Підприємництво як об’єкт державного регулювання. Підприємництво: економічний зміст і роль в економіці України. Види підприємницької діяльності, їх характеристика. Класифікація форм підприємництва. Інноваційне підприємство. Організаційно-правові форми підприємництва.

Роль держави у становленні підприємницького середовища. Проблеми розвитку підприємництва. Сутність державної політики сприяння підприємництву. Державне регулювання приватизації. Антимонопольна політика держави. Інститут банкрутства та санації підприємств. Проблеми легалізації тіньової економіки в Україні.

Механізм державного регулювання підприємництва. Особливості та перспективи реформування оподаткування обліку та звітності підприємницьких структур. Реєстрація та ліквідація підприємств. Ліцензування підприємницької діяльності. Інспекція та контроль за діяльністю підприємств. Система державної підтримки підприємництва. Правове, матеріально-технічне, організаційне, інформаційне забезпечення підприємницької діяльності. Державні програми підтримки підприємництва.

Фінансові важелі державної підприємницької політики. Податкове регулювання. Дотації, субсидії, субвенції. Державне кредитування. Сприяння розвитку фінансово-промислових груп. Роль державних органів підтримки підприємництва.

1. Підприємництво – це самостійна, ініціативна, господарсько-фінансова, посередницька діяльність громадян, спрямована на отримання прибутку, яка здійснюється від свого імені на власний ризик та під свою особисту майнову відповідальність або ж від імені і під майнову відповідальність юридичної особи підприємства (організації).

Господарювання підприємця – це боротьба за можливість організації виробництва, його існування і найкращий результат.

Основні переваги, що визначають роль і місце підприємництва у структурі економіки України, полягають у можливості:

– реалізації суб’єктами підприємництва (юридичними та фізичними особами) своїх здібностей, власного майна, ініціативи, вільного ринкового вибору;

– підвищення рівня мотивації праці;

– швидкої окупності витрат та інвестицій;

– створення широких можливостей для швидкого і якомога повнішого насичення ринку товарами та послугами;

– збільшення кількості робочих місць;

– кращого використання потенціалу підприємств, місцевих ресурсів, фінансово-кредитної і технічної, зокрема зарубіжної, допомоги;

– гнучко та мобільно перебудовувати виробництво відповідно до вимог ринку, що змінюється, а також до завдань розвитку великих фінансово-промислових корпорацій, інноваційних і територіально-виробничих комплексів, у складі яких діють малі підприємства;

– розширення експортних можливостей України.

2. В економіці України підприємництво розвивається переважно в простій формі – зростає кількість самостійних приватних підприємств, де в першу чергу формується і регулюється підприємницька діяльність. Щоправда, навіть ті фірми, які мали намір зайнятися виробничою діяльністю, в перехідній економіці - переважно торгівельні і посередницькі, що сприяє формуванню ринкової сфери, але не приносить глибинних змін в економіці.

На державу покладено визначення загальних принципів, пріоритетних напрямків і методів державної підтримки малого підприємництва в Україні, встановлення порядку створення і діяльності органів державної влади щодо державної підтримки, розроблення і реалізацію державних програм розвитку та підтримку підприємництва, зокрема в тих випадках, коли вони фінансуються щонайменше на 50% коштів державного бюджету і спеціалізованих позабюджетних фондів України, встановлення пільг для суб’єктів підприємництва щодо податків та інших платежів до державного бюджету і позабюджетних фондів. Органи місцевого самоврядування можуть вживати додаткових заходів підтримки підприємництва.

Для нормального функціонування підприємництва мають бути забезпечені такі основні умови:

– стабільна національна грошово-кредитна система;

– пільгова система оподаткування;

– активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності;

– державна фінансова та матеріально-технічна підтримка підприємництва;

– ефективний захист інтелектуальної власності;

– спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності з боку державних органів;

– правовий захист підприємництва;

– формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва.

3. Основу системи державного регулювання і підтримки підприємництва становить:

1) законодавче визнання правових, економічних та організаційних основ управління зазначеним сектором економіки. Основоположним законодавчим актом має бути Закон України "Про підтримку малого підприємництва". У подальшому це буде основою для розробки законодавчо-нормативних документів щодо правової регламентації основних напрямків в діяльності малого підприємництва у господарському комплексі України;

2) формування раціональної організаційної структури органів державного управління і місцевого самоврядування, які відповідають за розвиток підприємництва;

3) застосування системи економічних важелів і стимулів регулювання приватного малого підприємництва на основі державних пріоритетів;

4) забезпечення ефективного розподілу та раціонального використання міжнародної фінансової і технічної допомоги, що надається Україні через різні канали, а також безперешкодного здійснення підприємництвом зовнішньоекономічної діяльності;

5) забезпечення державних гарантій майнових прав підприємництва, у тому числі СП, створених за участю іноземного капіталу;

6) надання допомоги приватизованим і приватним підприємствам щодо аналізу їх діяльності, підготовки бізнес-планів, інвестиційних проектів, страхування інвестиційних ризиків;

7) сприяння взаємодії великих, середніх і малих підприємств, банків та інших фінансово-кредитних установ у реалізації великих державних програм і проектів;

8) забезпечення (в т.ч. на пільгових умовах) доступу підприємництва до інформації, необхідної для проведення операцій на ринку, а також до комунікаційних мереж з виходом на світові ринки;

9) розроблення державної програми і підтримка малого підприємництва та відповідної інфраструктури в Україні;

10) прискорене становлення й розвиток вільних економічних зон, що мають великі перспективи, з урахуванням природних та економічних факторів, зручного геополітичного розміщення України та її окремих регіонів;

11) створення і розвиток вузлів ринкової інфраструктури, насамперед, її основних матеріальних елементів – товарних і фондових бірж, бірж робочої сили, комерційних банків, телекомунікаційних систем; інформаційно-консультаційних фірм та ін., для стимулювання і підтримки підприємництва.

4. Центральним органом, який забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку та підтримки підприємництва, є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва. Головне завдання цього органу – формування підприємницької політики, а передусім – узагальнення практики застосування законодавства з питань підприємницької діяльності, опрацювання пропозицій, спрямованих на його вдосконалення, і готує пропозиції щодо впровадження та вдосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує систему підготовки та перепідготовки кадрів тощо.

Державне регулювання фінансового забезпечення діяльності підприємств передбачає застосування інструментів бюджетної, податкової, грошово-кредитної та інших напрямів політики.

Тема 7. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Засади зовнішньоекономічної політики. Сутність поняття "зовнішньоекономічна політика". Завдання та принципи зовнішньоекономічної політики. Правова база регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Правові режими для іноземних суб’єктів господарської діяльності на території України. Види зовнішньоекономічної діяльності. Система органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Методи регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Стратегія і тактика зовнішньоекономічної політики України.

Регулювання торгівельної діяльності. Протекціонізм і вільна торгівля. Адміністративні інструменти державного регулювання зовнішньоторгівельної діяльності: ліцензування, квотування, державна монополія на зовнішню торгівлю окремими товарами. Економічні методи регулювання зовнішньої торгівлі. Митні інструменти: ввізне та вивізне мито, мінімальна митна вартість, антидемпінгове мито. Немитні інструменти: субсидії виробникам експортних товарів, пільгове державне кредитування експортерів.

Регулювання іноземного інвестування. Іноземні інвестиції. Стимулювання іноземних інвестицій: податкові пільги, валютні гарантії, фінансове сприяння, захист від конкуренції. Державні гарантії захисту іноземних інвестицій. Форми підприємств з іноземними інвестиціями. Вільні економічні зони. Регулювання умов інвестування за межі держави. Стратегія і тактика політики іноземного інвестування в Україні.

Роль держави в залучені іноземних кредитів. Іноземні кредити. Необхідність залучення іноземних кредитів у національну економіку. Джерела іноземних кредитів в економіку України. Порядок залучення іноземних кредитів. Порядок погашення іноземних кредитів. Стратегія і тактика політики іноземного кредитування в Україні.

1. Зовнішньоекономічна політика – це діяльність, спрямована на розвиток і регулювання економічних відносин з іншими країнами, що передбачає: визначення стратегічних цілей держави у зовнішньоекономічних відносинах загалом, а також з окремими країнами та групами країн; вироблення методів і заходів, що забезпечують досягнення поставлених цілей і збереження досягнутих результатів.

Основне завдання зовнішньоекономічної політики – створити сприятливі економічні умови для розширеного відтворення всередині країни.

Для регулювання зовнішньоекономічних відносин держава може використовувати певну систему інструментів, що поділяються на економічні та адміністративні.

Економічні інструменти за способом дії поділяються на прямі і непрямі. До інструментів прямої дії належать:

1) державні видатки (на створення нового виду послуг або фізичного об’єкта);

2) безпосередній контроль за економічними процесами (регулювання обсягу імпорту і експорту);

3) законодавчі постанови.

Характерна риса більшості інструментів непрямої дії полягає в тому, що вони впливають на вартісні пропорції господарства. За допомогою податків можна знизити рівень експорту або імпорту певних товарів і послуг.

До економічних інструментів належать:

1) у галузі імпорту – митні тарифи, численні податки і збори з товарів, що ввозяться, та імпортні депозити;

2) у галузі експорту – пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків і надання фінансової допомоги.

Адміністративні інструменти регулювання впливають безпосередньо на зовнішньоекономічні відносини:

1) ембарго – повна заборона зовнішньоекономічних операцій;

2) ліцензування;

3) квотування – кількісне лімітування ввезення або вивезення;

4) специфічні вимоги до товару, упаковки та маркування;

5) зобов’язання щодо самообмеження поставок експортерам.

2. Міжнародна торгівля – це система економічних відносин країн, метою яких є ввезення або вивезення товарів і послуг.

Залежно від масштабів втручання держави в міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньої політики: вільну торгівлю і протекціонізм. Політика вільної торгівлі не передбачає втручання держави в зовнішню торгівлю.

Протекціонізм – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень.

Дуже важливим практичним завданням держави є створення обґрунтованої гнучкої системи тарифного регулювання імпорту, яка виконувала б три взаємопов’язані функції:

1) раціоналізацію імпорту;

2) регулювання конкуренції;

3) забезпечення інтересів бюджету.

Митний тариф – це систематизований перелік товарів із зазначенням мита, яким вони обкладаються під час перетину митного кордону країни.

Застосовуються такі види мита: експортне, імпортне, транзитне, антидемпінгове, компенсаційне, інші види.

Антидемпінгове мито застосовується тоді, коли в країну ввозяться товари за цінами, значно нижчими, ніж їхні ціни або навіть собівартість у країні-експортері, через що зазнають шкоди національні виробники аналогічних товарів. Антидемпінговим митом може обкладатися й експортна продукція, якщо її ціна суттєво нижча за ціну інших експортерів подібних товарів.

3. Одним з напрямків зовнішньоекономічної політики є регулювання іноземних інвестицій. Необхідність залучення зовнішніх інвестицій зумовлюється тим, що країна, маючи обмежені бюджетні фінансові ресурси, не може власними силами забезпечити ефективні структурні зміни в економіці. Це потребує пошуку додаткових фінансових джерел, найзначнішим з яких є іноземні інвестиції.

Формами здійснення інвестицій можуть бути: часткова участь у спільних підприємствах; створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, або придбання у повну власність діючих підприємств; придбання рухомого чи нерухомого майна; придбання прав користування землею і концесій на використання природних ресурсів та ін.

Для стимулювання іноземних інвестицій в країні можуть встановлюватися пільги за гарантії майнових прав та інтересів інвесторів. Пільгами можуть бути: звільнення від обкладання митом майна, що ввозиться в Україну, як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємства; скасування процедури ліцензування і квотування за умови сертифікації продукції як продукції власного виробництва.

Захист іноземних інвестицій гарантується тим, що вони не підлягають націоналізації і не можуть бути реквізовані державними органами. У разі зміни законодавства щодо іноземних інвестицій протягом 10 років для нього діють державні гарантії захисту, які були передбачені законами на момент реєстрації інвестора.

4. Одним із видів міжнародного руху капіталів є експорт позичкового капіталу, який виступає у формі міжнародного кредиту.

Залежно від суб’єктів кредитних відносин розрізняють такі види міжнародного кредиту: міжнародний кредит між фірмами різних країн, банківський кредит у зовнішній торгівлі, міждержавні (міжурядові) кредити, кредити регіональних банків розвитку, кредити міжнародних і валютно-фінансових організацій.

КМУ має право залучати іноземні кредити у тому разі, коли законом про державний бюджет на відповідний рік для покриття дефіциту бюджету визначені джерела фінансування. У разі, коли одержання позик від іноземних держав, банків і міжнародних організацій не передбачено державним бюджетом, прийняття рішень про одержання кредитів та здійснення контролю за використанням їх належить до повноважень ВРУ.

Залучення іноземних позик здійснюється поетапно. Послідовність етапів така: подання пропозицій до закордонних представництв України, міністерств, інших державних органів та юридичних осіб про залучення іноземних кредитів; опрацювання пропозицій Мінекономіки, мінфіном України за участю банку-агента, який визначається рішенням уряду; підготовка проектів міжнародних угод, протоколів, заяв та інших документів щодо залучення кредитів; підписання уповноваженими особами міжнародних угод та інших документів про надання іноземного кредиту; ратифікація міжнародних угод ВРУ.