є.Ізарда. Вони наділили творчу дослідницьку активність властивістю балансування між страхом та збудженням. Страх породжується невідомістю, невизначеністю, невпевненістю в наслідок вибору тієї або іншої можливості, тоді як інтерес – збудження породжується новизною, та є наслідком дослідницької активності, яка знижує фактор невизначеності і тим самим послаблює страх. Страх обмежує прагнення людини до невідомого, а інтерес – збудження, навпаки, підтримує її дослідницьку активність [31,с.137].
Поль Вайнцвайг, в своїй книзі “Десять заповідей творчої особистості”, зробив центральним поняття “ Сила Особистості”. Творчим або нетворчим за Вайнцвайгом, може бути не тільки труд, робота, професія, але й відношення людини до самої себе, своїх близьких і взагалі до усього життя. Зростання Сили Особистості і означає фактично перехід від нетворчого відношення до себе і до навколишнього світу до творчого.
П.Вайнцвайг вважає творчість найвищою з людських функцій, яка дає змогу виразити неповторність наших емоційних переживань, думок та використати свою природжену унікальність. “Люди народжені для творчості – це їх багатство, право і фундамент долі” [12,с.145].
Можна досить високо оцінити досягнення вчених в області дослідження особистісних та мотиваційних аспектів творчості. Головна цінність цих робіт заключається в тому, що параметри творчості не можуть бути зведені лише до творчого мислення. Вивчення особистісних аспектів творчості слід розглядати як самостійну область наукових досліджень.
Системний підхід
Цей підхід до вивчення творчості є найбільш перспективним, тому що враховує багатогранність феномену творчості, та уникає обмеженості поглядів щодо її природи. В той же час системний підхід містить в собі елементи протиріччя, тому що має на меті спробу поєднати в собі різнорідні психічні явища.
Елементи системного підходу спостерігаються в роботах радянського психолога, дослідника дитячої обдарованості Н.С.Лейтеса. Він зазначає, що творчі можливості залежать не тільки від властивостей розуму (наприклад, від легкості виникнення гіпотез, швидкості комбінування інформації), але й від певних рис особистості. Н.С.Лейтес надає важливого значення вивченню особистісних компонентів – характеру творчої особистості, внутрішніх установок, мотивів, “стилю поведінки” – з метою подальшого відокремлення рис, які сприяють творчим проявам. Необхідними для творчості Н.С.Лейтес називає такі якості:
- розумова самостійність,
- сміливість думки,
- готовність до вольового напруження,
- спрямованість особистості на творчість [35,с.46].
Л.С.Виготський, інший радянський психолог, виділяє два основних види людської діяльності: відтворюючий (або репродуктивний) та комбінуючий (або творчий). Обидва види цієї діяльності пов’язані з функціями нашого мозку, і саме комбінуюча (творча) здібність мозку представляє собою процес уявлення, яке Л.С.Виготський вважав основою творчої діяльності людини [15,с.5].
Для того, щоб пояснити психологічний механізм уявлення та пов’язаної з ним творчої діяльності, Л.С.Виготський виділив закони, яким підпорядковується діяльність уяви:
1. Подвійна, взаємна залежність творчої діяльності уяви та досвіду людини, що обумовлюється інтелектуальними здібностями.
Так як досвід є матеріалом, з якого створюються конструкції уяви, то чим багатшим є досвід, тим багатшою буде уява людини. В той же час уявлення може бути засобом розширення досвіду людини, тому що людина може уявити те, чого не бачила, завдяки чужому опису або розповіді, тобто людина може засвоювати за допомогою уяви чужий історичний або соціальний досвід.
2. Закон емоційного знаку ( вплив емоційного фактору на комбінуюче уявлення) та закон емоційної реальності уявлення (вплив уявлення на почуття).
В творчому процесі обов’язковими є афективні елементи. На будь-яку побудову фантазій впливають наші почуття ( наш емоційний фон), які спрямовують творчий процес. В свою чергу наші фантастичні побудови обов’язково викликають емоційні переживання як у самих авторів ( як прояв задоволення або незадоволення) так і у “спостерігачів” новоз’явлених творень.
Л.С.Виготський підкреслює, що обидва фактори – інтелектуальний та емоційний – є однаково необхідними для акту творчості [15,с.16].
Сучасний психолог Б.Б.Коссов присвятив свої дослідження виявленню фундаментальних механізмів, що об’єднують творче мислення, сприйняття та особистість.
Коссов Б.Б. вважає, що особистісний аспект проблеми творчого мислення потребує вивчення в першу чергу мотиваційної сфери особистості. В результаті дослідження особистісних особливостей творчих “лідерів” і “аутсайдерів”, Коссов зробив висновок, що базальним показником мотиваційної сфери особистості творчих лідерів є переважання позитивних емоцій, оптимізму, життєрадісності над негативними емоціями як проявами невдачі, поганого настрою. Ця властивість особистості виявилася тісно пов’язаною з трьома іншими властивостями: успішністю в повсякденних справах, переважанням інтересу, який мотивує активність у житті.
Коссов Б.Б. виділяє деякі співвідношення факторів, які визначають сферу творчої активності:
- Співвідношення сфер умінь-знань (репродуктивного досвіду) та власно творчого.
Сфера пізнаного постійно розширюється за рахунок сфери творчого.
- Співвідношення об’єктивно і суб’єктивно нового.
Суттєвою є суб’єктивна новизна (“відкриття для себе”), яка пов’язана з творчим розвитком і може породити об’єктивну (соціально-значиму) новизну.
- Співвідношення “формування” та саморозвитку творчого потенціалу.
Для творчих рішень потребується мінімум репродуктивного досвіду, так як надлишок “зовнішнього” досвіду ставить бар’єри до творчості.
- Співвідношення процесуального та особистісного аспектів творчого мислення [34,с.35-36].
Таким чином, основою продуктивного (творчого) та репродуктивного типів людської активності є процесуальна і особистісна форми актуалізації цієї активності. Особистісна форма актуалізації реалізується у вигляді особистісного стилю, а процесуальна форма -ступінню новизни продукту.
Поєднання в концепції Коссова Б.Б. таких різних психічних явищ як творче мислення, сприйняття та особистість є оригінальним але потребує більш вагомих доказів їх взаємозв’язку.
Дружинін В.М. займався дослідженням взаємовідношень трьох, виділених ним , основних загальних здібностей:
1) інтелект
(як здатність до застосування знань);
2) навчаємість
(як здатність до надбання знань);
3) креативність
(загальна творча здібність – як здатність до перетворення знань).
Дружинін В.М. відзначає, що кожній з цих здібностей відповідає специфічна мотивація та специфічна форма активності . Інтелекту - мотивація досягнень та адаптивна поведінка, навчаємості – пізнавальна мотивація, креативності – мотивація самоактуалізації та творча активність [27,с.15].
Вивчаючи зв’язок інтелекту з креативністю, В.М.Дружинін приділяє важливе значення особистісному компоненту творчості (особистісним якостям творчих постатей) та робить спроби проаналізувати особливості перебігу творчого процесу як ментального акту. Такий підхід до вивчення феномену творчості є цінним з точки зору пояснення чуттєво-емоційного аспекту творчості.
Напевно найбільш протиречивою концепцією творчості є концепція Д.Б.Богоявленської. Визнавши небезпечність ( для адекватного розкриття природи творчості) однобічного підходу в дослідженнях феномену творчості та прагнучи до уникнення “однобічності”, Богоявленська Д.Б. визначає творчість як “похідну інтелекту, заломленого через мотиваційну структуру, яка або гальмує, або стимулює його прояв” [8,с.23]. Але зазначаючи про важливість для творчості неінтелектуальних (особистісних , мотиваційних) факторів розумової діяльності, Д.Б.Богоявленська приділяє увагу переважно фактору інтелектуальному (розумовим здібностям).
Д.Б.Богоявленська виділяє особливу “інтелектуальну” одиницю дослідження творчості – інтелектуальну активність, яка (за думкою Д.Б.Богоявленської) поєднує в собі інтелектуальні та неінтелектуальні фактори, але не зводиться до жодного з них. Розумові здібності є фундаментом інтелектуальної активності, але проявляються лише через задіяння мотиваційної структури особистості [8,с.23].
Проявом інтелектуальної активності Богоявленська Д.Б. виділяє інтелектуальну ініціативу та робить її предметом своїх досліджень. Під інтелектуальною ініціативою розумілося продовження не просто розумової роботи, а пізнавальної діяльності, яку не обумовлюють ані практичні потреби, ані зовнішні, суб’єктивні оцінки роботи.
Пізніше Д.Б.Богоявленська розробила оригінальну методику “Креативне поле” та встановила рівні інтелектуальної активності:
- стимульно-продуктивний, пасивний рівень;
- евристичний рівень;
- креативний, вищий рівень [8,с.37].
В результаті експериментальних досліджень Д.Б.Богоявленської, на стимульно- продуктивному рівні інтелектуальної активності опинилися учні з високими розумовими здібностями та блискучими знаннями з учбових предметів, але з тенденцією до самоствердження, до уникнення невдач. Це надало можливість зробити висновок про головну перепону на шляху до творчості – деформацію мотиваційної структури особистості. Таким чином Д.Б.Богоявленська виявила безпосередній зв’язок рівнів інтелектуальної активності ( як прояву творчості) з моральними якостями особистості.
Концепція Д.Б.Богоявленської є цілісною та охоплюючою різні аспекти феномену творчості, але з переважаючим акцентуванням інтелектуального компоненту.
Системний підхід до вивчення творчості серед західних вчених можна спостерігати в дослідженнях М.Воллаха та Н.Когана. Серед учнів 11-12 років вони виявили чотири групи дітей з різними рівнями розвитку інтелекту і креативності, які відрізнялися способами адаптації до зовнішніх умов і вирішення життєвих проблем:
1) діти з високим рівнем інтелекту і креативності мають адекватний рівень самооцінки; їм притаманні внутрішня свобода і високий самоконтроль;
2) діти з високим рівнем інтелекту і низьким рівнем креативності прагнуть до шкільних успіхів, стримані, замкнуті та мають занижену самооцінку;
3) діти з низьким рівнем інтелекту і високим рівнем креативності – тривожні, неуважні, важко пристосовуються до шкільних вимог;
4) діти з низьким рівнем інтелекту креативності зовнішньо добре адаптуються, мають адекватну самооцінку, низький рівень предметних здібностей компенсується розвитком соціального інтелекту, товариськістю [27,с.216-217].
Таким чином, коли високий інтелект поєднується з високим рівнем креативності, творча людина частіше добре адаптована до середовища, активна, незалежна. А при поєднанні креативності з невисоким інтелектом формується невротична тривожна людина з поганою адаптованістю до вимог соціального оточення і тяжкою долею.
Наприкінці цієї глави, після розгляду основних підходів до вивчення феномену творчості вітчизняними та зарубіжними вченими, спробуємо зробити наступні теоретичні узагальнення того, що відомо про творчість:
1) До творчості людину спонукають пізнавальні потреби; роль інтелекту для творчості полягає в його здатності виконувати адаптивну функцію, створювати гнучку і водночас стійку рівновагу в поведінці людини.
2) Існує єдність логічного та інтуїтивного в творчому процесі, що підтверджує однаково важливу роль як свідомих так і безсвідомих компонентів творчості; творчість досягається тоді, коли безсвідомі ідеї проникають в свідомі твердження.
3) Важливе місце в творчості займають емоційні переживання (афективний компонент творчості), які спрямовують творчий процес.
4) Рівень прояву творчості залежить від особистісних якостей та від характеристик середовища.
5) Попереднє створення продуктів діяльності є можливим тільки завдяки творчій уяві.
6) Створення нового творчого продукту залежить від особистості творця та сили його внутрішньої мотивації; мотиваційна сфера особи виступає одним з найважливіших компонентів її творчого потенціалу.
7) Творчі продукти можуть бути різноманітними за своєю природою: створення музики, поеми або картини, нових філософських поглядів, відкриття хімічної формули, винайдення нового кулінарного рецепту, самовдосконалення характеру і т.д.
8) Специфічною властивістю творчого процесу, продукту, та особистості являється їх оригінальність.
9) Основним джерелом творчості є прагнення людини до самовизначення та самоактуалізації.
Таким чином, дослідження творчості розглядають чотири основних аспекти:
І творчий процес
ІІ творчий продукт
ІІІ творчу особистість
ІУ творче середовище
Виділені аспекти можна представити схематично (Мал. 2).
Мал. 2. Основні аспекти дослідження творчості
Як бачимо, всі аспекти творчості є взаємопов’язаними та обумовлюють один одного. Але в подальшому акцент буде робитися на розгляді саме творчої особистості.
Умовно визначаються три області дослідження творчих особистостей:
1) дослідження їх рис та мотивів;
2) дослідження творчості особистості у зв’язку з психопатологією;
3) дослідження творчості у зв’язку з самоактуалізацією.
В даній роботі особливий інтерес представляє третя область досліджень, тому в послідуючих главах вона буде пріоритетною.
Дата: 2019-12-10, просмотров: 253.
