Категорія служивих князів, що з'явилися в Росії у процесі централізації й існували до кінця XVI століття, є найбільш складною у генеалогічному, соціальному і політичному планах. У дореволюційній історіографії проблема служивих князів не розглядалася, однак, історики багато уваги приділяли характеристиці шару служивих людей (Яблочков М., Павлов-Сильванський Н.П., Ключевський В.О.[28]). Вчені підкреслювали, що вони першими утрачають волю пересування (право переходу чи виходу: спочатку право “відкластися з землею”, а потім і без землі), говорили про покріпачення бояр і князів. Ключевський В.О. першим побачив у цьому процесі закономірний хід формування управлінської структури періоду централізації, складу Государева Двору і Боярської думи, до яких уключалася аристократична верхівка служивих людей (своєрідна політична компенсація за втрату права виходу).
У радянській історіографії уперше Веселовський С.Б. у своїх працях[29] дав докладну характеристику уділів князів Одоєвських, Оболенських, Воротинських, Бєльських, Мстиславських, але він не бачив принципової різниці між удільними й служивими князями рубежу XV-XVI ст. Уділи служивих князів із загальної маси уперше виділив Тихомиров М.Н.[30] Його точку зору розділив і продовжив дослідження в цьому напрямку Зимін А.А.[31], який у середині 70-х років опублікував об'ємну статтю про служивих князів. Він відзначав, що в цей час у Російській державі існував прошарок так званих “слуг” чи служивих князів, що утворилися, в основному, у результаті приєднання до Росії західноруських земель. До їхнього складу ввійшли роди князів Трубецьких, Белевських, Одоєвських, Оболенських, Воротинських, Бєльських, Мстиславських, В'яземських, Мезецьких, Мосальських, Стародубських, Глинських. Ця точка зору стала переважною у радянській історіографії. У 80-і роки ХХ століття, Зимін А.А., продовжуючи вивчати цю проблему, дає інше, більш широке трактування даного поняття, включаючи в нього всіх князів, що перейшли на московську службу в процесі централізації[32]. У їхньому складі, у залежності від соціально-політичного статусу, часу переходу, місця в придворній ієрархії можна виділити три основних шари: старомосковські княжата, княжата Північно-Східної Русі, княжата Південно-Західної Русі. Таким чином, можна виділити два підходи до категорії служивих князів – широкий та вузький. У широкому розумінні ця категорія містить у собі всіх князів (великих і удільних), що перейшли в процесі централізації на московську службу, яка стала на той час державною. У вузькому розумінні слова – це князі південно-західного регіону. Розглянемо основні категорії служивих князів.
Старомосковськими княжатами умовно називають тих, хто ще наприкінці XIV ст. перейшли на московську службу й устигли ввійти до складу великокнязівського двору в період його формування. У їхньому числі:
Гедиміновичі (князі Хованські, Патрикєєви, Булгакови, Голицини, Куракіни, Колишкови, Щенятєви); Стародубські (князі Ромодановські, Пожарські, Ряполовські, Гагаріни, Кривоборські);Оболенські (князі Репніни, Щербаті, Тростенецькі, Нагі, Довгорукі, Телепніни); Звенигородські (князі Ноздроваті, Токмакови). Цей шар відрізнявся більш міцним соціально-політичним положенням, раннім включенням до складу Государева Двору й Боярської думи, відсутністю великих земельних володінь у Північно-Східній Русі (крім Стародубських).
Другу групу служивих князів утворили вихідці з колишніх великих князівств Північно-Східної Русі. Це князі: Суздальсько-Нижегородські (основних гілок дві – Шуйські та Горбаті, роди яких припинилися після 1638 р.); Ярославські (у числі яких Курбські, Шаховські, Шестунови, Хомякови, Пенкови, Чулкови, Прозоровські, Шехонські); Ростовські (роди Голеніних, Щепиних, Пужбольських, Бахтеярових, Хохолкових). Окремо знаходяться, але відносяться до цієї групи Тверські князі (Телятєвські, Микулинські, Дорогобузькі, Холмські, Нащокіни, Нагі) та Рязанські (найбільш відомий рід Пронських).
До кінця XV століття з вищезгаданих шарів формувався склад Государева Двору, у якому досить чітко виділялося три елементи:
1. Князі, що знаходилися на московській службі з XIV століття (Гедиміновичі, Оболенські, Ряполовські і їхні відгалуження) ;
2. Бояри, що здавна знаходилися на московській службі (Кошкіни, Морозови, Челядніни тощо), нетитулована старомосковська знать;
3. “Діти боярські”, представники бічних гілок тих же родів, місцеві землевласники, що досягли підвищення службою.
До цих кіл уже не могли пробитися служиві князі Південно-Західних земель, що перейшли на московську службу на рубежі XV-XVІ ст. у зв'язку з російсько-литовськими війнами і зберегли особливий соціально-політичний статус у Російській централізованій державі.
До третьої групи входять князі південно-західних земель, що перейшли на службу на рубежі XV-XVI ст. Визначимо фактори, що дозволяють об'єднати їх в одну групу і говорити про значення цієї категорії у вузькому розумінні слова: приблизно той же самий час і умови переходу на московську службу; тісний історичний, часто родинний, зв'язок із Великим Литовським князівством; загальні поземельні права й регіон приналежності; політична доля й час включення до вищих владних структур; відсутність формальних прав на великокнязівський стіл; у них залишився особливий політичний і соціальний статус у державі впродовж усього XVI ст. Вони займали проміжне місце між удільними князями, княжатами Північно-Східної Русі та старомосковськими князями й боярами. При цьому поземельні права й місце в місницькій ієрархії були вище, ніж у бояр, а реальна влада та роль у державі – нижче (за рідкісним винятком).
Динаміка переходу князів цієї групи на московську службу:
70-ті роки XV ст. – Одоєвські; з 80-х років XV ст. – Бєльські; з осені 1487 р. – Воротинські; з 1489 р. – Белевські; з 1492 р. – В'яземські; з 1493 р. – Мезецькі; з 1500 р. – Трубецькі, Мосальські, Можайські, В.І. Шемячич; з 1508 р. – Глинські ;
з 1514 р. – Мстиславські.
Гедиміновичі: князі Бельцькі, Трубецькі, Мстиславські
Чернігівські князі: Белевські, Воротинські, Одоєвські, Мосальські, Мезецькі;
Стародубські князі: Можайські й Шемячичі;
Особливе походження (рід заснував нащадок Мамая): Глинські.
Незважаючи на спільність статусу, служиві князі не становили єдиної корпорації, у їхньому середовищі існувала особлива ієрархія, яка була обумовлена, головним чином, економічним і військово-політичним значенням їхніх земель.
На початку XVI ст. ця ієрархія виглядала так:
1. Шемячич В.С. (величезні володіння в Новгород-Сіверському князівстві);
2. Можайські Семен і Василь із стародубських князів, що займають проміжне місце між удільними та служивими князями;
3. Бєльські та Глинські. Перейшли на службу без своїх володінь, одержали їх у центральних районах Росії, першими з цієї групи служивих князів зміцнили своє положення при Дворі великого князя на початку XVI ст.
4. Мстиславські. Вони пізніше інших Гедиміновичів перейшли на московську службу;
5. Трубецькі й Одоєвські.
Ця ієрархія не повністю відбивала наявність реальної політичної влади. Весь період малолітства Івана Грозного характеризувався боротьбою, яка багато в чому обумовлювалась суперництвом старої князівської аристократії Північно-Східної Русі (Шуйські) із служивими князями (Глинські, Бєльські, Мстиславські).
Деякі зі служивих князів піднялися в період опричнини: Іван Грозний шукав опору в боротьбі зі старомосковською знаттю в середовищі служивих князів. Вони – хотіли відновити свою могутність. Серед них такі князі: Афанасій В'яземський , Трубецькі Ф.М. і Н.Р., Одоєвський, Пронські П.Ф. і С.Д. До кінця XVI ст., коли сформувалася система управління Російської централізованої держави, з'явилися нові державні установи, стираються розбіжності прошарків у складу Государева двору, Боярської думи, зникають й категорії удільних і служивих князів.
Ієрархія Государева Двору Російської централізованої держави
1. Нащадки великого московського князя.
2. Нащадки великих і удільних князів (у залежності від часу переходу на московську службу й значущості столу).
3. Корінне московське дворянство (старомосковська знать).
4. Колишні бояри удільних князів (у тому числі нащадки удільних князів, які до переходу до Московського Двору були на службі в кого-небудь)
Ієрархія служивих людей у Російській централізованій державі
1. Роди, що дали членів Боярської думи.
2. Придворні чини.
3. Московське дворянство.
4. Провінційне дворянство, “діти боярські”
Лекція 2.Місництво. Чини і звання в Російській централізованій
державі як форма соціального етикету
Практична генеалогія, як історія окремої особи чи цілого роду, досить тісно пов'язана з таким явищем соціально-політичного життя Російської централізованої держави, як місництво. Соціальна ієрархія існувала в будь-якому становому суспільстві, але в Росії вона набула особливих характерних рис, що дозволяє говорити про специфіку даної соціально-політичної традиції. До речі буде відзначити, що перші спроби складання родоводів у Росії мотивувалися саме необхідністю обґрунтувати свій статус у місницькій ієрархії, закріпити його для нащадків.
Місництво – система феодальної ієрархії у Російській державі XV-XVI ст ., що регулювала службові відносини між членами служивих родин на військовій і адміністративній службі, при дворі. Більш коротке визначення, що передає суть цього поняття, може бути сформульоване так: місництво – це службова відповідність родів. Місництво, як складне явище соціально-політичного життя, не могло не звернути увагу істориків. Одним із перших цю проблему у свій час детально вивчав професор Новоросійського університету Олексій Іванович Маркевич: у 70-80-і роки XIX століття вийшли дві його роботи з даної проблеми[33]. Досить багато уваги місництву приділяє у своєму курсі лекцій з генеалогії Савелов Леонід Михайлович[34]. Відомий історик Ключевський В.О. розробив спецкурс з історії станів у Росії, у якому також багато уваги приділив місництву[35]. Крім того, цієї проблеми не могли не торкнутися ті історики, що цілеспрямовано вивчали історію формування дворянства у Росії (Яблочков М., Павлов-Сильванський М.П.)
У радянський період місництво вивчалося істориками як частина соціально-політичних відносин у Російській державі. У першу чергу можна назвати таких авторів як Веселовський С.Б., Шмідт С.О., Кобрін В.Б.[36] Вивчаючи служивий стан, історики визначили, що місце в ієрархії залежало від “отечества” чи “отечеської честі”, що складалася з двох елементів: походження і службової кар'єри самої людини та його предків. При цьому можна помітити, що місце на місницьких сходах визначалося не абстрактною знатністю, а службою предків великим князям. Той, хто від'їхав від князя, утрачав “честь” і родовитість, тому бояри й слуги вільні служили, як правило, спадково, передаючи в спадщину статус роду, його місце в ієрархії. Характерною рисою було те, що місництво, як соціально-політична традиція, визначало не конкретну посаду, а взаємні відносини служивих людей. Його соціальне значення полягало в тому, що отриманий статус передавався в спадщину. Місництво, як система службових відносин, було засноване на тому, що взаємне співвідношення родів із покоління в покоління повинне було залишатися в тому самому положенні. Як правило, воно ґрунтувалося не на правовій нормі, а на випадку, який набував значення норми. У XV – XVI ст. місництво стосувалося вузького кола вищої аристократії, у XVII ст. воно охоплює більш широкі шари феодалів, перетворюючи місницькі суперечки в нерозв'язні конфлікти. Однак, місницький розпорядок мав і позитивні сторони. З одного боку, він обмежував князівське свавілля при призначенні на важливі державні посади, з іншого боку - дисциплінував дружинників, бояр, тому, що за провину одного відповідав весь рід (той, хто надійшов на службу, давав клятву за себе і за своїх дітей).
Основні поняття місництва
На ґрунті спадковості служби склалося поняття родовитості. Служива людина з'єднувала в собі «честь і місце». “Честь” – не тільки звання й пошана, але і місце, на яке служива людина могла розраховувати по службі князю свого батька і по своїй службі (спочатку в князівській дружині, із XIV ст. – у Государевому Дворі, потім у Боярській думі). Від честі пішло поняття “отечества”. Це таке значення особи стосовно представників свого роду або інших родин, від якого залежала подальша передача в спадщину прав, тобто майоратне володіння роду, яке вони повинні передати нащадкам (посада, місце за столом, місце в ієрархії). За службу дарували маєтком і грошима, але не отечеством.
Місницька рахунки змушували дворян посилатися на бічних родичів, що стало однієї з причин формування в XV-XVI ст. родів. Історики в дорадянський період говорили, що «дворянство укладається в роди». Під родом мається на увазі сукупність людей різних поколінь від одного предка, при цьому рахунок іде по чоловічій лінії. Яблочков М. відзначав, що місництво зв'язало бічних і висхідних родичів в одне ціле й утворило поняття роду. Були вироблені і деякі специфічні поняття, наприклад, слово пересів означало підвищення потомства, що висунулося позачергово. Така практика викликала завзятий опір, аж до суду, із боку зниженого в посаді. Згода спричиняла втрату прав для себе і для нащадків, тобто потерку. Яскравий приклад такої непоступливості, а також ролі місницьких суперечок у політичній історії Росії, надає боротьба, що розгорнулася за посаду московського тисяцького при Дмитрові Івановичі Донському (1359-89). При ньому тисяцьким на Москві був впливовий боярин Василь Васильович Вел"яминов. Коли він умер у 1374 р., на його місце ніхто не був призначений і чин був скасований. Здавалося, що ніяких проблем не повинне виникнути. Однак, посада була значна, давала реальну владу, забезпечувала близькість до великого князя. Бояри не підкорилися рішенню князя, почалися місницькі суперечки між близькими родичами останнього московського тисяцького. Зіграли свою роль і політичні звади предків. До Вел`яминова В.В. цю посаду займав Олексій Петрович Хвіст, що був його родичем. Посаду тисяцького він утратив у середині XIV ст., при Семені Гордому (1340-53), коли був вигнаний за крамолу. При Івані ІІ (1353-59), батькові Дмитра Донського, А.П. Хвіст був повернутий на московську службу, а в 1357 р. цей тисяцький був убитий зловмисниками й посада перейшла до Протасія Вел”яминова, рід якого займав перші місця в боярській ієрархії. При Донському діти тисяцьких місничали. Князь, побоюючись кривавої боротьби, спірну посаду ліквідував, однак, це не забезпечило миру. Старший син останнього тисяцького – Іван Васильович Вел”яминов – утік до Твері, яка у той час суперничала з Москвою за політичну першість. Він об'єднав навколо себе інших незадоволених політикою Дмитра Донського і відправився в Орду, де виклопотав ярлик на велике князювання для тверського князя Михайла Олександровича і спонукав його оголосити війну Москві (1375 р.). Пішов довгий ланцюг політичних подій, загострення яких було спровоковано місницькими суперечками. Війну Москва виграла, у 1378 р. відбувся похід на Твер, у результаті якого тверські князі визнали себе «молодшими». Потім Іван Вел”яминов у Серпухові був схоплений і страчений у Москві. Павлов-Сильванський М.П. відзначає, що це була перша прилюдна страта в Московії.
Призначення не за правилами місництва, що нерідко зустрічалося у верхніх ешелонах влади, визначали поняттям ”не местно”. Для «відсунутого» роду це означало втрату “честі” й “отечества” для нащадків. Іноді призначенню передувало розпорядження уряду про те, що «службі бути без місць». Це також означало призначення на службу не за правилами місництва. Спочатку ця практика застосовувалася в період воєнних дій (воєводи-полководці призначалися «без місць», але це не враховувалося для їхнього потомства).
Місницьки рахунки були не тільки між родами, але й усередині роду (вище наведена історія боротьби нащадків Вел`яминова і Хвоста може бути прикладом, того, як суперники були родичами). Усередині роду повинні були строго дотримуватися старшинства, для чого існував спеціальний рахунок, при якому син вважався молодше батька на три ступіні. Виходило, що 4 син дорівнювався у місницьких рахунках старшому онуку відносно голови роду, тобто своєму старшому племіннику.
Наведемо приклад місницького розташування посад:
1. Великий воєвода великого полку
2. Великий воєвода правої руки
3. 
Великий воєвода передового полку
4. Великий воєвода сторожового полку рівні
5. Великий воєвода лівої руки
6. Другий воєвода великого полку
7. Другий воєвода правої руки
8. 
Другий воєвода передового полку
9. Другий воєвода сторожового полку рівні
Якщо старший із братів займав посаду великого воєводи великого полку (1), то третій брат міг зайняти рівнозначні посади воєводи передового чи сторожового полків (3-4). Інші – “не місно”. Особи, що займали рівнозначні місця (наприклад, воєвода сторожового й передового полку), називалися місниками. Говорили, що вони і їхні роди місничали.
Місницький розпорядок позначився, у першу чергу, на генеалогічному складі Боярської Думи, яка складалася з двох вищих чинів – боярина й окольничого. Ключевський В.О., досліджуючи генеалогічний і соціальний склад Боярської Думи в XVI ст., наводить такі дані: 65% бояр - вихідці з титулованих родин (князі Ростовські, Ярославські, Шуйські, Мстиславські, Воротинські), 35% - нетитулована знать. Інший склад мали окольничі.У їхньому числі тільки 23% - представники знатних титулованих родів, а 67% - нетитулована знать, старе московське дворянство (Морозови, Салтикови, Шеіни, Кошкіни, Сабурови, Годунови).
Із середини XVI ст. у Думі закріпився третій чин, для неродовитих, але відданих – чин думного дворянина. У числі перших представників цього чина були Адашеви, Черемісіни. Таким чином, у Думі «зустрілися» вищий і нижчий розряди служивого прошарку. Дворяни одержали представництво у вищому органі влади і поряд із князівськими родами були занесені до Государевого родословця. Тоді ж вводиться звання московського дворянина, що було спадкоємним становим найменуванням, але могло здобуватися й особистою вислугою (знов для підвищення статусу представників нетитулованих родів). З нього починалася кар'єра знатної людини і закінчувалася для представників середньої й нижчої ланки. Усе московське дворянство поділялося на три розряди за родовитістю й розмірами московських маєтків. Брак першого міг компенсуватися розмірами другого.
Місництво було ліквідовано рішенням Земського собору 12 січня 1682 р. Цей важливий політичний акт був прийнятий за пропозицією князя Василя Голіцина, якого підтримав патріарх Іоаким. Була використана вже відома формула «службі бути без місць». Місництво, як своєрідна система станових відносин, супроводжувалося появою чинів та звань, котрі були формою соціального етикету в Російській централізованій державі.
Передісторією традиційного російського титулування була практика пожалувань звань, спочатку пов'язаних із виконанням конкретних обов'язків. Початок цієї традиції можна знайти в ранньофеодальній Русі. Першим званням, яке було пожалуване, але тоді ще не відокремилося від виконання обов'язків (як і в Західній Європі на першому етапі еволюції), було звання княжого мужа, боярина-дружинника, про що є відомості в літописах. У Київській Русі починає еволюціонувати титул князь. Крім великого, з'являються удільні князі, що відрізняються ступенем суверенітету. У XIV ст. з'являються чини-звання, із яких у XVII ст. утворилися назви придворних чинів-посад допетровського періоду (сокольничий, чашничий, окольничий тощо).
Основні чини-звання в Російській централізованій державі
Конюший – придворний чин у російській державі XV-XVII ст. Веде своє походження від князівського тіуна – конюшого XI-XII ст. З кінця XV ст. конюші очолювали Конюший приказ. У XVI ст. конюший брав активну участь у дипломатичній і військовій діяльності. Останнім конюшим був Борис Годунов.
Кравчий – придворний чин, згадується з 1514 р. Спостерігав за усім, що до государева столу відносилося – їжа й питво, також відповідав за охорону життя государя. Під час парадних обідів стояв у столу государя. Чин був прирівняний до окольничого, під час відсутності дворецького його обов'язки виконував кравчий.
Окольничий – придворний чин і посада в Російській державі XIII - початку XVIII ст. Первісними функціями окольничих було, організація подорожей князя й участь у прийомі й переговорах з іноземними послами. Уперше згадується в 1284 р. У XIV-XV ст. окольничий входив до складу думи великих князів, був другим за значенням (після боярина) думним чином. Окольничі призначалися керівниками приказів, полковими воєводами, брали участь в організації придворних церемоній. У XVII ст. поряд із званням ближнього боярина з'являється звання ближнього (кімнатного) окольничого.
Печатник – найдавніший чин великокнязівського двору; був хоронителем государевої печатки, завжди супроводжував государя. З XVII ст. на посаді печатника були винятково дяки, а із середини XVII ст.ця посада зливається з посадою думних дяків, які очолювали посольський і печатний прикази.
Подячий – нижчий чин приказової адміністрації XVI - початку ХVIII ст. Під керівництвом дяків подячі виконували основну діловодну роботу в центральних і місцевих установах державної влади.
Постельничий – у Росії XV-XVII ст. посадова особа Государева двору. Відав государевою постіллю, постільною скарбницею, майстерною палатою, управлінням слобод, що виготовляли полотна й полотнини на государевий побут. Зберігав печатку «для швидких таємних державних справ», часто відав особистою канцелярією государя. Постельничі входили до числа наближених радників государя і впливали на його діяльність.
Скарбник – у нього зберігалася наявна грошова скарбниця, усякий золотий і срібний посуд, державні листи. Він мав право засідати у Думі разом із боярами.
Сокольничий – придворний чин, носій якого відав царським соколиним та пташиним полюванням.
Стольник – палацевий, потім придворний чин. Відомий з 1228 р. Обов'язки стольника були дуже різноманітні, у придворному побуті займав II місце. Стольників призначали на воєводські, посольські, приказові та інші посади. У XVII ст. особливо наближені до царя були ближніми (кімнатними) стольниками.
Стряпчий – у централізованій державі це був царський чиновник при Хлібному та Конюшому дворах. Другий за значенням чин придворної ієрархії. Посада була ліквідована Петром І, відновлена судовою реформою 1775 р. в іншому значенні. Стряпчим став називатися помічником прокурора із кримінальних справ.
Таблиця 7.
Класифікація служивих чинів
ЧИНИ СЛУЖИВІ
“ПО ОТЕЧЕСТВУ” “ПО ПРИБОРУ”
ДУМНІ ВЛАСНЕ СЛУЖИВІ
ЧИНИ МОСКОВСЬКІ ЧИНИ ГОРОДОВІ
Службу “по отечеству” несли бояри й дворяни. У Російській державі діяла формула: думна служба – “по отечеству”, ратна – “по землі”, земельний наділ – “по службі”, чини – “по отечеству” і “по службі”. Подарувати можна було землі або чин-звання. “Отечество” одержували в спадщину, це поняття відбивало соціальний статус і мало вирішальне значення при місницьких рахунках. Ключевский В.О. вважав, що “Все мелкие иерархические разряды, на которые, на которые делилось общество в Московском государстве, на политическом языке тех веков носили название чинов. Чином в Московском государстве назывался общественный строй.который нес свою специальную государственную повинность, соответствовавшую его экономическому состоянию”[37]
Чини-звання поділялися на думні, приказові і придворні. Деякі автори в окрему групу виділяють чини московських дворян, інші відносять їх до розряду придворних, тому що придворні посади розподілялися тільки серед бояр і дворян московського списку. (см. табл. 11, 12). Два вищих чини – боярина й окольничого – у XVII ст. здобувають винятково характер почесних звань, що дають право на заміну вищих чинів. Третім чином-званням був чин думного дворянина – спочатку посада члена Боярської Думи. Це думні чини-звання. Крім них існувала ієрархія приказових і придворних чинів-звань, що теж утворилися від найменувань посад. Від них варто відрізняти придворні чині, що залишилися посадами: кравчого, постельничого, скарбника, конюшого тощо. Ряди чинів-звань приказової і придворної служби замикалися нагорі почесними думними званнями. Чини стольників і стряпчих давалися обраним московським дворянам, що потім могли стати окольничими та боярами. Городові діти боярські цих чинів досягали рідко, а для більшості дяків вищим чином, що вони могли досягти, був чин думного дяка. В часи Івана Грозного з'являється жалуваний недворянський титул іменитої людини. Він був даний одному зі Строганових, що лікував царського улюбленця Бориса Годунова. При Олексії Михайловичі титул прийняв весь рід Строганових. Цей титул ставив його носія вище гостя, але не вводив у стан дворян.
Таблиця 8. Ієрархія чинів-звань у Російській централізованій державі
 | | |
Думні Придворні Приказові Московських дворян
1. Бояри 1. Стольники 1. Думні 1. Бояри. Окольничі.
дяки Думні дворяни.
2. Окольничі 2. Стряпчі 2. Дяки 2. Стольники.Стряпчі
(спальники) Московські дворяни.
3. Думні дво- 3. Жильці (не- 3. Подячі 3. Жильці. Виборні
ряни (неім”я- ім”яниті дворяни з міст.
ниті люди) люди) Двірські діти боярсь-
кі. Міські діти
боярські.
ТЕМА 6. ДВОРЯНСТВО І ПРОБЛЕМИ ГЕНЕАЛОГІЇ.
Загальна характеристика формування західноєвропейського дворянства. Дворяни в Древній Русі. Формування прошарку служивих землевласників, законодавче оформлення його соціального статусу, поземельних прав і привілеїв. Дворяни й поміщики: генеалогічний склад, соціальний статус, поземельні відносини. Потомствене й особисте дворянство. Іноземні роди, їх права й привілеї у Російській імперії. «Виїзжі» дворянські роди в Росії. Легенди про генеалогічне минуле, їхня роль у формуванні феодальної ієрархії періоду феодалізму.
Дата: 2019-02-02, просмотров: 397.
