Економічна теорія як наука пройшла довгий шлях розвит­ку. Економічна думка зародилася в далекій давнині. Спочат­ку економічні погляди не виділяли у спеціальну галузь знань, вони були складовою єдиної неподільної науки. Разом з роз­витком людського суспільства, матеріального виробництва поступово набувалися досвід і вміння виготовлення різних видів продукції. Ці знання зберігалися та передавалися від покоління до покоління у вигляді навичок, звичаїв, запові­дей та правил поведінки.

Економічні ідеї дістали відображення в єгипетських папі­русах, збірках законів вавилонського царя Хаммурапі, давньо­індійських ведах. У Китаї поширилося конфуціанство, еко­номічні погляди якого виклав Менцзи (372—329 до н.е.), який захищав селянське землеволодіння.

Мислителі Стародавньої Греції та Стародавнього Риму намагалися визначити принципи й методи організації управління господарством рабовласників. Вчення про його орга­нізацію називали економією, а вчення про управління дер­жавою — політикою. Наприклад, Ксенофонт (430—355 до н.е.) у своїй праці «Економікос»[2] визначав економію як науку про збагачення господарства. Він високо оцінював гроші як кон­центроване багатство і засіб обігу.

Філософ Платон (427—347 до н.е.) у своїх творах висунув концепцію про ідеальну державу, в якій існує єдність інте­ресів усіх станів.

Вершиною економічної думки Стародавньої Греції були твори Арістотеля[3] (384 — 322 до н.е.). Своє економічне вчення він розвивав виходячи з передумови, що рабство є природ­ним явищем і завжди має бути основою суспільного вироб­ництва.

Оскільки в Стародавній Греції існувало товарне виробництво, Арістотель досліджував товарно-грошові відносини і зробив це досконаліше, ніж інші античні мислителі. Він розрізняв простий товарообіг та обіг грошей, рух грошей як засобу обігу та їх рух як грошового капіталу. Вперше у світовій літе­ратурі він вказав на відмінності між споживною вартістю та вартістю товару. За грошима Арістотель визнавав лише дві функції — міри вартості та засобу обігу.

Арістотель поділяв багатство на два види: 1) як сукупність споживних вартостей; 2) як нагромадження грошей, золота та срібла. Перший вид багатства він вважав природним, ос­кільки воно створюється у процесі виробничої діяльності лю­дей. Другий вид багатства він назвав протиприродним, тому що воно виникає у процесі обігу. Відповідно до цього науку про багатство він поділяв на дві частини: економіку і хрематистику, тобто вміння «робити» гроші.

Значним внеском у розвиток економічного знання було римське право приватної власності, яке стало класичним для всієї історії і відіграло важливу роль у подальшому розвит­кові економічних відносин.

У середні віки, коли в усіх сферах життя панувала релігія, економічні ідеї розвивалися у межах церковних вчень під впливом політичних теорій та фантазій.

У цей період переважали феодальні економічні відноси­ни. Вони характеризувалися наявністю двох основних класів — феодалів і селян. Тому економічні вчення представників кла­су феодалів були спрямовані на узурпацію селянських зе­мель і виправдання феодальної організації господарства. Представники ж селянства обґрунтовували необхідність ліквідації поміщицького землеволодіння та передачі землі селянам.

Меркантилізм, класична політична економія, марксистська політична економія. Економічна теорія як самостійна наука виникла в XVII ст. — у період становлення капіталістичного способу виробницт­ва та формування національного ринку. Тоді ж з'явився і термін «політична економія».

Капіталістичні відносини виникли спочатку в торгівлі. Тому першою школою буржуазної політичної економії був меркантилізм. Меркантилізм (від італ. merkante — купець) — економічне вчення епохи первісного нагромадження капіта­лу, що виникло в останній третині XV ст. і відображало інте­реси торгової буржуазії. Багатство ототожнювалося з гроши­ма, золотом, сріблом. Меркантилісти стверджували, що дже­релом збагачення є зовнішня торгівля, а тому дослідженню підлягає лише сфера обігу.

Меркантилізм у своєму історичному розвиткові прой­шов два етапи. На ранньому етапі (XV — початок XVI ст.) він виступав у вигляді монетаризму, для якого характер­ною була ідеалізація золота та срібла як єдиної форми ба­гатства. Його представники (У. Стаффорд в Англії, Г. Скаруффі в Італії, Ж. Боден у Франції, О. Ордін-Нащокін в Росії та ін.) висунули теорію «грошового балансу», згідно з якою заборонялося вивезення грошей, золота та срібла з країни, встановлювалися високі мита на ввезення товарів. З середини XVI ст., коли торгівля різко зросла, а контроль за нею став малоефективним, виявилася повна неспромож­ність монетаризму.

Пізній (або зрілий) меркантилізм виник у другій половині XVI ст. і досяг розквіту в середині XVII ст. Його представни­ками були Т. Мен і С. Фортрей в Англії, А. Монкретьєн[4] і Ж. Кольбер у Франції, Б. Давантазі й А. Серра в Італії, І. По­сошков і В. Татищев у Росії, Ф. Прокопович в Україні.

Пізні меркантилісти опрацювали теорію «торговельного балансу» і пропонували створити сприятливіші умови для розвитку торгівлі своїх країн з використанням переважно економічних чинників.

У цілому ж меркантилізм був історично прогресивною теорією, яка сприяла розвиткові продуктивних сил, товарно-грошових відносин, та первісному нагромадженню капіталу.

Накопичивши багатий фактичний матеріал щодо внут­рішньої та зовнішньої торгівлі, грошового обігу, цін тощо, меркантилізм створив передумови для виникнення та роз­витку класичної політичної економії.

Класична політична економія надала економічній теорії дійсно наукового характеру. По-перше, вона відкрила реаль­не джерело багатства — процес виробництва. По-друге, еко­номічна наука стала досліджувати господарську діяльність як систему, що охоплює виробництво, розподіл, обмін та спо­живання благ та послуг. По-третє, ця наука не обмежувалася описуванням економічних явищ і процесів, а перейшла до виявлення їхньої сутності та законів розвитку.

У класичній політичній економії утворилися дві школи: французька (фізіократи) та англійська.

Фізіократи (від грец. — природа, влада, тобто влада природи) — представники одного з напрямів класичної політичної економії, що виник у Франції в сере­дині XVIII ст. як реакція на меркантилізм. Засновник цього напряму — Ф. Кене, видатні представники — А.-Р.-Ж. Тюрго, П. С. Дюпон де Немур, В. Р. Мірабо. Крім Франції, теорію фізіократів розробляли також в Італії, Англії, Німеччині, Швеції, Польщі та інших країнах. Фізіократи критикували меркантилізм і вважали, що увага держави має бути зосереджена на створенні багатства із «утворів землі». Заслуга фізіок­ратів полягає у тому, що вони перенесли дослідження про походження прибутку зі сфери обігу в сферу виробництва. Однак вони обмежили виробництво тільки галуззю землероб­ства.

Великим досягненням Ф. Кене було розроблення «Еко­номічної таблиці» - першої спроби кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матері­альних цінностей у народному господарстві країни. В ціло­му вчення фізіократів було прогресивним для свого часу і відіграло значну роль у розвитку економічної науки. Деякі їхні ідеї зберігають своє значення і сьогодні: необхідність економічної свободи виробників і ринку, пріоритетна роль сільського господарства як основа економічного розвитку, секторний і галузевий аналізи суспільного продукту та його частин.