Кожна національна культура складається з національних і інтернаціональних елементів і не може цілком збігатися з іншою культурою. Тому в процесі викладання іноземної мови ми вимушені витрачати час та енергію на формування у свідомості учнів поняття про нові предмети і явища, що не знаходить аналогії ні в рідній культурі, ні в рідній мові. Отже, мова йде про включення елементів країнознавства у викладання мови, але це включення якісне іншого роду в порівнянні з загальним країнознавством. Так як ми говоримо про з'єднання в навчальному процесі мови і відомостей зі сфери національної культури, такий вид викладацької роботи пропонується назвати лінгвокраїнознавчим викладанням.

Знання національних реалій важливе при вивченні культури і мови країни. Постійною ознакою належності слова до лінгвокраїнознавчого матеріалу є присутність національно-культурного компонента, якого немає в інших мовах.

Реалії – назви, властиві тільки певним націям і народам, предмети матеріальної культури, факти історії, імена національних героїв, міфологічних істот. Так, наприклад, можна назвати французькі лінгвокультурологічні реалії (лінгвокультуреми), які можуть зустрічатися в іншому виді у представників української лінгвокультурологічної спільноти:

Реалії, які є у французькій культурі та відсутні в українській: державні інститути, економічні структури, суспільні організації, засоби масової інформації, реалії з області мистецтва, історії, повсякденного життя (DOM, Ordre des médecins, CNRS, grandes écoles).Реалії, що є в наявності в обох культурах, але розрізняються якою-небудь ознакою. Наприклад, isoloir m – кабіна для голосування. Під час виборів перебування в ній виборців обов'язкове: бюлетень, вкладений у конверт, без заходу виборців у кабінет, анулюється.

Невідповідність співставлення «знак – річ» також виявляється як неадекватність однаково названих реалій. Наприклад, різниця між esprit gaulois і українським - галльська дотепність. Перше означає гумор вуличний, відвертий, грубуватий, в той час як друге асоціюється з легкістю і добірністю (веселий невимушений гумор, властивий французам).

Реалії, що мають інтернаціональний характер, але відрізняються при цьому національним наповненням: - до них відносяться народжені у Франції ідеї, концепції, винаходи, що складають внесок цієї країни у світову культуру (socialisme, style gothique, code civil, curie, impressionisme); опис національної своєрідності французької культури є неповним без урахування тих особливостей, які отримали на французькому ґрунті деякі загальноєвропейські філософські та художні течії - стилі та жанри, спортивні рухи, історичні події (romantisme, opérette francaise, Union européenne).

Є одні й ті ж реалії, що мають в українській і французькій мові різні назви. Наприклад, бій Великої армії і російською армією у вересні 1812 року для французів – «битва під Москвою», а в нашій історії це «Бородинська битва».

Аспект викладання мови – це, по-перше, мовний матеріал, по-друге, це прийоми викладання, які необхідні для даного мовного матеріалу. Прийоми викладання - різні, залежать від поставлених цілей. Звичайно, вони своєрідні для кожного з трьох етапів роботи: презентація, чи первісне ознайомлення учнів з новим для них матеріалом; закріплення (меморизація), чи переклад первісних знань, умінь і навичок з короткочасної в довготривалу пам'ять, індивідуальну свідомість людини; активізації, чи виведення засвоєного матеріалу в діяльність мовою, яка вивчається.

Лінгвокраїнознавчі прийоми розподіляються на три етапи: презентація, закріплення та активізація. У лінгвокраїнознавстві, подібно до стану справ у будь-якому іншому аспекті викладання мови, вирішуються проблеми відбору навчального матеріалу. Із загального лексичного або фразеологічного запасу та із лексичних та фразеологічних мінімумів вибираються одиниці, наділені національно-культурною семантикою. Фонетичний або граматичний устрій обстежується з метою виявлення в ньому потенційних носіїв даних про культуру. Є також самостійні країнознавчі прийоми викладання, такі як експлікація лексичного фону, додатковість зорового та вербального рядів, виявлення проективного країнознавчого змісту художнього тексту, системне та повне коментування.

Таким чином, лінгвокраїнознавство – це самостійний аспект викладання іноземних мов, як і фонетичний, лексичний, граматичний, стилістичний. Тепер ми можемо визначити поняття, що таке лінгвокраїнознавство. Лінгвокраїнознавство – це аспект викладання іноземної мови, у якому з метою забезпечення комунікативності навчання та для вирішення загальноосвітніх та гуманістичних задач реалізується кумулятивна функція мови і здійснюється аккультурація адресата, причому методика викладання має філологічну природу – ознайомлення здійснюється за допомогою іноземної мови та в процесі її вивчення.